"Точу ножі-ножиці! Ножі-ножиці точу! Кому бритви точить?" — із цими вигуками ще кілька десятків років тому раз на два тижні до міських дворів заходив точильник із верстатом-"козою" за плечима. У базарні дні він працював на ринку, решту часу обходив свою дільницю або стояв на людному перехресті.
— Точильщик — друга найдавніша професія, — жартує 65-річний Едуард Мацишевський, який має точильну майстерню на Володимирському базарі в Києві. — В Україні вони завжди були. Бо якщо є ножі, шаблі та мечі, то їх всіх треба й точити. А значить, і точильщики повинні бути.
До війни вони були вуличними кустарями-одинаками. Проте об"єднувалися в потаємні корпорації, правила яких нагадували середньовічні цехові закони. Кожен майстер мав свої місця на базарах і перехрестях, існувала спільна каса й неписані закони. Наприклад, учня точильник міг узяти лише після згоди решти майстрів. За порушення правил на винуватця могли накласти штраф, побити чи знищити "козу" й назавжди заборонити показуватися в місті.
— Коли я в точильне діло прийшов, це був замкнутий клан. Дуже закритий — як у Японії якудза. Там могли тебе вбить і що хочеш зробить, — згадує Едуард Мацишевський. — У той час у Києві були такі знамениті точильщики, як Альоша Крамаровський, Родслав Жора, Володимир Ґонтар. Ґонтар був потомствєнним точильщиком. Сказав мені: "Стій і дивися. Якщо дуже захотіти, то й навчишся".
Каже, що на вулиці ідеально наточити інструменти неможливо:
— Знайти рівну поверхню на вулиці важко, — пояснює. — До того ж камінь ще треба вміти виставити. Щоб дотронувся до нього й він шипів, а не гарчав, не торохтів. Якщо камінь добре виставлений, то пальчиком дотронешся й не відчуваєш, як він підпригує. А якщо трошки підпригує камінь, то ніж добре нільзя виточить. А гострота ножа від чого залежить? Від точного сопрікосновєнія камня з ножем. І мікрони треба вибрать так, шоб це сопрікосновєніє було таке, як треба. Але треба і не переточить ножа. Якщо переточив і лезо зігнулось, завернулося — усе, халтура.
Коли прийшли німці, то привезли класних точильщиків, — продовжує. — У них обслуга була на височайшому уровні. От уявіть собі: німці воюють десь і в них у кожного була своя опасна бритва — "Золінґен", "Блізнієци". Затупилася — він бере бандерольку, посилає в Київ. А тут у них був такий кущ точильщиків, що обслуговував всю армію, ну, може, дивізію. І вони навчили і наших кустарів працювати на станках, які стоять зацементовані, без єдиного руху, камні вибрані мають. Німці самі точили й нашим розказували, як треба робити — не жаднічали. Навчили декількох наших точильщиків, навіть як точити опасні бритви.
Німці самі точили й нашим розказували
Після війни столичних точильників об"єднали в підрозділ побуткомбінату. З"явилися стаціонарні майстерні. Точильники з "козами" зникли з київських вулиць і дворів років 50 тому.
— Але був такий один, шо, мабуть, останній ходив по дворах, — згадує Мацишевський. — Ми його називали Чижик. Невисокого такого росту був, метр шістдесят, худенький. Усікі в нього були такі, як в американських акторів. Завжди біла рубашка, краватка й чорний костюм. І з цією "козою" він ходив по вулицях. Так і заробляв собі на хліб.
Едуард Мацишевський у своїй невеликій будці точить, править і шліфує ножиці, пилки, ножі, сікачі й сокири, решітки й хрестовини до м"ясорубок, а також усілякі інструменти — перукарські, садові, чоботарські тощо. Точильні камені змінює раз на два місяці. Якщо багато роботи, то й частіше. Коштують 100–150 грн. За наточування ножа бере 6 грн, ножиць і тесаків — 7, складніших інструментів — за домовленістю.
— У нас дуже вредна праця, — додає майстер. — Оці камні, на котрих ми все точимо, вони на клєях різних. Вони садять серце і підшлункову жруть. У нас у всіх підшлункова залоза здиха. А по-друге, силікоз — легені. Інші горілку п"ють, шоб менше хворіти, але це не спасає. Ні один точильщик від горілки ще не вмер. Усі або від силікоза, або від підшлункової. У мене ті самі проблеми.
1 
1
Коментарі