Ексклюзиви
Вівторок, 20 жовтня 2020 17:52

Чи має Азербайджан історичні права на Карабах
9

Між Вірменією і Азербайджаном триває конфлікт у Нагірному Карабасі. Про витоки протистояння та його особливості Gazeta.ua розповів політолог Максим Майоров.

"Слід відрізняти етнічні конфлікти від територіальних й міждержавних. Характерним для етнічного конфлікту є змагання між громадами за певні преференції в межах однієї країни, - зауважує він. - Таким вірмено-азербайджанське протистояння було в Російській імперії, коли обидва народи не мали власної держави. Пік припав на 1905 рік, ті події навіть отримали назву "вірмено-татарська різанина" - азербайджанців до революції називали "кавказькими татарами". Криваві зіткнення відбувалися на різних територіях сучасних Вірменії та Азербайджану, де народи жили перемішано. Зокрема в Баку, де кількість вірмен і азербайджанців серед мешканців була співставною.

Відлік сучасного територіального конфлікту варто починати з часу утворення Азербайджанської Демократичної Республіки (АДР) і Демократичної Республіки Вірменія (ДРВ) – аналогів нашої УНР. Їх проголосили 1918 року й вони одразу заявили претензії на одні й ті самі землі – Нахічевань, Зангезур (територія сучасної Вірменії, що відокремлює Нахічевань від решти території Азербайджану) і власне Карабах. Фактично до 1921 року тривала вірмено-азербайджанська війна. Звісно, етнічний вимір протистояння зберігався, бо конфлікт між республіками супроводжувався погромами і вбивствами цивільних за етнічним критерієм. Але причина конфлікту полягала саме у наявності спірних територій, а не в суперництві за соціальні ролі в імперії, як було раніше.

Відкритому протистоянню між Вірменією та Азербайджаном поклала край більшовицька окупація. Спірні території так-сяк розділили між уже радянськими республіками. У складі Азербайджану створено автономну область, виділену з гірських районів Карабаху, де домінувало вірменське населення. Так з'явилася Нагірно-Карабахська автономна область (НКАО)".

Автор: Надано Максимом Майоровим
  Азербайджанська Демократична Республіка у межах декларованих кордонів та Кордони Демократичної Республіки Вірменія, представлені на Паризький мирній конференції 1919 року.
Азербайджанська Демократична Республіка у межах декларованих кордонів та Кордони Демократичної Республіки Вірменія, представлені на Паризький мирній конференції 1919 року.

Є теза, що "Карабах це історична область Вірменії, де й досі проживає вірменське населення – тому Азербайджан має поступитися".

Заяви про історичні права, з точки зору сучасного міжнародного права, – вельми поганий аргумент у територіальних суперечках. Історія охоплює дуже багато різних за тривалістю ситуацій минулого. Якісь із них можна потрактувати на користь однієї сторони, інші – на користь другої. Тому історія не є підходящим рецептом вирішення таких проблем. Як Вірменія, так і Азербайджан, оперують власними оповідками, покликаними виправдати своє виключне право на володіння Карабахом. Але чи зобов'язують до чогось сучасних жителів регіону події сивої давнини?

Перед етнічними чистками кінця 1980-х – початку 1990-х вже кілька поколінь азербайджанців та вірмен жили на цій землі як сусіди. При чому, ще сто років тому вони були розселені дуже перемішано, так що зручні й водночас "справедливі" кордони було провести досить проблематично, якщо взагалі можливо. Коли 1923 року створювали автономію Нагірного Карабаху, то спиралися не на існуючі адміністративні межі повітів, а буквально викроювали територію з вірменською більшістю. Спочатку вірмен в цій області було майже 90%. Нагадую, що НКАО у межах Азербайджану була анклавом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Президент Вірменії поставив ультиматум Азербайджану щодо Нагірного Карабаху

Коли піднялося питання переходу Карабаху до володінь Вірменії?

Вимоги про передачу НКАО до складу Вірменської РСР з'явилися вже під час перебудови. Їх речником виступали переважно демократичні вірменські кола, опозиційні до компартійної номенклатури. У лютому 1988 року відповідне питання було порушене облрадою НКАО перед керівництвом СРСР. Вірменські вимоги одразу стали причиною міжетнічного напруження в обох республіках. Фактично ще до початку відкритих бойових дій у Карабаху азербайджанці були змушені залишити Вірменію, а вірмени – Азербайджан. Часто біженці, які прибували у "свою" республіку, ставали каталізатором насильства проти представників "ворожої" меншини, які ще не встигли виїхати у зворотному напрямку. Так сталося, наприклад, у передмісті Баку – Сумгаїті, де жертвами розправи стали місцеві вірмени.

