Погорільці, потерпілі від інших лих, а також каліки, що не могли прогодувати себе працею своїх рук, завжди поповнювали лави "просящої братії". Осібну групу серед тих, хто жив із милостині, в Україні до кінця XIX ст. становили незрячі мандрівні співці.
У народі їх звали старцями, або дідами. Спів під кобзу, бандуру або ліру вони вважали ремеслом — як гончарство чи кушнірство. Тож пожертви сприймали як заробіток. Вони не ходили в лахмітті й не вимолювали милостині навколішки, як решта жебраків. У селах їх вважали Божими людьми. Хліб і дрібні гроші старцям подавали навіть ті, хто й не дуже мав чим ділитися.
Незрячі співці виконували псальми — релігійні пісні, зберегли у своїй пам"яті й давні думи. Могли заграти танцювальних мелодій і заспівати світських пісень.
Старці певного регіону об"єднувались у цехи, або братства. Називали один одного товаришами, а найповажніших — панотцями або панмайстрами. Очолював братство цехмайстер, або голова. Раз чи два на рік цехи мали спільні зібрання. Старці з Лівобережної України навесні й восени сходилися до Броварів під Києвом. Із найавторитетніших братчиків обирали керівництво, надавали допомогу тим, хто завів сім"ю. Також карали порушників цехових правил. Найбільшою карою було "обрізування торби" — позбавлення права старцювати.
Щоб увійти до цеху, незрячий підліток або хлопець мав побути певний час учнем у старця. Навчання тривало від року до шести. Плату за нього вносили батьки або відробляв сам. Потім дід приводив його на зібрання, де цехмайстер привселюдно екзаменував на знання молитов і старцівських звичаїв.
Наприкінці ХІХ ст. цехи почали занепадати, а старці поступово скочуються до звичайних прохачів милостині. Часто опиняються й серед тих жебраків, яких доти презирливо іменували "шматохватією". Ті принизливо волали про подаяння "Христа ради", а коли не допомагало, навіть хапали перехожих за поли. Прошаки спекулювали на своїх фізичних вадах, а бувало й удавали їх.
Найбільше прохачі милостині тягнулися до міст — там було багато церков і монастирів. Під їхніми стінами мандрівні жебраки поповнювали ряди місцевих шукачів дарованого хліба. Часто старцювали діти й підлітки. Траплялося, дітей викрадали і навіть калічили, бо таким зазвичай подавали більше й охочіше.
Старці з Лівобережної України навесні й восени сходилися до Броварів під Києвом
Найчисельнішою була жебрацька братія під стінами Києво-Печерської лаври. Там стояли "професійні" прошаки. Справжні й удавані каліки об"єднувалися у групи, мали своїх ватажків. Їхні розпорядження, де стояти з простягнутою рукою і скільки відраховувати зі своїх "доходів", слухняно виконували. Так виокремилася і загалом безбідно жила жебрацька верхівка. Деякі з них узагалі не з"являлися на "робочих місцях". Для інших жебрацьке лахміття було лише "спецодягом". А нужденного вигляду досягали накладними "ранами". Частина пожертв ішла на сяке-таке існування, іншу пропивали.
Влада намагалася вряди-годи наводити хоча б відносний лад у цьому напівкримінальному світі. Під загрозою штрафу забороняли подавати жебракам на вулиці, радили ліпше перераховувати кошти до благодійних установ. Проте так діяли здебільшого купці та підприємці, які на богоугодні справи іноді давали й значні суми. Рядове міщанство, йдучи до церкви чи на ярмарок, і далі запасалося мідяками для "Божих людей".
Сліпці мали потаємну мову
Коли кобзарі й лірники хотіли, щоб їх не розуміли люди довкола, спілкувалися між собою потаємною мовою. Вона була одними зі способів захистися від сильнішого світу зрячих людей. Наставляючи учня, старець міг сказати: "Лакшаки вдікатимуть гомири — ні кир. На глуз хмрякать линдзе кирний". А той розумів: "Дядьки даватимуть горілки — не пий. На сміх людям будеш п"яний". А звертання "О боже ласкавий, до тебе молюся" старцівською мовою звучало так: "О Фезь кумуніській, до тебе кизітаю".
У старцівській мові було багато запозичень з інших європейських мов, та найбільше — вигаданих слів, утворених на основі асоціації із власне українськими:
брати — яперити
борщ — бовтень
віз — котень
кіт — мотень
пес — скіл
вітер — дмухней
вітряк — дмухтей
писати — лепсарити
писар — лепсар
земля — тарига
плуг — тарижник
пісня — псальня
співати — псалити
ранок — курання
"Це наш язик сліпецький, спредку од нищих", — зазначав лірник з Полтавщини укінці XIX ст.
2 
35413
Коментарі