— Готовий бути порядним, суспільно активним, допомагати революції, — виголошує клятву члена "Одеської громади" студент природничого факультету Новоросійського університету Антон Синявський.
Він прибув до Одеси примусово. Перед цим навчався у Києві. Допомагав перевозити нелегальні видання вченого Михайла Драгоманова з Женеви. Жандарми затримали його і змусили залишити місто.
"Людину мають рекомендувати не менш як два члени громади. Про її вступ оголошують на двох зібраннях. На третьому проводять таємне голосування. Якщо хоч один проти, то такий кандидат не приймається", — йшлося в конституції української громади, до якої долучається в Одесі.
Антон Синявський закликає більше спілкуватися з організаціями з інших міст. Списується з Іваном Франком зі Львова. Надсилає статті для часопису "Народ" — друкованого органу Української радикальної партії в Коломиї, що входила до складу Австро-Угорщини. Підписується псевдонімами "Скраглюк" і "Катран". Отримує невеликі гонорари, з яких віддає щотижня 1–2 руб. на потреби громади. Зібрані кошти пересилають Михайлові Драгоманову до Софії в Болгарії.
"В Одесі тепер Синявський. Це добре. Може він там хоч "Молочний путь" якийсь збере, бо здається дещо тямить", — пише Леся Українка своїй матері Олені Пчілці. Має на увазі українофільський гурток, що існував у Києві.
Члени громади зустрічаються в міських кабаре та п'ють "дешевеньке одеське винце".
"Це було щось на зразок Латинського кварталу чи Монмартра в Парижі. Особливо полюбляли кабаре Дур'яна неподалік університету. Тут відбувалися зустрічі із заїжджими революціонерами, законспіровані збори та розваги", — згадував Антон Синявський.
Іще збираються на квартирі Леоніда Смоленського на Старо-Портофранківській вулиці. Сидять у кабінеті, заставленому з підлоги до стелі книжками.
— Тільки не одягайте цих московських кашкетів, — іноді свариться господар на тих, хто приходить у привезених із Росії тканинних картузах.
На зібрання громади приходять разом із жінками, часом із дітьми. Іноді в кімнаті збираються до 50 людей. Молодші члени, серед яких і Синявський, висміюють таке "родинне зібрання".
— Коли з'явиться поліція, то попаде на чиїсь іменини, — вказує на переваги фольклорист Михайло Комар. — Зібрання не може складатися з самих мужчин. Бо тоді стане ясно, що це зійшлися якісь заговорщики.
Беруться за роботу над українсько-російським словником і хочуть створити власне видавництво.
"Одеська громада задумала видавати невеличкий тижневий журнал. Але ніяк не може добути дозволу", — пригадував підприємець Євген Чикаленко.
Вирішують, що простіше придбати діюче видання. Антон Синявський веде переговори з "Одеським вісником", що лояльно ставиться до українства. Проте нічого не вдається. Домовляються про купівлю журналу "По морю и по суше".
— Журнал не виходить, бо редактор захворів. Має декількасот передплатників. Прошу всього 4 тисячі рублів, — каже видавець Леонід Кірхнер.
— А назву змінити можна? — питає Антон Синявський.
— Якщо треба, то я допоможу, — переконує власник.
Потім виявляється, що журнал має лише десяток передплатників. Йдуть до цензурної управи, щоб перейменувати на "Степ" чи "Слово". Там не дозволяють.
— Українофілів обшахраїли, — констатують у громаді.
Антон Синявський береться за культурно-історичний відділ часопису.
"Мушу вести всякі внутренні та посторонні об'язання "По морю и по суше". Чи ви знаєте, що цей наш журнал таке — що жалко кинути і тяжко нести", — пише в листі до історика Михайла Грушевського.
Товаришує з учителем місцевої гімназії Дмитром Сигаревичем. Допомагає йому зайняти посаду директора сирітського міського будинку. Заклад розташований поза містом, тому Антон Синявський береться проводити там збори місцевих активістів, запрошує на них приїжджих революціонерів.
Про збори у притулку стає відомо жандармам. Вони стежать за Антоном Синявським. Дізнаються, що він пише українські статті під псевдонімами "Катран" і "Скраглюк". 29 травня 1896-го арештовують. Обвинувачують в сепаратизмі та зв'язках із радикалами. Висилають до Томська.
150 наукових праць написав Антон Синявський. У багатьох обґрунтовував окремішність українського народу від російського. Досліджував історію світової торгівлі й економічні зв'язки між Україною та Близьким Сходом. Створив дослідження про історика Володимира Антоновича, громадських діячів Дмитра Сигаревича й Олексія Маркевича.
Донька виїхала у США
"Моя жінка простий чоловік і її можна не рахувати як даму. Можна рахувати нас як двох мужчин", — пише громадський діяч Антон Синявський у листі до історика Михайла Грушевського про свою дружину — діячку робітничого руху "товаришку Сару". Її справжнє ім'я невідомо.
Вони разом жили в Одесі. Влітку 1895-го мандрували за маршрутом Львів—Краків—Відень—Дрезден. За п'ять років пара розійшлася.
1904-го в Катеринославі — тепер Дніпро, Антон Синявський очолював комерційне училище й одружився на Ніні, доньці місцевого мирового судді Григорія Гаркушевського.
"Подружжя Синявських було гармонійне, хоч обоє були різної вдачі, — згадувала перекладачка Ізидора Косач-Борисова. — Антін Степанович енергійний і до старості рухливий. Усе життя працював не тільки за фахом, а й на громадській ниві. А Ніна Григорівна — спокійна, може трохи повільна, все життя присвятила родині".
1911-го в них з'явилася донька Ніна, а 1913 року — Катерина. Під час Другої світової війни Ніна виїхала у США. Молодша донька з жінкою переїжджали разом із Антоном Синявським по містах СРСР, де він працював.
1866, 12 липня — у сім'ї священика Стефанія Синявського в селі Скрагалівка — тепер Скригалівка Фастівського району на Київщині, народився син Антон.
1876 — завершує парафіяльну школу в рідному селі та вступає до Олександрівської гімназії в Києві.
1885 — стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Навчається разом із Михайлом Грушевським у професора Володимира Антоновича. За участь в українському гуртку арештовують і засилають на Північ, але звільняють завдяки клопотанню викладачів.
1890 — вступає на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі.
1896 — висилають до Томська на два роки. Відбувши покарання, захищає при Варшавському університеті дисертацію "Фізіократи в Польщі".
1901 — очолює Катеринославське комерційне училище. Організовує першу історико-краєзнавчу виставку в Харкові.
1918 — стає директором департаменту середніх шкіл міністерства народної освіти УНР. Після встановлення радянської влади викладає економічну географію і статистику в Інституті зовнішніх відносин та Інституті народної освіти в Києві.
1933 — їде працювати на Далекий Схід. Завідує кафедрою економічної географії Українського відділення Благовіщенського агропедінституту. Після закриття установи, переїжджає до Владивостока.
1951, 2 лютого — помер у Сімферополі та похований на місцевому цвинтарі. 1987 року родичі перенесли його рештки на Лісовий цвинтар у Києві.
3 
1
Коментарі