Його батько, Володимир Шнейдер, обрусілий німець, командував Олонецьким полком царської армії. Навіть був видав наказ, щоб солдати-інородці не писали листів додому своїми мовами, лише російською. Із початком Першої світової з дозволу царя змінив своє німецьке прізвище на Шевельов. Початкове Ш зберіг, щоб не міняти міток на серветках.
Мати, Варвара Медер, — наполовину німкеня, харківська українка, вихована в Петербурзі. Її шість братів і сестер — білогвардійської орієнтації. У їхній домашній бібліотеці була єдина українська книжка — "Кобзар", і то в російському перекладі.
Юрій Шевельов згадував, що на його вибір українства вплинула фраза, мовлена кузеном. У відповідь на Юрієве зауваження, що "українська мова немилозвучна", той заперечив: не може бути немилозвучною мова кількох мільйонів людей. Фраза для молодого Шевельова прозвучала як грім. У ньому обізвався поклик материного роду. Вона все-таки пам"ятала про своє напівукраїнське походження, лиш ніколи не нагадувала дітям. Бо українство вважала справою безперспективною, а для дітей — небезпечною. Утім, саме мати допомогла Юрієві написати перший шкільний твір українською, якої він до того майже не чув і не знав.
Якщо національність Шевельов обрав раз і назавжди, то прізвище — не раз. І так само, як колись батько, зберігав при цьому початкове Ш: був Шерехом, Шевчуком і навіть Шевченком. Останній псевдонім узяв, коли 1941 року його вербували в сексоти НКВД і сказали, що доноси він мусить передавати саме біля пам"ятника поетові. Але прийшли німці, чекісти втекли, і Шевельов перестав бути Шевченком.
Ненадовго він обрав собі псевдо Гр. Шевчук. Передісторія така: 1934 року, коли знищено всіх "філологів-націоналістів", знадобилося перевидати підручник із граматики, авторів якого розстріляли, у тім числі й Гр. Шевчука. Підручник доручили "переписати" директорові Інституту мовознавства Наумові Кагановичу та молодому вченому Шевельову. Книжка згодом витримала кілька видань. Мимовільний напівплагіат мучив Шевельова. І при німцях він став друкуватися під іменем загиблого Гр. Шевчука, якого не знав і чию книжку з Кагановичем "переписував". Це була помста чекістам. Мовляв, ось вам той, у якого ви забрали життя, але не ім"я.
Шерех — псевдонім найвідоміший, але не вічний: із 1941-го по 1956-й. Протягом того періоду Шевельов позбавлявся від радянського минулого. А якось написав некролог на Шереха й назвав його "небіжчиком".
Довго жити не варто, а після 90 літ — непристойно
Він змалку звик готувати будь-яку справу вдома, сам — і лише потім виходив із нею на люди. Саме через те вже у США не хотів учитися водити машину — бо в кабінеті не навчишся. "Навіть моє сексуальне життя почалося пізно, бо його не можна навчитися без партнера", — зізнавався у спогадах. Із гімназії на все життя виніс "комплекс другої парти": на останній сидіти не хотів, бо не був ледарем, а на першій теж, "бо це нескромно". Зрештою, комплекс "другої парти" врятував його в 1930-х, коли всіх із "першої" знищили. На курсі, де Шевельов учився, із 30 душ розстріляли 11.
Найбільший і єдиний убитий ним звір — миша. В університеті провалив єдиний іспит — військову справу. Воювати органічно не міг ні на чиєму боці — риса, успадкована явно не від батька-генерала. Коли прийшли німці, міг записатися у фольксдойчі й отримати пільги. Однак голодував в окупованому Харкові, а фольксдойчем не став. Адже могли мобілізувати — а це суперечило його небажанню нести будь-кому смерть. Про власну він не замислювався аж до 50-річчя. Того дня йому ніхто не зателефонував, він був цілковито самотній. "І тоді я відкрив час і зрозумів, що я колись закінчусь. Щось зазирнуло в ніщо", — пише у двотомнику спогадів "Я — мені — мене (і довкруги)", які 2001-го розійшлися миттєво.