Автор: Getty Images
  Люди тікають від зіткнень у Нагірному Карабасі
Люди тікають від зіткнень у Нагірному Карабасі

Після розпаду СРСР вірменські збройні формування встановили контроль над більшістю НКАО і азербайджанці мусили тікати і звідси. Незалежна Вірменія виявилася неготовою до формальної анексії території сусідньої держави, тому в 1991 році вірмени НКАО проголосили ще одну державу: "Нагірно-Карабахську Республіку" (НКР). До неї, крім автономної області, додатково увійшли прилеглі території Шаумяновського і частини Ханларського районів Азербайджану, також населені вірменами. Для надання цьому акту ваги вірменські сепаратисти провели референдум, в якому не брали участі місцеві азербайджанці. Невизнана ніким НКР має свої "органи державної влади", але насправді в усіх питаннях була тісно пов'язана з Вірменією.

Для вірмен символом азербайджанської жорстокості є Сумгаїт, то для азербайджанців таким є Ходжали.

Навесні 1992 року в Нагірному Карабаху залишалося два основні осередки азербайджанського контролю: місто Ходжали, з єдиним у регіоні аеропортом, та Шушинський район, де був найбільший відсоток азербайджанського населення НКАО. Шуша, як і Ходжали, мала стратегічне значення. Місто знаходиться на трасі, яка через Лачин сполучає автономію з Вірменією. Крім того, Шуша розташована вище, ніж облцентр – Стапанакерт, тобто займає панівні висоти. Кампанія 1992 року розпочалася якраз з того, що вірмени захопили Ходжали, а потім Шушу і Лачин. Із захопленням Лачина, що за межами НКАО, вірменські сепаратисти встановили так званий "Лачинський коридор" – сухопутне сполучення анклаву з Вірменією. Ним одразу почалося перекидання засобів ведення війни.

Успіх вірмен у Ходжали був затьмарений вчиненням ними воєнного злочину – вбивством цивільного азербайджанського населення. Якщо для вірмен символом азербайджанської жорстокості є Сумгаїт, то для азербайджанців таким є Ходжали.

Автор: osssr
  Руїни міста Агдам. В ході Карабахської війни став ареною запеклих боїв. Згідно адміністративно-територіальним поділом невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки є кварталом міста Аскеран. Згідно адміністративно-територіальним поділом Азербайджану є містом, адміністративним центром Агдамського району Азербайджану.
Руїни міста Агдам. В ході Карабахської війни став ареною запеклих боїв. Згідно адміністративно-територіальним поділом невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки є кварталом міста Аскеран. Згідно адміністративно-територіальним поділом Азербайджану є містом, адміністративним центром Агдамського району Азербайджану.

Влітку 1992-го азербайджанська армія здійснила контрнаступ – найбільш успішний за весь час війни. Баку повернув контроль над згаданими вже Шаумяновським і частиною Ханларського районів. Цей контроль зберігається до сьогодні, а влада НКР вважає їх "окупованими Азербайджаном територіями". Далі азербайджанці витіснили вірмен з півночі НКАО – зі всього Мартакертського району. Незначні просування були також на інших напрямках. Але головного Азербайджану зробити не вдалося – перекрити "Лачинський коридор".

З осені 1992-го вірмени поступово відновлювали втрачені позиції у НКАО. Навесні наступного року вони захопили Кельбаджарський район Азербайджану, що як і Лачинський район територіально розділяв НКАО і Вірменію. Влітку-восени 1993 року вони продовжили експансію: захопили Агдамський район на сході, а також чотири азербайджанські райони на півдні. У результаті під вірменський контроль перейшла значна ділянка державного кордону Азербайджану з Іраном.

До влади в Баку повернувся колишній перший секретар ЦК компартії Азербайджану Гейдар Алієв, батько нинішнього президента республіки. За його ініціативи було здійснено ще одну, останню спробу відбити у вірмен Карабах. Під час наступу на межі 1993/1994 років азербайджанська армія просунулася на деяких напрямках, однак перемогти вже була нездатна. Зустрічні бої тривали ще до весни 1994 року, а травні настало перемир'я: підписано Бішкекський протокол.

