"Погані бувають наслідки писання для сількорів. Із газет нам відомо про вбивство кількох кореспондентів. А скільки буває випадків ображення словами і навіть руками — про це знають лише сількори глухих закутків хоч би й нашого Поділля. І це все лиш за те, що сількор не може пройти із закритими очима мимо того, на що закривають очі боязкі селяни", — скаржиться дописувач вінницької газети "Червоний край" Микола Трублаєвський 1924-го.
Йому 17 років. Працює у сільському клубі в Мясківці — тепер Городківка Крижопільського району. Регулярно шле статті в обласну газету. Піднімає теми, які оминули інші активісти.
"Спілка Робземліс бере на учот тільки наймитів. Але про одну категорію зовсім забули — пастухи, які пасуть громадські череди, — йдеться у першій публікації. — Робота пастуха тяжка. Від світанку до вечора він повинен пектися на сонці і ганяти за коровами, вівцями чи свинями. Одержують за цю роботу пастухи дуже мало. Писаної угоди ніколи не складають. І буває так, що ціле літо пастух працює, а цілу зиму забирає платню".
У наступній статті розповідає про чоловіка, який гнав самогон на весілля. Його 7-річний син впав у діжку з гарячою брагою, ошпарився і помер. У публікації "Тільки рак так робить" розповідає про перше "червоне весілля" в селі. Сільська рада за власні кошти найняла музикантів і придбала нареченому на прізвище Жуковський костюм. Комнезам купив плаття нареченій. Представники радянської влади висловлювали промови й побажання, що сільська молодь піде за прикладом нової сім'ї.
"Краще б вона не йшла за його прикладом. Бо виявилося, що через два тижні після червоного весілля Жуковський обвінчався зі своєю молодою у костьолі. Ну й не сволоч же він після цього? Його слід лишити всіх громадянських прав", — обурюється кореспондент.
Дуже скоро в норовливого журналіста починаються проблеми. Він починає кампанію проти власника млина Івана Чашки. Надсилає в "Червоний край" анонімки про те, що його син підробив довідку "бідняка", завдяки чому вступив на юридичний факультет Одеського університету. Разом з односельцями пише колективного листа Остапові Вишні. На його основі той публікує фейлетон у республіканській газеті "Вісті ВУЦВК". Чашка погрожує Трублаєвському. Той змушений перебратися до Харкова — на той час столиці Української СРР. Влаштовується у відділ промисловості "Вістей".
— Поїду у Владивосток. Побачу трохи світу, — заявляє Трублаєвський колегам через півтора року роботи в Харкові. Враження від мандрівки шле у редакцію "Вістей". Так виникає цикл "Великим сибірським шляхом".
"У сусідньому купе розташувалася компанія, що перебирається з України аж в Омськ, — оповідає про дорогу в потязі. — З їхніх розмов виясняється, що гонить їх українізація. Товстий бухгалтер і суха в обручках та брошках мадам у розмовах із сусідами по купе обурюються українізацією та євреями. Оповідаються анекдоти про "самопер" та "мордописець". Мадам палко доводить архангельцеві та баришні з Пермі, що українська мова вигадана. Нею можуть користуватися лише бандити, махновці і петлюрівці".
Зате на Далекому Сході дивується великій кількості українців. Місцевий театр виконує переважно українську класику: "Наталку Полтавку", "Мазепу", "Назара Стодолю". Передплачують газети з УСРР — вони приходять з затримкою на 18–20 днів. Натомість українських шкіл немає взагалі.
У готелі в Хабаровську всі покоївки розмовляють українською. Журналіст намагається поговорити з кожною:
"На мій запит, відкіля вони, перша заявила, що вона українка з Поділля, друга — руська з Київщини, третя — малороска з Харківщини. Всі народилися в Україні, але дуже давно з батьками перебралися на Далекий Схід".
Чоловік із Куп'янська на Харківщині розповідає, що багато хто хоче повертатися. Але бояться, що не отримають землі.