Високий і помітний, у молодості дуже цікавив жінок і був не раз близький до одруження. Але утримався: якщо розкриють походження (батько генерал), доведеться загинути не лише йому самому. На початку мемуарів Юрій Шевельов пише: тут можна дозволити собі нечувану розкіш бути щирим, але він не писатиме нічого про своє інтимне життя. "Це, звісно, гріх проти правди, — додає, — але мене виправдовує те, що я науковець, а для науковця роз"єднання ліжка й письмового столу не спотворює дійсності так, як це було б у випадку з письменником чи митцем". Тож таємниці, чому все життя лишався самотнім, він не розкрив. Назавжди зберіг звички старого кавалера, іронічного й живого. У перші приїзди в Україну, познайомившись з Оксаною Забужко, віддав належне не дише її літературному талантові:
— Але ж які ноги! І коротка спідничка!
В останньому інтерв"ю, за два місяці до смерті, сказав:
— Хочете запитати, чи любив я когось? Любив. Кого? Про це не будемо говорити. Любов — річ ірраціональна, про неї не варто говорити раціонально. Скажу лиш, що любов існує.
І ще:
— Довго жити не варто, а після 90 літ — непристойно.
Він помер на 94-му році життя. Перед тим заповів свою бібліотеку — одну з найзнаменитіших у світі славістичних книгозбірень — японському університетові на Хоккайдо, де відкрили відділення славістики. Чому не Україні? Може, це була така собі помста батьківщині, яка довго не хотіла вважати його своїм. А може — як колись у його матері — озвався страх, що українство в Україні безперспективне. Хіба що японці зможуть дати йому лад.
Свої спогади Юрій Шевельов видав із посвятою "Моїм учням, які, самі того не знаючи, були моїми вчителями". Улюбленим його студентом у Харківському університеті був Олесь Гончар. Він пішов на фронт після третього курсу. Потрапив у полон й опинився в таборі на Холодній Горі в Харкові. Тоді німці ще відпускали полонених червоноармійців-українців, якщо хтось за них просив. Дізнавшись, що вчитель у місті, Гончар написав йому записку й передав на волю. Далі історія розвивається у двох версіях. Гончар вважав, що Шевельов записку одержав, але не відповів. Шевельов твердив, що записки не одержував і почув про неї через багато літ від самого Гончара. А пам"ять про ті роки мав добру: навіть через 50 літ не забув, на якій сторінці був розкритий "Кобзар", залишений ним на столі при від"їзді на Захід з Харкова взимку 1943 року. Після 1991-го вони з Гончарем двічі зустрічалися в Києві. І учень гостро нагадав учителеві про Холодну Гору. У ньому говорила образа за ту війну й той полон. Хоч і не Шевельов кинув тоді студентські батальйони проти німецьких танків. Під старість ця образа в Гончара зросла. Так чи інакше, а Шевельов двічі не отримав Шевченківської премії — доки Гончар, голова комітету, був живий. Шевченківським лауреатом став лише по його смерті, 2000 року.
1908, 17 грудня — Юрій Шевельов народився в Харкові. Батько, генерал-майор, згодом загинув на війні. Був п"ятою дитиною в сім"ї. Двоє померли малими, ще двоє також рано. Юрій у матері залишився один
1931 — закінчує літературний факультет Харківського університету. Викладає у школі, Інституті журналістики, університеті
1944–1949 — на еміграції у Словаччині, Німеччині, Швеції; заступник голови МУРу — Мистецького українського руху, що об"єднував українських митців-емігрантів
1950 — виїжджає до США, викладає у Кембриджі та Колумбійському університеті. Стає відомим мовознавцем-славістом. Вводить українську мову в коло світових наукових інтересів. Бібліографія його праць нараховує 872 назви
1979 — виходить книга "Історична фонологія української мови", де Шевельов обґрунтовує початки нашої мови від VII ст., а завершення її формування — приблизно в XVI ст.
2002, 12 квітня — помер у Нью-Йорку. Заповів не проголошувати промов на своєму похороні, бо це "спроба применшити вагу смерті, але смерть не потребує цього"
3 
1
Коментарі
2