"Українські солдати збираються захопити відділення державного банку й губернське казначейство!" — доповів о третій ночі 19 червня 1917-го начальник київської міліції командувачеві військами Київського військового округу полковнику Костянтину Оберучеєву. Той одразу дав наказ військам негайно зайняти ці об'єкти. Згодом, однак, з'ясувалося, що то провокація. Начальник міліції хотів зірвати Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, що день тому розпочався в київському Оперному театрі.
2308 учасників з'їзду представляли 1 млн 600 тис. солдатів-українців, що воювали в російській армії на фронтах Першої світової. Більшість із них дізналися про з'їзд у Києві випадково — із телеграми із забороною його проведення, яку розіслав Олександр Керенський — військовий міністр петроградського Тимчасового уряду. Він керував Росією з березня 1917-го — після повалення в ній монархії і встановлення республіки. Тоді ж у Києві з представників українських громадських організацій та партій постала Центральна Рада, яка стала домагатися національно-культурної автономії для України у складі нової демократичної Росії. Про жодну самостійність іще не йшлося, та навіть цю вимогу тодішні російські демократи називали "ножем у спину революції". Тож заборона з'їзду мала як пригальмувати хвилю українізації, що в той час почалася у військах, так і не допустити проголошення автономії України.
"Керенський легковажно, як дитина, дмухнув у підпалену солому, бажаючи загасити вогонь. А він через те тільки дужче спалахнув, — писав згодом тодішній заступник голови Центральної Ради письменник і публіцист Володимир Винниченко. — По багатьох військових частях на фронті через труднощі комунікації та завдяки заходам військової влади до українців-солдатів оповіщення Українського Військового Генерального Комітету про 2-й з'їзд не дійшли. Але Керенський своїм наказом по армії з забороною українцям їхати на таке-то число до Київа на з'їзд якнайкраще поінформував усіх". До Києва звідусіль вирушили делегати.
Таку важливу для України "охтономію", яку мав відстояти з'їзд, трактували хто як умів. "У вагоні кипіло. В кождому кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличчя напружені, червоні. Всякий спішить "висловитись". В одному кутку козак-делєгат викладає перед авдиторією дядьків і тіток принцип автономії для України, — згадував свою подорож до Києва майбутній генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Його обрали делегатом на з'їзд вояки першого українського козацького полку ім. Петра Дорошенка в Сімферополі. — Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Насамперед усього поміщикам — геть од землі! Бо то ж наше, українське, народне… Друге — чужинцям до влади зась! Де вони взялися? Третє — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та флоту. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би…".
За п'ять днів роботи Другий Всеукраїнський військовий з'їзд ухвалив резолюції про автономію України, земельне питання, українізацію освіти й війська, обрав Раду військових депутатів та Український генеральний військовий комітет. Його очолив Симон Петлюра. А на завершення з'їзду — увечері 23 червня — Винниченко зачитав щойно закінчений текст I Універсалу Центральної Ради. "Його прийняли як дійсне проголошення волі України, — писав у "Споминах" її голова — професор-історик Михайло Грушевський. — Все кількатисячне зібрання по вислуханні впало на коліна і проспівало "Заповіт" з його грізними словами про окроплення волі кров'ю".
Універсал спішно видрукували накладом декілька тисяч. 25 червня 1917-го учасники з'їзду на чолі з членами Генерального військового комітету і Центральної Ради вийшли на вулицю. Там вишикувалися вояки українізованих частин. Колона пройшла Хрещатиком і піднялася до пам'ятника Богдану Хмельницькому на Софійському майдані, де відбувся молебень за Україну. Після нього — передзвін у Софійському та Михайлівському соборах. Тоді член Центральної Ради Микола Ковалевський зачитав текст I Універсалу Центральної Ради: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям… Однині самі будемо творити наше життя". Газета "Нова Рада" свіжими слідами описувала: "По скінченню читання з тисяч грудей виривається "слава" і кілька хвилин з краю до краю хвилями перекотюється по майдані".
Самостійність України Центральна Рада проголосить за сім місяців — своїм IV Універсалом. До цього кроку українських політиків спонукав військовий наступ російських більшовиків.
Український уряд займав дві маленькі кімнати
За декілька днів після проголошення I Універсалу, 28 червня 1917-го, Центральна Рада утворила виконавчий орган — Генеральний секретаріат. Очолив його Винниченко. Формально це був перший уряд України. Та щоб не псувати й так не найкращих стосунків із Тимчасовим урядом, члени Центральної Ради вирішили не вживати визначень "уряд" чи "міністри", натомість — "генеральні секретарі".
За словами Володимира Винниченка, це був "ідеальний уряд" — побудований не на примусі, а на моральному авторитеті й підтримці людей. Він не мав тієї влади та повноважень, що мають зазвичай уряди. У його розпорядженні не було жодного солдата — хоча чимало військових готові були виконати накази цього уряду. Він не міг поставити або скинути жодного урядовця, дати розпорядження чи наказу адміністративним установам. Але чиновники з власної волі готові були виконувати його вказівки.
Генеральний секретаріат, зрештою, не мав грошей, механізму збору податків. Однак кошти до Національного фонду люди збирали добровільно. "До Києва з усіх закутків великої України їхали делегати, представники сіл, волостей, повітів, громад, комітетів, щоб на власні очі побачити ту Центральну Раду, привітати її і передати зібрані поміж робітниками і селянами гроші — мідні, срібні, золоті, — писав у спогадах про Генеральний секретаріат генеральний писар Павло Христюк. — Були дні, що біля скарбниці Центральної Ради стояли цілі черги селянських, робочих з мозолястими руками, постатей з пакунками і торбиночками з грішми в руках. Це український народ ніс своїй Раді добровільний податок — невеликий, але щирий, даваний без примусу, з радістю".
Генеральний секретаріат займав дві маленькі кімнати Педагогічного музею — нинішнього Будинку вчителя, де засідала Центральна Рада. "Перший Уряд української державности, весь з усіма своїми органами й апаратами, містився в двох малесеньких закапелочках, — згадував Володимир Винниченко. — Ці закапелочки, мабуть, були перероблені з "уборних" (мали кам'яну долівку й "раковини" в стінах для води). І тут, у цих закапелочках? генеральні секретарі приймали сотні делегацій у день, робили, обливаючись потом од духоти, свої засідання; самі переписували на машинках свої постанови, самі навіть підлогу підмітали, бо не було ні урядовців, ні писарів, ні навіть сторожа".
Генеральний секретаріат повноцінно запрацював лише в серпні-вересні 1917-го — коли Тимчасовий уряд мусив офіційно визнати його вищим виконавчим органом влади в Україні. Генеральні секретарства переїхали до нових приміщень. Їхні штати значно зросли.
2 
1
Коментарі
2