"Якщо хтось привселюдно стверджує, що знає правду і може в цьому поклястися, він має без вагань взятися за зброю і довести це в бою", — сказано в Кодексі Бургундів, ухваленому 501 року на території теперішньої Франції. Це перший документ, що офіційно дозволяв "суди Божі" — поєдинки, у яких за рішенням суду або вимогою однієї зі сторін мали зійтися позивач та обвинувачуваний. Переможець бою автоматично вигравав суперечку.
На таких поєдинках вирішувалося все: хто у кого вкрав корову, чи зраджувала дружина і хто скоїв убивство. Протягом V–XV ст. вони були найпоширенішим способом вирішення судових справ у Європі та деяких країнах Сходу. Мовляв, лише Бог знає істину, а тому обов'язково допоможе перемогти невинному й покарає винуватого.
У Київській Русі "суди Божі" називали "полем". Їх призначали, якщо рішення суду не вдовольняло одну зі сторін. Простолюдинам дозволяли битися звичайними палицями, представники більш поважних верств обирали зручну для себе зброю. Часом бій відбувався у кілька "раундів". Спочатку билися сокирами, потім — мечами, далі — списами. Жінці, яка мала зійтися з чоловіком, дозволяли замість себе виставити родича або найманого бійця. Так само могли вчинити "малолітній, або чоловік старий, або хворий, або з вадою якоюсь, або чернець, або черниця", — зазначено в одній судовій грамоті 1467 року. Її уклали на основі "Руської правди" — головного збірника законів Київської Русі.
Перед початком бою учасники мусили присягтися, що цілковито покладаються на волю Бога і не вдаються до чаклунства.
Ним вважали зурочення суперника, застосування заклять чи оберегів, які могли би допомогти у поєдинку. Рецептів останніх існувало безліч. Приміром, радили за добу до бою вбити у полі чорну змію, відрізати їй язика й покласти собі під ліву п'яту. Із місця вбивства йти не обертаючись, а повернувшись додому, дістати із взуття язик і закопати під своїми ворітьми. Був і простіший рецепт — перед боєм покласти у взуття зубець часнику.
"Суди божі" практикували до середини ХVІІІ ст. І це попри те, що із VІІ ст. церковники в різних європейських країнах почали виступати проти такого судочинства. Архієпископ ліонський Агобард у своїх проповідях навіть переконував, що Бог цілком може допустити смерть невинного, і наводив численні приклади справ, у яких виграли злочинці. А 1041-го Папа Римський видав документ "Боже перемир'я", який не дозволяв "суди Божі" під час релігійних свят. Згодом з'явилися численні заяви, що учасників таких дуелей відлучатимуть від церкви. "Цей огидний звичай треба вивести з християнської землі. Його привчив нас диявол, щоб погубити душі й тіла тих, хто вступає в бій", — ішлося в одному з церковних звернень.
Світська влада теж почала з меншою довірою ставитися до судових поєдинків. Наприклад, 1167 року французький король Людовик VII заборонив призначати їх у тих справах, якщо сума суперечки є незначною. Засумнівався в результативності дуелей-судів і король Карл VI — у його присутності 1358-го програв бій ремісник Жак Леґре. Його засудили до страти, а невдовзі спіймали справжнього злочинця, який зізнався у вбивстві. Остаточно у Франції припинив практику "судів Божих" король Генріх ІІ 1547-го.
В інших країнах Європи судові поєдинки поступово також стають рідкісним явищем. Хоч їх застосовують для визначення винних у найбільш серйозних злочинах, як-от убивство або подружня зрада. У законодавстві деяких країн до ХІХ ст. зберігалася стаття, яка "надає право апелювати до думки Бога шляхом поєдинку". Таким правом востаннє скористалися 1817 року у Великій Британії. Там звинувачений у вбивстві захотів довести свою невинуватість у двобої з родичем жертви. Судді погодилися, навіть попри те, що протягом останнього століття судових поєдинків у цій країні не влаштовували. Позивач від бою відмовився, тому обвинувачуваного визнали невинним і відпустили. А за два роки з британського законодавства відповідна стаття зникла.
"Щоб ні руками, ні ногами не міг врятуватися"
Значно частіше на Русі вживали різновиди "судів Божих", під час яких безневинність доводили випробуванням підсудного вогнем або водою. До цих способів вдавалися, коли судові бракувало доказів для винесення вироку. Випробування вогнем застосовували до підозрюваних у вбивстві або серйозній крадіжці, коли позивач вимагав відшкодувати йому суму понад 6 срібних гривень. На такі гроші можна було купити одного раба, двох волів, 30 корів або 240 овець.
Суд вогнем описаний у збірці законів ХІІІ ст., які діяли на землях теперішньої Польщі. На відстані кроку одна від одної клали дві залізні пластини, "розпечені до червоного й освячені священиком". По них підозрюваний мав пройти три кроки. Якщо оступився, зістрибнув з пластини або став на неї не всією ступнею, то автоматично визнавався винним. Був і інший варіант цього випробування — людина мала взяти розпечене залізо та пронести його три кроки, не випустивши з руки. Після цього опіки змазували воском і туго забинтовували. Знімали пов'язку за три дні, щоб подивитися на рани. Якщо загоїлися, то виправдовували. І навпаки. У Німеччині існував інший різновид суду вогнем — підозрюваний мав дістати з котла киплячої води камінь або залізний хрест. Глибина котла залежала від тяжкості злочину. Якщо після цього рука підсудного вкривалася пухирями, його визнавали винним.
Водою на Русі випробовували, коли сума позову не перевищувала 2 грн. А на сусідніх польських землях до цього методу могли звернутися, "коли когось звинувачують, а він каже, що не винен, але не має свідків. А суддя хоче цю справу вирішити миттєво, то наказує опустити підозрюваного у воду". Спочатку викликали священика, щоб він посвятив воду в річці та благословляв підозрюваного. Далі йому руки прив'язували до гомілок, а між колінами та плечима просовували дерев'яну колоду, "щоб ні руками, ні ногами не міг врятуватися", і кидали в річку. Перед тим тулуб обмотували мотузкою, кінці якої тримали помічники судді. За допомогою неї мали витягнути підсудного, якщо він справді починав тонути. Власне, останнє і ставало свідченням невинуватості. Мовляв, вода не захотіла б поглинати грішника.
3 
1
Коментарі
2