— Коли приїздили сюди, то до 1900 року давали по сто десятин на сім'ю, — ділиться. — Потім менше стали давати. Але землі хватає. Правда, не родить уже вона так, як перші роки. Тепер ми приспособлюємось сіять рис. У корейців учимось. Тяжка робота. Але коли пшениці родить 40–70 пуд (1 пуд — 16 кг. — ГПУ), то рису 250–400 пуд, і він утричі дорожчий. Пасіки дехто має. Зрідка ловлять рибу. Жить можна, але назад тягне.
1907, 25 квітня — Микола Трублаєвський народився у селі Вільшанка — тепер Крижопільський район на Вінниччині.
1920 — сім'я переїхала до села Черепівка — тепер Хмельницький район. Відвідував заняття в реальному училищі. Із приятелем написав замітку до місцевої газети від імені попа, який нібито віддавав свою хату під сільбуд. Священика викликали у райвиконком і подякували. Мусив підтвердити передачу дому.
1924 — став секретарем клубу в райцентрі М'ясківка, організував хату-читальню, бібліотеку та гурток з ліквідації неписьменності. Працює сількором обласної газети "Червоний край". Наступного року проходить журналістські курси у Харкові й стає кореспондентом республіканської газети "Вісті ВУЦВК".
1927 — двомісячне відрядження на Далекий Схід. Потім вирушив у подорож за Полярне коло на криголамі "Літке". Кількість журналістів посеред рейсу скоротили. Щоб продовжити подорож, став кочегаром.
1934 — народилася донька Наталія. З дружиною Ніною Кочиною жив у Харкові в кімнаті підвального приміщення.
1935 — організував у Харкові юнацький клуб дослідників Арктики. З його учасниками здійснив подорож за Полярне коло — до Мурманська і навколо Шпіцбергена. З дітьми багато мандрував Кавказом і Кримом.
1941, 5 жовтня — помер від поранення в живіт у санітарному потязі неподалік станції Ровеньки в Луганській області. Похований у братській могилі.
Осколок пройшов у низ живота
— Він же не обстріляний і недосвідчений у військовій справі. Мало що може статися. До того ж він у цивільному одязі, — журналіст газети 18-ї радянської армії Володимир Гавриленко відмовляється брати на передову Миколу Трублаїні.
— Нічого страшного нема. Нехай звикає, — відповідає редактор.
На початку радянсько-німецької війни Трублаїні з Юрієм Смоличем почав писати роман "Пригоди капітана Савчука". Він мав піднімати бойовий дух солдатів. Уже вичитували верстку. Але фронт наближався дуже швидко. Микола сам пішов до армії.
Спершу він ходить у шкіряній куртці, темних штанах у вузеньку смужечку, заправлених у хромові чоботи, і темному картузі на голові. Коли прибувають на лінію оборони, Трублаїні одразу проситься в окоп — щоб поспілкуватись із солдатами-кулеметниками. Під час розмови починається мінометний обстріл. Помічник кулеметника отримує поранення. Кореспондент подає стрічку замість нього. Бігає по воду для охолодження кулемета.
Уночі бій припиняється. Журналісти рушають на схід. У цей час починається авіаційний наліт. Трублаєвського поранено в живіт.
"Рана здалася нам не дуже страшною, крові було небагато, — згадує Гавриленко. — Наклали бинт і поклали його на застелену плащ-палаткою солому. Тільки-но рушили, Трублаїні став тяжко стогнати. Жалівся на нелюдський біль у нижній частині живота".
Його відвозять у госпіталь. Хірург каже, що осколок пробив тазову кістку і пройшов у низ живота. Під час операції його не вдається дістати. Пораненому дають вина. Згодом лікарі витягають осколок. Трублаїні санітарним потягом везуть у Ростов. Але по дорозі він помирає. Ховають у братській могилі біля залізничного насипу.
8 
35413
Коментарі