17 жовтня 1934-го в сім'ї робітника радгоспу народився письменник, громадський діяч, перший голова Народного Руху України Іван Драч.
Він з'явився на світ в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Після школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району. 1958-го вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. На першому курсі був відрахований за політичні погляди. За три роки поновився і перевівся на заочне відділення. Згодом закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Був сценаристом на кіностудії ім. Олександра Довженка в Києві.
За сценаріями Івана Драча режисер Юрій Іллєнко зняв фільм "Криниця для спраглих", Леонід Осика — "Камінний хрест", Борис Івченко — "Пропала грамота"
4 вересня 1965 року — на прем'єрі стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у столичному кінотеатрі "Україна" підтримав протест проти хвилі політичних арештів. За рік написав відкритого листа, в якому каявся у зв'язках із дисидентами.
Майже 30 років був членом КПРС. 1983-го отримав Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою "Зеленые врата". З 1989-го по 1992-й був співголовою Народного руху України – разом із В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Депутат Верховної Ради трьох скликань. Автор 20-ти поетичних збірок.
Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови.
Лауреат Шевченківської премії за поетичну збірку "Корінь і крона". Має звання "Герой України". Жив у Києві та Кончі-Озерній. Любив собак.
Помер 19 червня 2018-го після важкої хвороби. Поховали у рідному селі поруч із сином. Максим був лікарем, загинув 2009 року – за нез'ясованих обставин зазнав черепно-мозкової травми.
Вдова Драча Марія – математик. Донька Мар'яна очолює українську службу радіо¬станції "Свобода", живе у Празі. Залишилися внуки – 10-річна Марта, Марія, 12 років і 20-річний Іван.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Його ображали інертність і байдужість українців"
"Gazeta.ua" пропонує читачам спогади відомих людей, які характеризують його.
Костянтин Мордатенко, поет:
"Драч – геніальний поет... Його вірші "Калина", "Замість анекдота", "Таємниця", "Балада про гени", "Троє яблук циганок", "Балада про вузлики" – це щось неймовірне. Коли читаєш його вірші – враження, що вихопив із жару печену картоплю і перекидаєш із долоні на долоню, ковтаючи слину. Ці вірші потужніші за будь-які зразки Нобелівських лавреатів, у них відчувається якесь дихання гоголівського Рудого Панька і щемка патріархальність. Драч – це Гоголь у позії".
Олесь Доній, колишній нардеп:
"У січні 1991-го мене забрали в тюрму за організацію захоплення Червоного корпусу університету. Міг отримати від трьох до п'яти років. Та через кілька тижнів мене відпустили, а справу закрили. Драч ходив до тодішнього президента Леоніда Кравчука і нагадував про обіцянку, що жоден із членів студентського голодування не буде покараний. Той дав вказівку генеральному прокурору закрити справу.
А якось Іван Федорович повіз мене у село Мазепинці на Київщині. Сіли на природі, він дістав пляшку й чарчину. Сказав: "Відчуй місцевість, дух Мазепинців". Так підштовхував до роздумів і дій замість того, щоб давати поради. Драч мав колосальну працездатність. У перервах між засіданнями Народного руху постійно працював — писав вірші, досліджував поетів "Розстріляного відродження", читав першодруки".
Іван Малкович, видавець:
"Із натхненням жонглера він закручував в одну поетичну орбіту, і золоту цибулину, і теорію відносності, і випрані штани, і комуністичну партію, і Леніна, і зворушливу бабусенцію, і "пропалакінограмоту", і Чорнобиль, і Рух, і дух. Він був лідером, в якому все природно вживалося".
Сергій Тримбач, кінокритик:
"Я познайомився з Іваном Драчем, коли брав велике інтерв'ю про поетичне кіно у 1980 році. Сам Драч сидів тоді під зеленою лампою, з таким своїм сократівським чолом – ну мислитель! Іван Драч пішов, коли світить сонце. Бо Драч – це сонце. Не випадково, що один із найвідоміших його віршів – "Балада про соняшник". Тому в грудні він би не міг померти. А ось у таку погоду, коли сонце світить... А він, як соняшник, він реагує на це".
Лариса Кадочникова, актриса:
"Я знімалася у дипломній роботі "Криниця для спраглих" Івана Драча. Фільм знімав Юрій Ільєнко за його сценарієм. Цю картину тоді поклали на полицю на 20 років! Але ми з того часу дуже дружили. Я його дуже любила і його дуже любив Параджанов. Іван Драч часто бував у домі Параджанових, як і всі ми – спілкувалися, жартували. Іван сідав на підлогу, головою спирався об стіну, а Параджанов ним любувався. Драч був красивий — величезне чоло і світле хвилясте волосся. "От дивіться — геній, — казав Параджанов і долонею міряв чоло. — Бачите, яке велике. Наше майбутнє". Ми так до нього і ставилися — як до генія.
