Якось наприкінці 1930-х до львівської кав'ярні зайшов гурт чоловіків середнього віку. Пивали каву і слухали поганенький оркестр, що грав тут по вечорах. Офіціант запропонував гостям замовити музику на свій смак — за гроші.
— Добре, ми вам заплатимо, але тільки якщо ви перестанете грати! — голосно відповів один з них.
Чоловіки були місцевими композиторами. А той, що найголосніше обурювався — Зиновій Лисько, викладач Вищої школи музики ім. Миколи Лисенка.
До польського тоді Львова він переїхав 1931 року з радянського Харкова разом із дружиною Євдокією. Жінка також мала хист до музики — раніше співала в Українській республіканській капелі під керівництвом Олександра Кошиця. Пожертвував роботою у Харківській консерваторії та на місцевому радіо.
Згодом подружжю довелося забути про ресторани. Бо 1939-го "совіти" окупували і Львів. Лиськи мусили підлаштовуватися під новий-старий лад. Музикознавець Василь Витвицький згадував, як разом із Зиновієм був на з'їзді композиторів у столиці радянської України: "Лисько, завжди в поведінці стриманий, опанований і зрівноважений, був під час київського з'їзду ще стриманіший. Тепер, коли ми всі стали радянськими, його зміну "країни рад" на "панську Польщу" могли йому пригадати. Під час зустрічей, нарад і дискусій він не надто експонувався".
Коли стало зрозуміло, що Радянський Союз виграє Другу світову війну, подружжя рушило далі на Захід. Облаштувалися в таборі для переселенців Міттенвальд під Мюнхеном, Німеччина. Зиновій переконав адміністрацію створити тут Українську музичну школу з трьома відділами — фортепіанним, скрипковим і вокальним. Заклад займав підвал одного з блоків табору. На всю школу — до 130 учнів — було три піаніно та одне фортепіано "Стайнвей".
"Можна сказати, що громадського життя тут нема ніякого, все зліквідувалося, праця не йде ніяка, нема людей, а ті, що ще осталися, розпорошені і морально розбиті. Над тим усім вічною загрозою висить війна і можливий прихід наших приятелів", — писав 1951 року до Василя Витвицького, який на той час вже перебрався до США. "Приятелями" називав радянських "визволителів".
А в листі до композитора Романа Савицького, що також жив в Америці, скаржився на побутові умови: "Приміщення нам дали в бараках за містом, треба самому платити за мешкання, світло, опалення. Бараки стоять на полі, півгодини ходу до найближчого трамвая. Отже полагодити яку-небудь дрібницю в місті — треба витратити півдня. Маємо маленьку кімнатку, для інструменту місця нема (зрештою і грошей на це нема). Бачиш, що не зачну писати, то якесь невеселе. Хоч би був тут Людкевич (композитор Станіслав Людкевич, доживав віку у Львові. — "ГПУ"), то сказав би принаймні: "Най то шляк трафить", а так і того нема кому від серця сказати".
Через слабке здоров'я відмовився від редагування українського музичного журналу. Професор Володимир Кубійович запропонував йому написати статті про музикантів для "Енциклопедії українознавства" — не зміг, мусив передати цю роботу Витвицькому. Лише 1957-го, через 13 років після від'їзду, вдалося отримати більш-менш оплачувану роботу. Лисько став урядником в ЗУАДКу — "Злученому українсько-американському допомоговому комітеті". "Це забирає в мене понад 10 годин денно дуже непродуктивного заняття, але я радий, що заробляю сам собі на прохарчування, — оповідав Савицькому. — Поза тим ми з Дусею час до часу хворіємо — вже старі і знищені. Живемо досить самітньо — майже всі знайомі вже давно в Америці чи Канаді".
1960 року подружжя Лиськів перебралося до США. На той час у Зиновія було підірване здоров'я, проблеми із серцем. Однак думав тільки про роботу. Очолив Український музичний інститут, редагував музикознавчі матеріали до журналу "Вісті". Жартома називав себе "напівамериканцем", бо ніколи не мав часу.
"В неділю на околиці Нью-Йорка в дерев'яній церковці українська громада слухала літургію. Коли я підійшов, то Зенон, який тільки прибув до Америки, вже стояв серед людей. Мабуть, відчуваючи погляди, він раптом оглянувся назад і затримавсь на нас. В очах була палка цікавість і стояло питання: хто-то буде перебирати від мене всі ті добрі важні речі", — згадує першу зустріч із Лиськом син Романа Савицького — також Роман.
У Нью-Йорку Зиновій Лисько прожив менш як 10 років. Помер 3 червня 1969-го, на 74-му році життя. Євдокія пережила чоловіка на 17 років. Дітей не мали. Весь спадок — $10,7 тис., близько $18 тис. на теперішні гроші — композитор заповів на видання своїх музичних творів.
"Відкриваю очі — це наші хлопці товчуть у бубни"
1946 року Зиновій Лисько прочитав перед композиторами-переселенцями у німецькому таборі Карлсфельд лекцію "Давність українських пісень". У ній оповідав про те, що бачить витоки нашої музики в колядках і щедрівках. А через два роки побував на джазовому концерті. Враження опублікував у літературному журналі українських емігрантів "Арка". Статтю назвав "Джезова недуга".
"Ось українська інтелігентна дівчина, що вміє декламувати "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", але на самоті або вкупі з інтимною товаришкою виливає душу будь-яким серцещипальним тангом! — обурювався. — Або ось сиджу в залі і слухаю джезу, заплющивши очі — і уявляється мені африканський праліс і скакання голих негрів. Відкриваю очі — це наші хлопці товчуть у бубни, на інструментах, і з яким ентузіазмом! Або ще ось старша, поважна учителька музики, що десятки років студіює з учнями Моцарта, Бетховена, а почує якого-небудь фокстрота, що з душі верне — і під нею аж ноги трясуться!"
Лисько є автором 137 інструментальних і вокальних творів. Серед них симфонічна поема "Тризна", сюїта для симфонічного оркестру, соната для скрипки. Видано 23 аудіозаписи, 152 наукові статті та монографії.
11 447 пісень опублікував Зиновій Лисько у збірнику "Українські народні мелодії". "Я узявся за велику працю, — писав він у листі до піаніста Романа Савицького 15 листопада 1953-го. — Уже два роки збираю українські мелодії і складаю в обширну картотеку. Маю дотепер 2200 мелодій, але це ще мало, дуже мало. Всякі збірники, що є в німецьких бібліотеках, я уже майже вичерпав, а тепер штурмую людей в Америці й Канаді. Як зберу яких 4–5 тисяч, можна буде братися до солідних досліджень і думати про якесь більше видання". Через три роки він повідомляв, що праця лежить готова і систематизована: "На сьогодні є 8185 мелодій. Видати це тяжко, бо кошти величезні!" 11 томів "Українських народних мелодій" друкували 20 років, із 1964-го до 1994-го.
2 
35413
Коментарі