Він народився в Переяславі 2 березня 1859 року. Жив у Воронькові, Ржищеві, Лубнах, Білій Церкві, Богуславі, Одесі. Найдовше — у Києві, який покинув після єврейських погромів 1905 року. Згодом, на чужині, писав: лиш той, хто народився й виріс на Україні, може оцінити аромат прив"ялого цвіту бузини.
Український єврейський світ, у якому він жив, давно зник із лиця землі. Коли Шолом-Алейхем пише, що Богуслав — цілком єврейське місто, а Переяслав — напівхристиянське — нині це вже важко уявити. А так було — коли євреї Російської імперії жили в "черте оседлости". Десь за нинішньою Бояркою (Байберик) жив його Тев"є-молочник, А далі, у Софіївці, у хаті під соломою, жив майбутній тесть Шолом-Алейхема — Елімелех Лоєв, єврейський поміщик, якого наш підприємець Василь Симиренко хвалив за хазяйновитість. А селяни шанували, бо він не дурив їх, навіть тих, хто не вмів рахувати.
Шолом-Алейхем назавжди зберіг вірність тому світові — закритому від чужих упливів. У книгах проповідував відкритість (одна з доньок Тев"є полюбила християнина, батько змирився). Але сам автор був іншим. У заповіті, залишеному шістьом дітям, писав: "Хто з вас зречеться єврейства і нашої віри — той сам викреслить себе з мого заповіту". Не те щоб він ніколи не хотів бути "іншим", але це бажання не виходило за межі свого кола. У Переяславі закохався в красуню Розу — і прокляв день, коли вродився Соломоном Рабиновичем, а не Хаїмом Фрухштейном, своїм багатим суперником. То було ще тоді, коли йому тринадцятий минало, як сказав би інший поет, якого, до речі, Шолом-Алейхем любив і співав "Дніпр широкий", "Думи мої".
Першу російськомовну книжку, про Робінзона, прочитав 15-річним. Після цього написав роман "Єврейський Робінзон Крузо". За тих часів його одноплемінники вважали літературними дві мови — давньоєврейську й російську. А мова ідиш — то низький жаргон, для чоловіка ганебно навіть узяти в руки книжку, написану на ідиш. Краще вже — Пушкін. Шолом-Алейхем — перший, хто зробив ідиш мовою високої літератури. Навіть у перекладі це гарно, як-от абзац про дитинство: "Це було тоді, коли наша доля ще не записана на небесах, і Бог не вважає великим гріхом, що ти цілуєш дівчину".
Жінку взяв не бідну, викрав її у батька
Є прикмета: єврейська дівчина, котра не читала "Мандрівні зірки", вершинний роман Шолом-Алейхема, ніколи не вийде заміж. Та нині це не просто, читати доводиться в перекладі, бо ідиш — уже не основна розмовна мова одноплемінників класика, поширеніші — англійська, російська, іврит. Навіть в Ізраїлі Шолом-Алейхем не на вершині літературного іконостасу, адже він — письменник ще бездержавного народу.
На пострадянському просторі не всі нащадки вважають його великим. Мовляв, кращі — Мандельштам і Бродський, а він — містечковий. І мораль його наївна: проповідував, що хороший єврей — бідний єврей, а сам мріяв знайти скарб, закопаний Богданом Хмельницьким, і жінку взяв не бідну, Ольгу Лоєву, викрав її у багатого батька.
Сам він не був таким категоричним, як його критики. Його улюбленим анекдотом був такий. Дід приводить сімейство до фонтана й каже: "Дітки, цей фонтан схожий на наше життя!" — "Чим же, дідусю?" — "А Бог його знає!".
У день його похорону, 13 травня 1916 року, єврейські крамниці Нью-Йорка були зачинені — усі проводжали Шолом-Алейхема на цвинтар у Квінсі. Хоча він мріяв бути похованим у Києві.
3 
1
Коментарі