Минуло 50 років, відколи після хрущовської відлиги почалися перші арешти шістдесятників. У серпні 1965-го прокотилася хвиля арештів у Львові, а 4 вересня в Києві на прем'єрному показі "Тіней забутих предків" Іван Дзюба і Василь Стус закликали встати всіх, хто був проти тих арештів. Мине небагато часу й арештують їх самих.
Про часи шістдесятництва розповідає колишній журналіст і політичний діяч Олесь Шевченко, 76 років.
Коли почалися часи шістдесятників?
Почалося все із реформ Хрущова . Він взявся за повалення культу особи Сталіна, був комуністичним романтиком. Я пам'ятаю 1956- 1958 роки. Це був XX, потім XXII з'їзди партії. Ми до радіо прикипали, в нашій родині був єдиний у селі приймач. Старший брат Євген сам склав його. І старалися через заглушку уловити "Голос Америки" чи радіо "Свобода". Там говорили про злочини Сталіна і всієї системи. Стали з'являтися статті, літературні твори. А я любив читати змалку, у нас була розкішна бібліотека. Я не знав більш начитаної людини як моя мати. Вона добре розуміла, в якій країні ми живемо і завжди ненавиділа Сталіна, бо все життя лягала спати із кошиком білизни біля ліжка на випадок арешту. Її матір – полячка, і цього було достатньо. Батько ж на вождя ніколи не казав "Сталін". Лише "він" із зневагою.
Забігаючи наперед, кажу, що подібне було і в родині моєї дружини. Коли наша донька Мечислава йшла в перший клас, баба дружини виколупала нігтем очі Леніну на обкладинці "Букваря".
А як протестували ви?
Поїхав я вступати до Києва в 1960-му в університет Шевченка на журналістику. Відчуваю, що на вулиці і в транспорті українська мова чужа. На мене і таких як я, дивляться як на селюків (хоча я 300 років як киянин, але народився у Сквирі), як на малограмотних. Сміються. Вступив я в університет, а там навчання російською, крім пар української мови та літератури. Ось приходить викладачки логіки і я ставлю питання: "Чому я - українець, в столиці України в головному вищому закладі, повинен одержувати звання з вашого предмету не рідною мовою? Поясніть логічно". Вона закліпала очима:"Я спробую перейти" . Але їй це було дуже важко, спотикалася на кожному реченні. Пішла до секретаря парторганізації факультету і поскаржилася на мене. Ось він мене викликає, устав, кулаки на стіл: "Ви що собі дозволяєте в стінах університету?! Української мови захотіли? В Канаду їдьте!" І вигнав мене.
На політекономії я запротестував теж. "Ну що ж - каже викладач, - поставлю на голосування: хто за українську мову?" Чотири руки на групу підійнялися.
Або викладач розповідає про Шекспіра і каже: "Процитую російською, бо краще звучить" . Я : "Чому це краще?". Зовсім перестав ходити на заняття. Лише на заліки приходив і відповідав українською. Ходив по Києву і де тільки було якесь порушення щодо мови, вимагав книгу скарг. Наприклад, прийшов у дитячий магазин: "Покажіть блакитні повзунці." - "А что такое "блакытни"? Вы что - хохол?" - "Я ж не кажу вам "жидівка", хоч ви й жидівка." І таке було скрізь.
Воно хоч і відлига, а заборон було повно: підійти до пам'ятника Шевченку, а особливо 22 травня -це день перепоховання, вважалося антирадянською акцією. Спершу викликали , потім виганяли з вузу чи роботи. Ми захоплювалися людьми, які казали правду і старалися по ній жити.
Вірили, що настає нова епоха?
Так. З'явилися острівці незалежності у літстудіях при видавництвах. Патріоти стали гуртуватися родинами, збиратися разом, співали українських пісень, виховували дітей тільки українською. Так було в родині поета Віктора Могильного, з яким я дружив, був йому кумом. Збиралися по домівках. Приходили лише свої. Якось я заросив людей зі Львова до Могильних на Різдво. У кімнату заходить їхня донька Звінка: "Слава Україні!" Там всі роти пороззявляли. Щоб у Києві і дитина, та ви що!
Що подавали за столом? Що співали, про що говорили?
За столом традиційно подавали картоплю, зварену цілою, оселедця, вінегрет, на свята додавалося олів'є. З собою приносили хто пляшку вина, хто цукерки. На горілку і м'ясо грошей не було. Пили самогонку і вина звичайні пролетарські: портвейн червоний чи болгарське біле, чи вермут пахучий. Самогонку гнали всі, і я гнав, хоч було суворо заборонено. Було кілька різновидів: хто додавав кілька крапель марганцівки, хто калган чи зубрівку. Мій знайомий додавав із горіхів перетинки і настроював . Виходило на вигляд і смак як коньяк.
Співали Шевченківські "Думи мої" та "Реве та стогне", "Заповіт" обов'язково. Портрет Тараса був у кожному українському домі. Пізніше слідчий КДБ казав: "Нам дуже легко розпізнавати атирадянщиків. Дивишся: на стіні – портрет Шевченка висить. На полиці українські книжки окремо. На приймачі поділка на хвилі "Голосу Америки". Ще залишилося дізнатися: якою мовою розмовляє вдома і на роботі? Як дітей виховує? І якщо в тролейбусі до кондуктора звертається українською - клієнт КДБ.
Я любив співати "За Сибіром сонце сходить" про Кармелюка, та ліричну:
Тече рiчка невеличка
З вишневого саду...
Кличе козак дiвчиноньку
Собi на пораду.
