— Празнують у году аж два Юрія. І обоє вони дурні: один весняний — на нього кажуть голодний, бо їсти ще нічого не народило, а оцей, що зараз — зимній, то він холодний. Од холодного Юрія счітаєтса вже зіма, — розповідає 70-річна Броніслава Левицька, родом із села Рудня-Осошня Народицького району Житомирської області.
Зимового Юрія православні й греко-католики відзначають 9 грудня. Встановив це свято великий князь київський Ярослав Мудрий. У хрещенні він отримав ім'я Георгій, тож на честь свого покровителя — великомученика Георгія Побідоносця, або як його ще називали Юрія-змієборця — спорудив неподалік Софії Київської церкву й чоловічий монастир. Їх освячення взимку 1054 року й звелів поминати.
— На цього Юрія ще кажуть вовчий празник — вовки гуртами бігать починають, — каже Броніслава Левицька. — На Юрія не ходили до лісу, не їхали нікуди, даже з дому не виходили, щоб вовка дай не зустріть.
Святого Юрія називали вовчим пастухом, а вовків — Юрієвими псами, бо нібито він є їхнім хазяїном. На своє зимове свято відмикає їм зуби, а на весняне — замикає. У ніч же напередодні 9 грудня святий Юрій збирає всіх вовків і кожному назначає його частину здобичі. Тільки від його наказу залежить, чи нападуть, чи не нападуть хижаки на чиюсь худобу.
На початку 1930-х у селі Завадівка Володарського району на Київщині записано таку легенду: "Якось один чоловік по слідах примітив, шо на його поле на Юрія вовки збираються, і на другий год так само. А на третій год він засів на вербі коло свого поля увечері проти Юрія. Коли бачить, приїжджає Юрій на сивому коні на його поле. Як затрубить у ріжок, так усі вовки й стали збігатися. Один вовк прибіг кривий на одну ногу і став скаржитись Юрійові, що він пішов до одного чоловіка і хотів вола ззісти, а той чоловік відрубав йому ногу. А Юрій йому каже: "Треба було не лізти не в своє діло, бо я тобі не велів в того воли їсти". Потім став Юрій посеред поля і розповідає вовкам, що кому їсти і де його роздобути. Тому каже, біжи в того й того чоловіка ззіси ягня, а іншим чотиром вовкам каже біжіть, у того й того селянина ззісте коняку, і так усіх і розподілив. Ще лишився лише кривий вовк, а чоловік сидів на вербі й це все бачив. Тоді Юрій каже до кривого: "А ти біжи ззіж того, що на вербі сидить". Прийшов вовк, сів під вербою і дожидає, доки чоловік злізе. Удень люди вовка відігнали і чоловік пішов додому, а вовк кожного вечора приходить і заглядає із-за вугла. А той чоловік так ховався три годи, аж доки того вовка відгладили собаки. І повів він з хлопцями на ніч коні. Хлопці полягали вкруг, а той чоловік посередині, та все одно вночі прийшов вовк і ззів того чоловіка".
Святого Юрія намагалися всіляко вмилостивити. Щоб вовки не потягнули телицю, не напали на коней, не порізали овець, на Юрія строго дотримувалися посту й нічого не позичали з хати. Чоловіки не бралися до важкої роботи по господарству, а жінки не пряли — щоб вовки не крутилися біля хати, як веретено. Особливо слідкували, щоб ніхто не брав до рук ножиць, бо вовк поріже худобу. Утримувалися навіть спати із жінкою, щоб вовк не нахапав поросят.
Назви звіра зайвий раз не згадували, особливо проти ночі, щоб не накликати вовка з темного лісу. У розмовах називали його сірий, колядник, Єгор або Петрик. При зустрічі з вовком радили голосно по імені погукати на допомогу трьох близьких померлих родичів. Можна було також тицьнути вовкові дулю і сказати:
— Як складена ця дуля, щоб так склалися твої зуби.
Або ж пригрозити:
— Іди, вовче, з дороги, бо переб'ю тобі ноги.
Можна ж було вклонитися й чемно попросити сторонити дорогу.
— Якось ішла я з хутора од сестри додому в село, — розповідала років 20 тому тоді 80-річна Федора Чуприна, родом із селища Макошино Менського району на Чернігівщині. — Початок зими, смеркається рано. Аж дивлюся, на дорозі стоїть вовк, не руша з місця, на мене дивиться з-під лобешника. Я так злякалася, що аж зупинилася. А тоді сама не знаю чого, давай йому говорити так ласкава: "Ти — вовк, я — людина, у тебе свої справи — у мене свої. Пожалуста, пропусти мене, вовче, я додому спішу, мене батько й мати чекають, а ти йди собі з Богом". Він подивився-подивився на мене, послухав-послухав і зійшов із дороги вліво, пропустив, значить, мене. Я пішла, оглядатися не оглядалася, а тільки читала про себе "Отче наш".
"Дід брав скло від гасової лампи й виводив по-вовчому"
Від зимового Юрія у вовків починається парування — вовчі весілля. Вони бігають великими гуртами, стають небезпечними — нападають не тільки на худобу, але й на людей. Особливо ж зухвалі й небезпечні зграї, які очолюють вовчиці. Вони навіть серед білого дня вбивають худобу швидко й жорстоко. Очолювану вовчицею зграю важче вирахувати, загнати й знешкодити.
— Якщо вже вовк повадився, то перетягає всю живність, — розповідає 62-річний Микола Семиног із села Велика Димерка Броварського району на Київщині. — Дядьки його і стріляють. Був у мене знайомий охотнік — дід Будзинський із села Жолудівка на Овруччині, він умів вити вовчим голосом. Як уже був старим, то брав скло від гасової лампи і виводив по-вовчому. Старі вовки-ярчуки не велися на дідові хитрощі, а молодняк виходив із лісу, і тут він їх і стріляв. За життя здав 300 вовчих шкур.
Від зурочення на шиї носили вовчий зуб
Якщо вовк перебіжить шлях, зустрінеться на дорозі, пробіжить повз хату — уважалося доброю прикметою: це нібито віщує успіх, благополуччя та статки. На Рівненщині, коли молоді йдуть до церкви на вінчання, співають таку весільну пісню:
Ой сірий-білий вовчейку,
Перебіжи нам дороженьку,
Бо ми йдемо до шлюбоньку.
— Добре і як сниться вовк дівкам — це жених свататися прийде, да такий хароший жених, сурйозний. А як замужній женщині — то в неї буде хлопчик, синок, — пояснювала Федора Чуприна.
Від зурочення вішали на шию вовчий зуб або зашивали в пояс, а вовчі кігті — у рубці одягу. Дитячий переляк лікували, підкурюючи вовчим хутром. А вовчий хвіст вивішували у стайні — він відлякував від коней ласку або домовика.
Є й погані прикмети, пов'язані з вовками. Так, якщо вовк закинув голову догори й виє — це віщує голод, прямо тримає голову — на війну, до землі опустив — буде моровиця.
"Повість минулих літ" розповідає про полоцького князя Всеслава, який міг перекинутися на вовка і "сам уночі бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав".
Вовками вночі нібито стають вампіри, упирі, ходячі покійники. Вовком може обернутися чоловік, якого прокляла матір, жінка або коханка напередодні Великодня, Трійці або Різдва. Він заростає хутром, ноги-руки перетворюються на вовчі лапи, чоловік втрачає людську мову. Таких називають вовкулаками. Вовки до своєї зграї вовкулаків не приймають. Вони сім років живуть самотньо, аж доки не спадуть чари. Якщо ж чарівниця за цей час помре, залишаються вовкулакою на все життя.
1 
1
Коментарі