Серпневого дня 1855 року в подільському селі Хомутинці, нинішня Вінниччина, в родині священика Василя Руданського проводжали молодшого сина Степана на науку до Петербурга. Він "першим учнем" закінчив Кам'янець-Подільську семінарію і тепер має в кишені направлення до духовної академії у столиці Російської імперії. Батьки на радощах влаштували гостину й запросили з навколишніх сіл і містечок дрібне панство та батюшок із матушками.

Молодь витанцьовувала польки та кадрилі — найняли сільських троїстих музик. У хаті Руданських був старенький фортеп'ян, та стояв без діла. Попадя в будень ставила на нього гладущики з молоком на кисляк. Матушка Федора Руданська в поводженні була проста, вдягалася по-сільському. Того дня, коли проводжали сина до академії, попадя на радощах танцювала з приятельками, "поклавши одна другій праву руку на плече, а лівою взявшись в боки, — всі три разом під такт кружляли і приспівували під музики: "На городі курочка громадить, а півничок додому провадить", — пише у спогадах Василь Боржковський — далекий родич Руданських.

Від матері Степан перейняв безліч народних пісень. Записував їх по навколишніх селах і ще семінаристом впорядкував двотомну рукописну збірку. Мав чудовий слух, гарно співав баритоном, грав на фортепіано, скрипці, гітарі, добре малював. За спогадами друзів, був парубок дотепний, "нецеремонливий" і "до всячини аматор". Писав українською романтичні балади і вірші. Це було викликом у той час. У семінарії всі мали розмовляти російською, а поза її стінами гарним тоном вважалося спілкуватися польською. Тим, кого приловили на тому, що розмовляв українською, як худобі, чіпляли на шию дерев'яну дошку. "Колодка з-над п'ядь довжини, і на ній написано: "Nota", — описував її однокашник Руданського письменник Анатоль Свидницький. — Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи — хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто "мужичив", записують в журнал і за кару назначають вивчити скількадесять латинських слів підряд — до трьох раз, а там уже б'ють".

Дорікає синові, що вживає "мужичу" мову, й отець Василь Руданський. Та м'який за характером Степан тут непоступливий: "Батько, може, не любить моєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, — а нібито у Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у Бога, і у натури", — звіряється згодом у листі до брата Григорія.

Прибувши до Петербурга, Степан Руданський вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної. Він зганьбив рід і зіпсував собі кар'єру, вважає обурений батько. До самої смерті він не вибачить сина, відмовлятиме в матеріальній підтримці: надто великі надії покладав хомутецький піп на найздібнішого з п'яти своїх дітей. І далі дорікає за мову. "Письма твои, — пише отець Василь синові, — писанные грубо, ничуть не располагают меня в твою пользу. Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!". Степан скаржиться старшому братові Григорію: "Тут зачеплено і збито в болото все, що було для мене дорогого, — пише в листі 5 липня 1859 року. — Вони лічать мене годним прокльону і заказують мені говорити з ними моєю рідною мовою. Заказують мені мою рідну мову — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько рідної мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців".

Григорій час від часу надсилає братові по 5 крб. Степан за них винаймає у старої вдови кімнату в хаті-розвалюсі недалеко від Неви.

Описав те своє життя у вірші "Студент":

Зима люта. Вітер свище;

Сніг по вікнах брязкотить;

Мороз душу обіймає,

Мороз тіло каменить.

А у хаті на постелі

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

І живіт — як гріб, запався,

Облізає голова...

І остання догорає

Його свічка лойова.

Стипендії не вистачає навіть на обід, тож змушений підробляти приватними уроками. Від постійного голодування, перевтоми, гнилого клімату "мокрої столиці" захворів на сухоти. Коли ж закінчив академію, професор Боткін клопочеться, щоб Степана Руданського призначили повітовим лікарем до Ялти. І 1 вересня 1861 року він виїжджає з "поганого Петрополя", як називає Петербург в одному з листів. Та грошей йому вистачає тільки до Сімферополя. Згадує, що якийсь "подорожній татарин заклав за мене 2 карбованці та й допхав якось до Ялти". Там він проживе свої останні 12 років.

Поволі йому розвиднюється. Пише братові: "Тепер я дуже якось став мило дивитися на людей, бо й мені якось зробилося лучче. Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування… і я вже зможу кожний день свій обід мати". Роботу в міській лікарні поєднував із обов'язками санітарного лікаря в порту. Міг би озолотитися на цій посаді, але ніколи не пропускав неякісних товарів і не брав хабарів. Влаштовується ще й службовим лікарем кримських маєтків князя Воронцова. Зійшовся в Ялті з вдовою Явдохою Широкою. Жінка вже мала трьох дітей. Вона народила йому сина й дочку. Його обирають почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи.

Улітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Працюючи в карантинних бараках, Руданський сам заразився, а тут ще загострився туберкульоз. Таврійський губернатор шукав крайніх. Знайшов — лікаря Руданського. Звинуватив у недбальстві й алкоголізмі, через що, мовляв, й допустив поширення в Ялті епідемії. Руданського звільняють з усіх посад. Коли за півроку — 3 травня 1873-го — він помер від сухот, йому йшов 40-й рік. На його надгробку на Массандрівському кладовищі в Ялті викарбували: "Малорусский поэт".

Куліш і Шевченко забракували вірші Руданського

Під час навчання в Петербурзькій медико-хірургічній академії Степан Руданський написав усі 232 "співомовки" — так він назвав свої віршовані анекдоти, — що дійшли до нашого часу.

1861 року в журналі "Основа" опубліковано поезії Руданського "Гей, бики!" і "Повій, вітре, на Вкраїну". Параскева Бордонос, дружина Леоніда Глібова, схвально відгукнулася про них у листі до Пантелеймона Куліша. Той роздратовано відповів: "Руданського вірші, на мій погляд, нікуди не годяться. Я, Шевченко і Костомаров забракували їх, а Білозерський все-таки надрукував — і, як бачу, не помилився… Знайшлись і для Руданського хвалителі".

Іван Франко вважав, що Степан Руданський — "великий поетичний талант, обік Шевченка, найвизначніший в українськім письменстві ХІХ віка". У своєму "Нарисі історії українсько-руської літератури", що вийшов у Львові 1910 року,  Франко писав: "Руданський, талановитий лірик, головно заслуговує на увагу як незрівнянний анекдотист, автор т. зв. "Співомовок", т. є. коротких гумористичних анекдотів і оповідок, узятих із уст українського народу і переказаних віршами з незвичайною простотою, влучністю і грацією вислову...".

У Ялті Руданський береться за переклади українською "Енеїди" Вергілія та Гомерової "Ілліади" — "Омирової Ільйонянки", як пише, а також "Слова о полку Ігоревім".

×