До вересня 2020-го ситуація на лінії розмежування у зоні конфлікту в Карабаху чимось нагадувала те, що ми маємо у нас на Донбасі. Формально великі наступальні операції не проводились (за рідкими винятками), але режим тиші постійно порушувався, постійно гинули військовослужбовці, а дрібні населені пункти у "сірій зоні" переходили з рук у руки.

Що відбувалося із населенням протягом цього часу?

За останнім союзним переписом, п'яту частину населення НКАО складали азербайджанці. Зараз їх там немає. У семи окупованих районах азербайджанці складали більшість, їм також довелося залишити свої домівки. Вигнання "ворожого" населення супроводжувалося знищенням домівок, пам'яток матеріальної культури та перейменуванням населених пунктів. Під час переговорів, що тривали всі ці роки, Азербайджан наполягав на забезпеченні умов для повернення своїх біженців до Карабаху і семи окупованих районів.

Автор: Getty Images
  Люди покидають місто Агдам під час боїв 1993 року
Люди покидають місто Агдам під час боїв 1993 року

Чому 1994 року, із завершенням гострої фази, не вдалося врегулювати ситуацію?

Тоді конфлікт був "заморожений", а не вирішений. Азербайджан не відмовився від мети відновлення територіальної цілісності. Переговори Баку та Єревана тривали у форматі так званої "Мінської групи" ОБСЄ, співголовами якої є Росія, Франція та США. У 2007 році сторони домовились, що мирне вирішення має базуватися на "Мадридських принципах". Вони передбачали в якості першого кроку повернення Азербайджану семи окупованих районів та надання Нагірному Карабаху тимчасового самоврядного статусу. Для карабахських вірмен ті окуповані райони – "пояс безпеки", без них оборона анклаву сьогодні просто немислима. Тож вірмени вимагали справді дієвих гарантій безпеки, а їх ніхто надати не міг.

Сторони досить по-різному уявляли собі вирішення питання про остаточний статус Карабаху. Азербайджанці пропонували широку автономію. Натомість вірмени вважали, що в обмін на "пояс безпеки" можуть претендувати на визнання повної незалежності. Відтак переговори не наближали врегулювання конфлікту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Азейбарджан та Вірменія порушили перемир'я одразу після його старту

Від самого початку офіційний Баку заявляв, що не розглядає дипломатичний шлях єдиним і безальтернативним. Завдяки багатим енергетичним ресурсам Азербайджан всі ці роки посилено розвивав свої збройні сили, готуючи їх до реваншу. Схоже, в Баку вирішили, що час настав.

Яка є роль Москви у цьому конфлікті?

Радянське керівництво підтримувало територіальне статус-кво, а також вдалося до силових дій. Як проти вірменського руху в НКАО, так і проти азербайджанського національного руху, який постав як реакція на вірменський сепаратизм. Проявами такої політики стали каральна акція радянської армії проти азербайджанського "майдану" в Баку в січні 1990 року та "антитерористична операція" проти вірменських формувань у Карабаху на початку 1991-го. Це тільки ще більше розлютило азербайджанців та вірмен.

Керівництво Росії швидко збагнуло, що конфлікт у Карабаху – чудовий інструмент збереження свого впливу як на Вірменію, так і на Азербайджан

Після розвалу СРСР в обох республіках опинилися великі арсенали Закавказького військового округу, а також військовослужбовці з інших союзних республік, які проходили там службу. Обидві сторони конфлікту скористалися як озброєнням, так і послугами цих військових. Наприклад, на боці вірмен участь у штурмі Ходжли взяв 366-й мотострілецький полк, дислокований у Стапанакерті. Під час літнього наступу Азербайджану 1992 року на його боці воювали колишні радянські танкісти.

Автор: Getty Images
  Солдати, які брали участь у конфлікті 1992 року
Солдати, які брали участь у конфлікті 1992 року

Керівництво пострадянської Росії швидко збагнуло, що конфлікт у Карабаху – чудовий інструмент збереження свого впливу як на Вірменію, так і на Азербайджан. Москва стала головним арбітром, змусила обидві сторони заслуговувати свою прихильність. Тривалий час Вірменію переконували, що тільки Росія здатна захистити її від Азербайджану і союзної йому Туреччини. Натомість у Баку надходили сигнали, що будь-які перспективи деокупації залежать від доброї волі північного сусіда.