Також він приїжджав на зйомки "Тіні забутих предків". І до перегляду ще ніхто не знав, що це буде за картина. У маленькому залі, де було приблизно 70 людей, він сидів позаду мене. Закінчився перегляд – і ніхто не міг зрозуміти: що це за новий вид кіно? І всі мовчали. Іван тихо сказав: "Нарешті з'явилося геніальне кіно! Параджанов – продовжувач Довженка. Це продовження поетичного кінематографа". Ось він сказав це – і усім якось стало легше. Тому що великий поет побачив суть картини, яка потім схвилювала увесь світ. Іван Драч – один із останніх романтиків".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна була готова до незалежності на чверть - Іван Драч
Петро Засенко, поет:
"Ще у 1961 році я працював у видавництві "Молодь". І на мій стіл ліг рукопис невідомого автора. Я прочитав – і текст вразив мене особливою манерою викладу думок, каскадом поетичних образів. Я не знав, куди подітися із цим рукописом. Бо він був абсолютно несуголосним тому часу. Ми дали його на рецензію Івану Михайловичу Дзюбі. Він тримав-тримав той рукопис, мовчав-мовчав, а потім сказав: "Це майбутнє нашої літератури!". Я підготував його вірші до публікації у "Літературній Україні". І це була його одна з перших, знаменита публікація на цілу сторінку "Ніж у сонці". Редактором "Літературної України" тоді був Павло Загребельний, він публікував текст під власну відповідальність, бо це був незвичний матеріал для того часу. Це було таке виверження такого емоційного духу, яке було мало кому зрозуміле на той час. Він був відкривачем і рушієм у літературі. Читач належно сприйняв його появу і творчість, але не забуваймо, в якій системі тоді все це відбувалося – для багатьох можновладців поява Драча була справді несподіванкою і вибухом".
Володимир Яворівський, письменник і політик:
"Найскладнішим нашим спільним з Іваном Драчем випробуванням було утворення Народного руху України, а ще точніше – проведення першого установчого з'їзду. Я був головою оргкомітету по проведенню з'їзду, а Драч був моїм заступником.Це були дуже драматичні дні, коли нам не давали приміщення, відмовляли від проведення з'їзду. Ми з Іваном навіть планували провести його у Литві. Але нам все-таки вдалося організувати захід у Києві. Ми змушені були пообіцяти, що щойно з'явиться синьо-жовтий прапор у залі, то Петро Таланчук вимкне рубильники і закриє захід. Ми усміхалися один до одного, але підписали цю угоду.І вже десь на третій хвилині виступів – з нічого виникли синьо-жовті прапори! Потім ми з'ясували, що їх готували і тримали на "вудлиськах", які то опускалися, то підіймалися. Представники компартії почали шукати Таланчука, ми сказали: "Шукайте, але з'їзд ми не закриємо, у залі сидить півтори тисячі людей!". Таланчук нібито вже був у лікарні, а насправді – сховався вдома. Після цього ми внесли кандидатуру і одностайно обрали Івана Драча головою Народного руху".
В'ячеслав Кириленко, віце-прем'єр-міністр України:
"Коли обговорювався проект програми Народного руху за перебудову у березні 1989 року, я був студентом Київського університету. І от перше обговорення відбулося на чолі з Іваном Федоровичем Драчем. І сила-силенна студентів, уся аудиторія була вщерть заповнена, сотні людей стояли в проходах – нам про майбутню Україну розповідав Іван Федорович Драч. Потім саме його обрали першим головою Народного руху, а він був справді народним. Десятки мільйонів українців підтримували ту силу. Я був на установчому з'їзді руху. І альтернативи Івану Драчу не було. Хоча були дуже відомі дисиденти, які також могли претендувати. Але ніхто не претендував, бо він був – така глиба, на яку всі погоджувалися і з якою рахувалися, це була українська силища. І статурою, і словом, і філософією, і підходом до української справи. А тоді були складні часи – невідомо було, як воно піде, як повернеться і чим закінчиться, тому треба було зважено керувати рухом. І значною мірою великий внесок Івана Драча – це те, що Україна досить швидко здобула незалежність".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Іван Драч покинув університет через повстання у Караганді
Вислови письменника, які уже стали афоризмами.
"Дивовижний народ українці. Найбільші його вороги сконали своєю смертю".
"Хто спить на землі — не боїться упасти".
"Кожен українець — це "троїсті музики": одне — думає, друге — каже, третє — робить".
"Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти"
"Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги!"
"Щастя — це "те омріяне десь попереду. Це як лінія обрію, яка біжить: ти її доганяєш, а його немає, ніколи"
Бог все поставить на місце, а ти йому все ж поможи.
Вірші не потрібні нікому, саме тому вони — найголовніше.
Іван Драч
Баляда про відро
Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п'яні лежать, як поснулі.
Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, стітильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.
Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.
Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.
Балада про соняшник
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіе, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
4 
1
Коментарі
1