Григорій Квітка народився 29 листопада 1778 року в селі Основа під Харковом. Батько Федір Іванович був суддею Харківського полку до скасування слобідських полків 1765-го, тоді перейшов на цивільну службу. Мати Марія Василівна походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських. Немовлям внаслідок хвороби утратив зір. Лікарі й знахарі нічого не могли вдіяти, та у 6 років раптом прозрів. Мати повезла його на прощу до чудотворної ікона Озерянської Божої Матері, за 30 км від Харкова. У храмі хлопець раптом спитав: "Матусю, а що то за образ?" "Хіба ж тобі видно?" - здивувалася. "Так, мені розвиднілося", - відповів. Отримав домашню освіту, згодом навчався у Курязькій монастирській школі. 27-річним став послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря за 8 км від Харкова. Збирався постригтися в ченці ще вісім років тому, але тоді батько не дав на це дозволу. Послушництво не завадило його звичкам: у келії стояло фортепіано, на якому Квітка складав духовну музику. Ченцем Григорій так і не став - за рік передав прохання звільнити його з монастиря, посилався на виниклі обставини та слабкість здоров'я.
"Хіба ж тобі видно?" - здивувалася. "Так, мені розвиднілося"
Захоплювався театром, керував аматорською трупою в Основі, а 1812-го призначений директором Харківського театру. Німецький історіограф Крістоф-Дітріх фон Роммель, що в той час був професором Харківського університету, писав, що його головною окрасою "були цигани-танцюристи, які, з гітарами в руках, тупочучи та плескаючи в долоні, під дикі звуки мелодій, мов той вихор, літали по сцені". За рік Квітка залишив посаду директора театру. Паралельно займається заснуванням Харківського інституту шляхетних панночок, на який, за власним свідченням, пожертвував "майже весь свій статок". Там навчалися 20 доньок найменш забезпечених дворян губернії. За п'ять років Григорій Федорович домігся, щоб інститут утримувався казенним коштом. Квітку обрали членом інститутської ради, й він опікувався закладом, вирішуючи купу господарських питань. Чотири рази його обирали предводителем дворянства Харківського повіту, півроку виконував виконував обов'язки предводителя дворянства губернії - очолював дворянські збори, які вирішували місцеві питання, а також головував у освітній раді, земських зборах. 1831-го Григрія Квітку обрали засідателем Харківського совісного суду.
- Цей суд розглядав сварки між родичами, справи про чаклунство, про неповнолітніх, - пояснює історик із Харкова Володимир Маслійчук, 39 років. - Це важливо для багатьох сюжетів у творах Квітки, його розуміння моральності, намагання говорити тією мовою, яка його оточувала. А Харків до 1840-х був україномовним, і дворяни переважно спілкувалися народною мовою. Дворянство прагнуло довести спадкоємність свого володіння, що воно близьке до народу, його почувань і звичаїв. У Харкові був університет, і молоді студенти, що захоплювалися романтизмом, теж вплинули на підстаркуватого поміщика. Вони приділяли особливу увагу народному духу, народній мові. Для Квітки, який почав писати дуже пізно, це був не романтизм, а радше просвітництво. Він хотів донести свої світлі ідеї, виховання до ширших мас. Смерть Квітки збіглася із тим часом, коли Харків почав втрачати свою україномовність.
Розумна, освічена, але некрасива, вихована за правилами суворої моральності
"Розумна, освічена, але некрасива, вихована за правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого", - описував дружину Григорія Квітки-Основ'яненка його племінник Валер'ян. Анна Вульф - таке було її дівоче прізвище - виховувалася в Санкт-Петербурзькому інституті св. Катерини для шляхетних панночок. 19-річною її імператриця Марія Федорівна направила до Харківського інституту шляхетних панночок класною дамою. Цей переїзд недавня інститутка сприйняла болісно: її світом був Петербург, який вона дуже любила і в якому мріяла залишитися. Та на новому місці вона закохалася в на 20 років старшого члена інститутської ради Григорія Квітку, а за два роки стала його дружиною.
Спочатку вона мріяла повернутися до столиці. Та Квітка не хотів - він узагалі із Харкова не виїжджав за все своє життя. І Анна Григорівна призвичаїлася. Євген Гребінка в листі до приятеля переказував вітання його "дружині-патріотці". Квітка в листах часто замовляв друзям переслати для неї капелюшки, тканину, ще що-небудь. Приміром, у грудні 1840-го просить замовити для неї в Петербурзі шубу, щоб зробити подарунок до іменин. Ніби виправдовується: "Она одна у меня в мире, и ей желал бы доставлять все, что бы она ни пожелала".
Тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, захищав твій звичай та мову
За два з половиною роки до смерті зізнається історикові Михайлові Погодіну, професорові Московського університету: "Я и жена моя. Вот наш мир. Городская рассеянность, толки, сплетни и прочие неприятности нам чужды и неизвестны. Занятия наши: читаем и чтомое разумеем". Вона чоловіка обожнювала, була його першим читачем і першим цензором. 1 лютого 1839-го писала Плетньову: "Я счастлива, ибо какое благо в мире может сравниться с тем неоцененным сокровищем, которое я имею в моем муже-друге!". Вона пережила чоловіка на дев'ять років. "Жена его была женщина очень добрая и образованная, - згадував сучасник Квітки-Основ'яненка. - Она следила за французскою литературою и даже за политикою... Она чрезвычайно любила своего мужа, гордилась его литературною славою и чуть не сошла с ума после его смерти!"
20 серпня1843 року Григорій Квітка помер у Харкові на руках дружини. 11 днів тому він дістав тяжке запалення. Попрощатися з ним прийшли й місцеві чиновники, з'їхалися й селяни з прилеглих до Харкова сіл. На велелюдному похороні письменник Ізмаїл Срезневський промовив:
- Пам'ятай, Україно, цю людину. Тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, захищав твій звичай та мову.
Могила Григорія Квітки-Основ'яненка на Холодногірському кладовищі.
3 
1
Коментарі
1