Усі ці роки Вірменія жила як оточена фортеця: її кордони з Азербайджаном і Туреччиною були і є заблоковані. Сухопутний зв'язок зі світом забезпечують лише Грузія та Іран. Залежність Єревана від Москви проявляється у членстві Вірменії у Євразійському економічному союзі. У вірменському місті Гюмрі розташована російська 102-га військова база. При цьому Росія продавала свою зброю як Вірменії, так і Азербайджану. Москва була зацікавлена у збереженні поточного стану речей якомога довше.

Якими міфами користуються інформаційні ресурси обох сторін?

Військове протистояння двох країн супроводжується також інформаційною війною. Сторони вдаються до просування "своєї правди" про Карабах. На жаль, українські коментатори часто некритично сприймають тези азербайджанської чи вірменської пропаганди.

Це стосується інтерпретацій давнього минулого краю. Історія не дає нам однозначних відповідей, якщо тільки це не історія, написана у Єревані, або в Баку. Тож я б радив не приймати аргументацію, засновану на трактуванні подій кількасотрічної давнини.

Не варто розглядати вірмено-азербайджанський конфлікт як цивілізаційний

Попри екстремальну ворожість між двома народами сьогодні, їх відносини не були такими споконвіку. У Грузії території з домінуванням вірменської і азербайджанської меншин розташовані поряд, але етнічного конфлікту між ними немає.

Автор: Надано Максимом Майоровим
  Прапори Азербайджану і Вірменії на київському Майдані
Прапори Азербайджану і Вірменії на київському Майдані

Не варто розглядати вірмено-азербайджанський конфлікт як цивілізаційний. Націоналізм та прагматичні міжнародні відносини краще пояснюють процеси, що відбуваються на Південному Кавказі. Наприклад, християнську Вірменію неформально підтримує Іран – так само шиїтський, як і Азербайджан, до того ж зі значною і впливовою азербайджанською меншиною.

Конфлікт у Карабаху не був спровокований чи запрограмований більшовиками. При вирішенні територіальної належності Нагірного Карабаху ті виходили зі складної етнічної мозаїки регіону і мусили враховувати багато політичних факторів. Червона Москва не керувалися метою "закласти міну" під територіальну цілісність Азербайджану.

Помилково екстраполювати роль РФ у війні на Донбасі на карабахський конфлікт. Там є чітка етнічна поляризація, якої немає у Східній Україні. Зовсім різна географія. У Карабаху були внутрішні причини, які випливали передусім із проблем сусідства двох народів, а не з імперської політики Кремля. Тут більше аналогій можна простежити із українсько-польським протистоянням першої половини ХХ століття, ніж із конфліктом України та Росії.

Та все ж спільне у подіях в Нагірному Карабаху з конфліктом на Донбасі простежується?

Є паралелі у динаміці "гарячих" фаз конфліктів: проголошення сепаратистами незалежності і проведення "референдумів"; контрнаступи урядових військ, які майже вдаються; утримання сепаратистами коридорів для постачання допомоги з-за кордону; перемир'я після поразок центральних урядів; оголена лінія зіткнення з постійними порушеннями режиму припинення вогню.

В обох випадках за спинами сепаратистів стоять сусідні держави: Російська Федерація та Республіка Вірменія. Спільне можна знайти у переговорних форматах, включно з їх головним майданчиком – Мінськом.

У білоруській столиці Азербайджан та Вірменію безуспішно намагалися примирити протягом майже двадцяти років. Наш "стаж" складає поки шість років. Цілком можливо, що формат, в якому Росія є посередником, так само не принесе нам миру і варто уважніше приглядатися до досвіду Азербайджану.

Україна відкрито дипломатично підтримує Азербайджан. Чому? Які геополітичні та дипломатичні наслідки для України може мати гіпотетична підтримка Вірменії?

Україна підтримує передусім принцип непорушності кордонів і територіальної цілісності держав. Так було і до 2014 року, тим більше підстав з'явилося після російської окупації українських територій.

Українсько-азербайджанські відносини важко назвати союзницькими.

У зовнішній політиці Єреван рухається у фарватері Москви. У Генасамблеї ООН, в ПАРЄ та на інших міжнародних майданчиках Вірменія послідовно займає проросійську позицію на шкоду Україні. У вірмен є на те причини, адже вони сприймають Росію гарантом безпеки. Україна, натомість, нічого такого запропонувати Вірменії не може та й не збирається.

