"Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій", — читаємо у новелі Михайла Коцюбинського "Інтермеццо", написаній 1908 року.
Письменник злукавив. Насправді постійно шукав людського товариства. Працював тоді у статистичному відділі в Чернігові. Дочка Ірина згадує, як сім'я щороку ходила на воздвиженський ярмарок. Коцюбинський пірнав у гущу натовпу, уважно слухав розмови між продавцями й покупцями, а потім використовував їх у своїх творах. А щойно починалися жнива, їхав за місто, щоб поспілкуватися з селянами. "Людей сходилося, як на збори", — згадував один із них, Тарас Савуляк.
Ще одне місце, де збирав матеріал — церква. Хоч сам був людиною нерелігійною. "В компанії, а ще у великі свята, ходив і до церкви, і до костьолу, причому там завжди намагався розсмішити товаришів. Одного разу так розсмішив, що мусіли вийти з костьолу", — зі спогадів його знайомої Марії Недоборовської.
Навіть хотів піти у монастир. Звісно, виключно через літературу. "Виїздячи із дружиною до Криму, мав намір лишитися на довгий час в гірському монастирі Кузьми-Дем'яна коло Алушти, — писав. — Мав намір вступити у монастир в ролі послушника, надягти на себе підрясник, ходити до церкви, їсти й спати разом з братією. Але мені не повелося, бо саме в той рік монастир обернено в жіночий. Пропав мій намір, пропав темат для повісті, і з розпуки я написав лише "У грішний світ".
1910-го 46-річний Коцюбинський уперше побував у Карпатах — у гуцульському селі Криворівня, тепер це Верховинський район Івано-Франківської області. Наступні два літа також провів на Гуцульщині. Ось як описував свій побут російському письменнику Максиму Горькому: "Все время провожу в экскурсиях по горам, верхом на гуцульськом коне, легком и грациозном, как балерина. Побывал в глухих местах, доступных немногим, на "полонинах", где гуцулы-номоды (кочівники. — "ГПУ") проводят со своими стадами все лето. Если бы вы знали, как величественна здесь природа. Какая первобытная жизнь. Гуцулы — оригинальный народ, с богатой фантазией, со своеобразной психикой. Глубокий язычник-гуцул всю свою жизнь, до смерти, проводит в борьбе со злыми духами, населяющими леса, горы и воды. Христианством он воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ. Столько здесь красивых сказок, преданий, поверий, символов. Собираю материал, переживаю природу, смотрю. Слушаю и учусь".
А ще писав: "З головою пірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий нарід". Селився у хатах місцевої інтелігенції — учителів. Відвідував похорони, весілля. Найбільше його цікавили три речі: звичай родинної помсти, чому гуцули не є вірні у шлюбі і кожен має любашку на стороні та інституція годувальників — коли старі живуть на утриманні молодого покоління.
Згодом гуцули дізналися, що гість із Наддніпрянщини хоче написати повість про їхнє життя. Переповідають, як один селянин випитував:
— А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
— Правда.
— Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?
— І нечисту силу.
— То я прийду до вас зі своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.
Одного разу поїхав до учителя Луки Гарматія. Якраз померла стара жінка — Маротчинка. На коні і з фотоапаратами обоє рушили до її хати далеко в горах. Відвідувати мерця і сидіти біля нього цілу ніч до ранку називалося "іти на грушку". Коцюбинський робив усе те, що і люди — ставав на коліна, молився, запалював свічки.
"Світився радістю, був задоволений, — пригадував Гарматій. — Коли ми поверталися, запитав, чого грають трембіти. Я пояснив, що гори великі, і це єдиний спосіб повідомити, що хтось помер. Сонце пригрівало, і я накривав голову руками, а він противно дуже любив сквар і показав своє тіло з Криму, спечене до краски "кави" паленої. Уживав сонячних купелів. Він уже два рази був у Карпатах, але краси такої не бачив, їдучи фірою вздовж Черемоша. Перейшовши село, верхами, глянувши в життє гуцулів, в хату, в полонину, бачить те, чого нігде в світі нема. Іграв старий ватаг на трембіті, і голос трембіти супроводжував нас далеко аж в Крем'яницю. І ставали ми при кожнім джуркальці, і пили добру воду, і стрічали людей, попочивали під хрестами, коло капличок, де на полицях були молоко і добра вода. А йшли ми горі попід Дронєкову "круглу", а вертали через Панькевича полонину у вихід коло Шкинди Івана на "Крем'яницю" попри Зеленського Миїхайла і Федя Карабчука. І бреніли вечером різні мушки і комашки, блеяли вівці, мекали кози, порикувала маржинка, форкали коники, подзвонювали баранчики в пастівниках. Прийшли аж вночи до хати".
Загорівся ідеєю купити у Криворівні хату. Навіть намалював план будиночку з верандою, де би можна було сидіти і бесідувати у дощову погоду. Навколо помешкання зобразив багато квітів. Вони були його слабкістю — друзі навіть жартома називали письменника Соняхом. Коли працював у місті, неодмінно ходив з квіткою у бутоньєрці. А в горах збирав квіти і випитував про них у селян — обов'язково у кількох, щоб мати достовірну інформацію.
Усі обряди, прізвиська, слова, явища природи, які почув у Криворівні й околицях, Коцюбинський відтворив у повісті "Тіні забутих предків". Та це був єдиний його твір з гуцульського життя. Письменника мучили астма і туберкульоз. 1913-го зліг у лікарню. Його палата нагадувала оранжерею. В останніх розмовах постійно згадував Карпати. "Це жило перед його очима — ліси, гуцули, скелі", — писав його знайомий Михайло Любинський.
2 
1
Коментарі