"Німецькі солдати раптово всі посіріли, перестали бути страшними і перетворилися в добродушних. Злоби та ненависті до них вже ніхто не відчував, скоріш навпаки — жалість заступила їхнє місце", — пише у спогадах танцівник Серж Лифар про становище німців у Києві на початку 1919-го.
Вони прийшли на українські землі разом з австрійцями, згідно з Берестейським мирним договором, укладеним 9 лютого 1918 року. Взамін на продовольство уряди Німеччини та Австро-Угорщини відправили свої війська звільнити Україну від більшовиків. Вони були опорою гетьманату Павла Скоропадського.
Ситуація змінюється на початку листопада 1918-го. Після поразок на фронтах Першої світової і через ускладнення життя у Німеччині розпочинається революція. Бойовий дух та дисципліна військових знижуються.
"Увечері 9 листопада в Києві поширилися неймовірні чутки про зречення німецьким імператором Вільгельмом престолу, — пише у щоденнику фінський посол Герман Гуммерус. — Наступного ранку кияни розгорнули газети і дізналися про правдивість цих чуток. Потім відбулося підписання перемир'я з французами. Вплив цих подій на німецькі війська був одразу помітний. Солдати почали мітингувати. Але німецьке почуття порядку виявилося достатньо міцним, і вони витримали удар".
Солдати вимагають покращити харчування і ставлення до себе. Офіцери йдуть назустріч. Розуміють, що у чужих краях потрібно триматися разом. Солдатська рада ухвалює рішення не втручатися у внутрішні справи України. Зосереджуються на організації евакуації додому.
— Нехай українці обходяться власними силами. Тепер їхні справи не стосуються нас, — говорять між собою німецькі солдати.
Далі мають вирішити, як виводити війська — своїм ходом чи залізницею. Пішки буде довше, але безпечніше. Їхати поїздами — наражати війська на небезпеку. Зважаючи на значну кількість літніх військових і велику відстань, обирають залізницю.
Планують виводити війська спочатку з Криму та східних регіонів. Військам із ближчих гарнізонів наказують зосередитися вздовж залізничних шляхів і охороняти їх. Забороняють втручатися у збройні конфлікти. Стріляти можна лише для захисту.
Німецьке командування укладає угоду про невтручання німців у боротьбу між гетьманом та Директорією, яка перебирає владу в Україні. Місцеві зобов'язуються "оберігати майно і харчувати німецьких солдатів із засобів краю".
Німцям дають по 10 потягів на добу для від'їзду війська. Домовляються про пароль "Es lebe Petlura!" — "Хай живе Петлюра!" та відгук "Республіка". Над кожною німецькою казармою вивішують білий прапор як знак невтручання. Але солдати в них не втрачають пильність. Знають, що їх хочуть роззброїти Січові стрільці. Вони нібито прагнуть помститися за наказ здати зброю, який видало німецьке начальство у квітні 1918-го. Пригрожують, що відбиватимуться. Зціпивши зуби, січовики відступають.
На німців, які виходять у місто, часто нападають грабіжники. Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра видає наказ "ні в якому разі майна німецьких жовнірів не забирати, власне майно не підлягає конфіскації".
По українських землях починається наступ більшовицьких військ, і кияни цікавляться у німців, чи ті захищатимуть їх. Комендант повідомляє, що в Києві залишилося близько 10 тис. солдатів і цього замало для відсічі.
На початку січня 1919-го для підняття бойового духу німецький гарнізон проводить навчальні стрільби з кулеметів та мінометів. У Києві залишається близько 2 тис. солдатів. Вони зосереджені біля залізничного вокзалу і чекають на поїзди. 17–18 січня 1919-го місто залишають офіцери штабу. Їдуть до Берестя — тепер обласний центр Білорусії, а звідти — до Німеччини. Остаточно українські землі німці покинули за два місяці.
Німецькі солдати грали у футбол гірше за місцевих
"Футбольні гравці зі складу Миколаївського військового гарнізону створили "Німецьке футбольне товариство Миколаєва". Команда незадовго до евакуації на батьківщину провела зустріч зі змішаною командою "Спортивний клуб Миколаєва" і Миколаївського футбольного клубу "Союз", — пише у книжці "Миколаїв: останній форпост німецьких військ на Чорному морі" Вальтер Фест, керівник прес-служби німецьких окупаційних військ. — Німецька команда програла з рахунком 1:7. Невідповідний одяг і недостатній час для підготовки були причиною поразки. Друга гра цієї команди закінчилася для місцевих перемогою з рахунком 2:1".
Німці перебувають у Миколаєві протягом квітня 1918-го — березня 1919-го. Виступають союзниками гетьмана Павла Скоропадського, який встановив свою владу на українських землях. У місті проводять лекції для військових та курси підвищення кваліфікації. Засновують театральну трупу, проводять вечори камерної музики, гастролі творчих груп та футбольні змагання.
"Комендант місцевого гарнізону дізнався про існування футбольних команд. Вирішив провести матч між німецькими і нашими футболістами. Їхня збірна складалася в основному з офіцерів і штабних чинів, — йдеться про матч 1919-го в брошурі "Футбольний Миколаїв", яку видали за 40 років. — Головне завдання німців полягало в тому, щоб публічно показати перевагу над місцевими в спорті".
Після першої поразки німецьке командування збирає команду з кращих гравців усіх частин, розташованих в Україні. Пропонують зіграти реванш. Миколаївці погоджуються. Ця зустріч відбувається 2 березня 1919-го. Німці випускають спеціальну афішу і програму німецькою мовою. На стадіоні грає два військових оркестри. Судить матч німецький лейтенант Шилінський.
"Цього разу німці поповнили свою команду кращими гравцями, — написали про матч-реванш у брошурі "Футбольний Миколаїв". — Та воля до перемоги над окупантами у миколаївських футболістів була більшою, і цю зустріч вони виграли".
2 
35413
Коментарі