"Селам Худяки і Талдики, затопленим в 1959–1961 р." — викарбувано на дошці, вмонтованій у високу брилу. Стоїть вона на пагорбі за кілька десятків метрів від Дніпра. Поряд нижчий камінь. На ньому хвилі несуть дві хатини.
Цей пам"ятник двом затопленим Кременчуцьким водосховищем селам відкрили торік 14 жовтня в Худяках Черкаського району.
— На цьому місці жила сім"я тітки Харитини. Вони побудувалися після війни, — розповідає 61-річна Марія Євтушенко. Родом вона із сусідньої Сагунівки, теж затопленої. — Усі жили внизу, а їм схотілося нагорі. Коли переселяли, Харитя просилися, щоб залишили тут. Сказали, не можна, бо тут охоронна зона. Тепер, як питають, де стоїть пам"ятник, кажу, що в Хариті на печі. А отут був центр Худяків, — показує зарослий очеретом острів у воді, за 200 м від берега. — Як вода спадає, то видно пеньки і сільські вулиці.
Думка про пам"ятник у Марії Іванівни зародилася, коли почула про конкурс малих грантів польського Фонду ім. Стефана Баторія.
— Три ночі писала проект. Отримали 6200 гривень. Допомагали односельці. Завідуючий Худяківським народним музеєм Василь Квітка працював зі скульптором. Бетонували добровольці. А дехто казав: "Ой, навіщо цей пам"ятник, краще східці біля клубу відремонтувати". Люди, які народилися нагорі, не розуміють, що воно нам болить у серці.
У кінці 1950-х Марія Євтушенко була школяркою. Добре пам"ятає пережите переселення. Невдовзі, цієї весни, тут посадять алею. Під кожним деревом на камені викарбують назву затопленого села, район, рік затоплення.
— Мені було 9 років, коли почали переселяти сюди на гору. Села внизу були великі й гарні. Якщо макет стадіону Худяків демонстрували на виставці досягнень у Нью-Йорку, то яке це було село? Довкола луки, заплави, Дніпро був чистий.
Тоді люди були дружні, жили кутками. Не було ні тину, ні хвірток, ні замків
Наша сім"я жила під горою. Тоді люди були дружні, жили кутками. Не було ні тину, ні хвірток, ні замків. Перед нашою хатою йшла стежка на базар. Люди по селу протоптали її навпростець. У когось вона була за хатою... Сидимо в дворі, мати готує вечерю. Люди йдуть: "Смачного, що варите?" — "Галушки, сідайте". Шпичку з вишні виламали і вечеряємо. Усе це знищили.
Села треба було переселити за три роки. Коли сказали про "перестройку" — так між собою тоді називали переселення — люди збиралися вулицями, плакали. Мої батьки внизу в хаті й 10 років не прожили. Щоб на неї спромогтися, батько продав на базарі свою єдину фуфайку й материні весільні хромові чоботи.
Хати треба було розбирати на будматеріали і перевозити наверх. То був "похорон", особливо для старих людей. Баба моєї подруги-сусідки каже їй: "Катю, не плач, ми будемо тут. Зробимо курінь і житимемо". Але переселилися всі, бо треба було пускати воду.
Цвинтарі викопувала бригада гробокопів — із зеків.
— Страшно це виглядало. Черепи з кістками лежали великими рядами. Зеки їх бризкали вапном. Люди, хто знав, де рідні, забирали. Ми з сестрою принесли кістки свого діда. Батько збив ящичок невеличкий, оббив біленьким, кришку зробив. Плакав сам, і ми плакали. Невідомих перепоховали в братській могилі. Найстаріші цвинтарі зрівняли з землею. Коли вода спадає, досі вимиває черепи, кістки.
Згадує перші дні в новому селі. Хто й де буде жити, тягли номерки. Хтось хотів родом, інші — кутками.
— Люди об"єднувалися, у когось жили, а своє будували. Використовували матеріали з розібраних хат. Біля Дніпра копали на фундамент камінь, витягували вручну віжками. Такі були замучені роботою. Із двох годин ночі мазали хату, на вісім ішли на роботу, а ввечері йшли до іншого. Спали по дві-три години на добу, падали з ніг...
Пам"ятаю, як мій менший брат Віктор плакав: "Я хочу додому, не хочу в чорній хаті жити". Нас — дітей — тягло в те старе село. Чи не щодня обходили колишні двори. Воно було вже порожнє й розвалене. Там піч залишилася, там комин. Була одна покинута хата. Якось навіть хотіли хоч раз наварити в ній їсти і залишитися ночувати.
Воду пустили 1 листопада 1959-го. Через два роки колишні села затопили повністю.
— Я досі пам"ятаю нашу грушу, річку Сагу — п"явки чіплялися до дитячих босих ніг. Де на горі росли дзвоники, суниці, горицвіт, крокуси.
Колгосп називався "Сім"я червоних партизанів"
— До Першої світової війни Худяки були містечком з 5,5 тисячами жителів, — розповідає 43-річний Василь Квітка, завідувач сільського музею. — Дворів налічувалося близько 1200. Була церковна приходська школа і двокласне земське училище. Була церква. І синагога була — в ті роки в Худяках жила чимала єврейська община. У 1930-х колгосп називався "Сім"я червоних партизанів". Був першим мільйонером на Черкащині. Вирощували велику рогату худобу, свиней і коней.
Скільки сіл тоді затопили? Василь Квітка нарахував 85. Із переселених адміністративну назву мають 20.
— А 65? — питає Марія Євтушенко. — Зникли з лиця землі. Талдики, Ломовате, Мудрівка, Гусакове... немає. Колись було велике районне містечко Бужин. Туди їздили торгувати ряднами, картоплею. Його теж немає.
3 
1
Коментарі
2