З іншого боку, Київ зацікавлений у дружніх відносинах з Азербайджаном і Туреччиною, чутливих до вірменського питання. Разом із Азербайджаном Україна входить до інтеграційного об'єднання ГУАМ. Хоча зараз ця організація майже не подає ознак життя, залишається низка сфер для взаємовигідного двостороннього співробітництва. Зокрема, енергетична, позаяк Україна зацікавлена у диверсифікації джерел енергопостачання.

При цьому всьому, українсько-азербайджанські відносини важко назвати союзницькими. Баку, як і Анкара, проводить багатовекторну зовнішню політику, яка не завжди збігається із послідовно прозахідним курсом Києва. Політичні режими в Україні та Азербайджані помітно відрізняються. Тож двосторонні відносини у нас засновані на прагматизмі.

Єреван в Україні підтримують передусім представники чисельної вірменської діаспори, досить помітні в громадському та політичному житті. Також люди, які керуються власними симпатіями та уявленнями про справедливість. Однак всі вони не мають достатньої політичної ваги для зміни офіційного курсу держави.

Гіпотетичний розворот у бік Вірменії призведе до різкого погіршення відносин з Баку та Анкарою, згортання низки напрямків співпраці, можливо до перегляду їх позиції стосовно територіальної цілісності України, зокрема, щодо Криму. Натомість Україна не може розраховувати на зміну зовнішньої політики навіть Вірменії, адже та критично залежить в усьому від Москви.

Нині війська Азербайджану швидко просуваються уперед, встановлюючи контроль над новими населеними пунктами. Чи можливий у таких умовах компроміс?

Ескалація, яка почалася восени цього року, – найбільш серйозна з часу згортання бойових дій у травні 1994-го. Якщо азербайджанські війська повернуть контроль над всіма втраченими територіями, то для Баку питання буде вичерпане. Сепаратисти не зможуть знову повстати, а Вірменія контратакувати.

Автор: Anadolu
  За повідомленнями Азербайджанської сторони з 27 вересня 2020 року від вірменської окупації звільнили 78 населених пунктів і стратегічних висот
За повідомленнями Азербайджанської сторони з 27 вересня 2020 року від вірменської окупації звільнили 78 населених пунктів і стратегічних висот

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Азербайджанська армія захопила військову частину Вірменії

Дуже імовірно, що вірмени Карабаху виберуть варіант евакуації до Вірменії, аніж здачу на милість Баку. Зважаючи на попередній досвід протистояння, міжнародна спільнота пильно стежитиме за поводженням азербайджанської армії із цивільним вірменським населенням, якщо тільки вони зустрінуться. Питання автономії Карабаху буде залежати виключно від доброї волі Баку.

Якщо ж наступ азербайджанської армії зупиниться після досягнення певних локальних результатів, як зараз, то вирішення конфлікту повернеться у дипломатичне русло. Безперечно, Баку поліпшить свої переговорні позиції. Натомість у Єревані може настати переоцінка ролі Росії, яка проявила себе досить пасивно. За такого розвитку подій дуже важливо, щоб Захід перехопив ініціативу у Москви та запропонував Вірменії реалістичний план примирення з Азербайджаном на ґрунті розумних компромісів.

10 жовтня представники Баку та Єревана в Москві домовилися про перемир'я з 12:00 того ж дня. Воно було необхідне для обміну полоненими. І щоб обидві сторони забрали тіла загиблих. Консультації в столиці РФ тривали пів доби. Та за годину до оголошеного часу перемир'я зірвалося.

Противники звинувачують одне одного у військових провокаціях. Азербайджан заявив, що Вірменія вночі 10 жовтня завдала ракетного удару по житлових будинках міста Гянджі. Загинули семеро людей, 33 поранені. Єреван натомість звинуватив Баку в обстрілі Степанакерта в Нагірному Карабаху.

Кількість жертв серед вірменських збройних сил із початку бойових дій 27 вересня досягла 480. Також загинули 23 цивільних, 81 поранений, за даними МЗС Вір­менії.

Азербайджан обіцяє оприлюднити військові втрати лише після повного завершення бойових дій. Генпрокуратура країни підтвердила смерть 42 мирних жителів.

Зараз ви читаєте новину «Чи має Азербайджан історичні права на Карабах». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1346
Голосування Що будете робити у карантин вихідного дня?
  • Те саме, що завжди. Карантин - неефективний
  • Проведу час з користю вдома
  • Якщо все закрите - гулятиму на природі
  • Пообідаю у "Велюрі" Миколи Тищенка
  • Який такий карантин вихідного дня? Вперше чую
Переглянути