Говорили про Україну, про сучасне, майбутнє. Були такі, що боялися. До знайомого прийшли гості, і зайшла розмова на політичні теми. Стали лаяти Сполучені Штати, я ж почав говорити на виправдання. Після цієї розмови господар підійшов: "Краще на такі теми не балакати, бо в мене тут підслуховується". Але якби він був щирою людиною, сказав би це до розмови.
Все це триває тихо-мирно і раптом арешти 1965-го. Яка була реакція?
Почали з'являтися публічні праці, які мали резонанс. Наприклад, книжка Чорновола "Біографії 20 злочинців" про цих перших арештованих. Чи праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Книга базувалася на ленінських постулатах. Ленін захищав право нації на самовизначення і саморозвиток. Людей арештовували тільки за те , що читали цей твір чи передавали один одному.
В цей час Хрущова вже рік як зняли, в Києві працівниками КДБ підпалена національна бібліотека , згоріли стародруки, десь 600 тисяч книг і рукописів. Звинуватили працівника бібліотеки Погружальського, який ніби мав конфлікт із директором. Дисидент Євген Сверстюк написав гострий політичний памфлет "З приводу процесу над Погружальським", який вважається одним із найголовніших текстів українського самвидаву, бо в ньому звинувачується влада. Ті тексти розходилися по руках. Хоч КДБ і мало копію шрифту всі друкарських машинок в Києві, ми шукали незареєстровані. У мене була машинка, і я сам набирав. Машинка могла за раз взяти кілька аркушів тоненького цигаркового паперу. А копірок мене було багато. Юра із інституту біохімії робив мені фотокопії документів. Роздавали своїм. Ті теж розповсюджували.
Чи стали ви обережніші? І в чому це проявлялося?
Навчилися домовлятися про зустріч: місце наперед домовлене. Про час було так. Дзвониш комусь і кажеш: "Зустрічаємося о 4-й". Це означало мінус три години. Тобто о першій.
Більше доглядалися до нових знайомств. КДБ намагався ввести своїх людей: ми їх відчували. Ось приходить один на роботу – я працював відповідальним секретарем "Українського біохімічного журналу" Академії наук України. І каже: я володію теорією, як змінити систему. Мені треба набрати людей із середовища науковців, які зможуть підтримати мене і ми перевернемо систему. Бо вона несправедлива". А я не вірю йому, бо він розмовляє українською із акцентом, не дає свою домашнє адресу. Відповідаю: "Не знаю, не знаю".
Одного разу домовився я зустрітися із знайомою. Йду і бачу, що ззаду "хвіст". А в мене в портфелі повно самвидаву. Ось ця знайома вже йде назустріч і позаду неї я теж бачу "хвоста". Як тільки ми зустрілися, зробив перше, що прийшло в голову: "Люда, ось вам порожня папка, беріть і не ховаючи біжіть до себе в установу". Вона як рвонула. Цей, що був ближче, побіг за нею. А я переходами, перевулками - до себе на роботу. Портфеля сховав у підвалі і з порожніми руками прийшов.
Вашу квартиру прослуховували, обшуковували?
Новий сусід із горішнього поверху став робити ремонт і каже: "Що це ви радіо на дах проводили? Тут кабель якийсь йде від вашої квартири в мене під плінтусом". Я за годину роздобув фотоапарат і прийшов до нього : "Покажи". А він пополотнів, руки трусяться. "Дайте я сфотографую" - "Ні". Хтось у нього побував за цю годину. Я взявся за дріт, а кінчик прослушки обрізаний вже.
КДБ практикував негласний обшук. Любили прийти, коли нікого вдома нема. Квартиру тихенько перевірять. Сфотографують, і все ставлять на свої місця. Якщо знайдуть за що засадити, прийдуть офіційно. Мою квартиру навряд чи перевіряли: дружина весь час була вдома. Дитина хворіла весь час, і Ліда мусила кинути роботу і влаштуватися в нашому будинку прибиральницею за 60 карбованців. Майже постійно була вдома.
Що казала дружина про підпільну діяльність? Лаяла?
Ми обговорили все з самого початку перед одруженням. Я сказав їй болючу, каюся, фразу, але щиру: "На першому місці в мене буде Україна, а на другому – Україна, а на третьому – Україна, а на четвертому — Україна. А на п'ятому будеш ти".
У нас українська родина. Коли я забирав її із пологового із нашою первісткою, то попросив: "Давай зробимо один одному подарунок: я кидаю курити, а ти переходиш на українську мову". Вона виросла в Ризі, тому балакала російською. До 5 років я прочитав своїй Чесі 300 книжечок. Сам редагував. От вірші про батьківщину. Я це слово викреслював, бо тоді батьківщина означало Совєтський Союз. Йшли дитячі передачі чи мультики, вимикав звук, розказував все своїми словами.
У 1980-му Олеся Шевченка арештували за антирадянську агітацію і пропаганду. Дали 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання.У таборі він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту. Сидів поруч із Василем Овсієнком – один із найвідоміших дисидентів. На Шевченка підготували матеріали до нового засудження. Але смерть тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС Черненка завадила цьому. Вийшов у 1987-му. Став один із організаторів перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрій Литвина, що загинули в таборах. Продовжував організовувати мітинги і урочисті ходи, вшановування пам'яті патріотів. У 1990-му році став депутатом Верховної Ради. Нагороджений орденами Свободи, "За мужність I ст.", "За заслуги III ст.". Має двох доньок. Живуть у Канаді, вдівець. Мешкає в Києві.
3 
1
Коментарі