Пʼятниця, 11 квітня 2008 15:09

Мирослав Січинський випустив у графа Потоцького чотири кулі
4

Мирослав Січинський стріляє в Анджея Потоцького. Малюнок 1908 року
Графа Анджея Потоцького поховали в родинному склепі в містечку Кшежовіци біля Кракова. У намісника залишилася вдова, троє синів і шестеро доньок. Наймолодшій було 3 роки
Мирослав Січинський під час ув’язнення

У неділю, 12 квітня 1908 року, цісарський намісник Галичини 46-річний граф Анджей Потоцький приймав прохачів у будинку намісництва на Гетьманських валах у Львові. Близько першої дня до його кабінету зайшов студент права Мирослав Січинський, 20 років. Розгорнув папери і дістав револьвер.

— Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця! — вигукнув.

Пролунали чотири постріли. Потоцький упав. Перша куля потрапила в ліве вухо й зачепила мозок. Наступні пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.

До кабінету вбіг секретар. Почалася паніка. Січинський поклав револьвер на підлогу. Вийшов до передпокою і сів. За півгодини прийшов поліцейський комісар, українець Бігун. Січинський пішов до нього із зізнанням. Бігун замовив фіакр, аби відвезти його до поліції.

Анджей Потоцький помер того ж дня. Кажуть, його останнім проханням було:

— Зателеграфуйте цісареві і скажіть, що я був його вірним слугою.

"Сталося! Історія запише цю подію як перший акт політичного терору в конституційній Австрії", — відгукнулася на вчинок Січинського українська газета "Діло", що виходила у Львові.

Мирослав Січинський народився в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті.

1907 року він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.

Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п"ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри офіцери багнетами закололи кандидата до сейму селянина 27-річного Марка Каганця.

Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво 1903 року очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї, як король.

Січинський агітує по селах не голосувати на виборах за поляків. Доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького. Пістолет придбав у крамниці. Вербної неділі пішов до будинку намісництва — теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації. Записався на аудієнцію, аби подати "просьбу про місце". Чекав у черзі. Нарешті секретар покликав його. Січинський увійшов до кабінету. Потоцький сидів за робочим столом.

— Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше, — згадував потім. — Він глипнув — обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений.

У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався.

О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Біля пам"ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.

Перший суд над Січинським розпочався 30 червня. До числа присяжних увійшло 12 поляків. Увечері того ж дня вони одноголосно засудили вбивцю до смертної кари через повішення.

Згодом вирок скасовано: засудженого мали оглянути психіатри. Лікарі відзначили "високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках". 15 квітня 1909 року відбувся другий суд. Присяжні знову вимагали повішення. Ще за три місяці цісарським наказом цей вирок було замінено на 20 років ув"язнення.

В українських селах Галичини найпоширенішим іменем для новонароджених стало Мирослав. Ходила приказка: "Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє".

Мирослава Січинського перевезли до тюрми міста Станіславова (нині Івано-Франківськ).

— Якийсь старий чоловік розкричався на мене, чому я стою в коридорі, а не під стіною, — згадував він. — З канцелярії залунав голос: "Пане, дайте йому спокій, нікуди він від нас не втече". Так собі спокійно, без злоби, впевнено. Як він то сказав, мені блискавкою через голову пролетіло: "А я таки втечу!"

Уже на третій день перебування в тюрмі один із наглядачів-українців переказує Січинському:

— Ніхто відціль ще не втік, але вам ми допоможемо. Лише будьте терпеливі. Може, доведеться чекати рік-два-п"ять.

У в"язниці Мирослав щодня прокидається о п"ятій ранку, лягає о дев"ятій вечора. Дев"ять годин на день працює у столярні. У вільний час вивчає англійську. По неділях читає Достоєвського, Франка, Бжозовського, Ратцеля. Часто спілкується з начальником в"язниці — чехом.

— Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті, — запевняв після звільнення.

Тим часом офіцер австрійської армії Дмитро Вітовський і журналіст Микола Цеглинський планують його втечу. Листопадового вечора 1911 року до камери увійшов наглядач і наказав швидко збиратися. Постіль в"язня склав так, ніби там хтось лежить. Біля ліжка поставив черевики.

Січинський вийшов із камери в самій сорочці, аби потім не було закидів у розкраданні державного майна. У пивниці переодягнувся в уніформу. Удвох із наглядачем попрямували до виходу, ніби щойно закінчили службу.

На вулиці Мирослава переодягнули в селянський одяг і возом вивезли з міста. Кілька місяців він переховувався у прикарпатських селах. Далі Січинський виїздить спершу до Норвегії, тоді до Швеції. 1914 року перебирається до США. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. У 1960-х відвідав Україну. Помер 16 березня 1979-го в будинку для людей похилого віку міста Вестленд, штат Мічиган. Мав 91 рік.



Галичину Австрія "відкусила" в Речі Посполитої

 

Галичина була найбільшою провінцією Австро-Угорської імперії. До держави Габсбурґів приєднана після поділу Речі Посполитої 1772 року й отримала назву Королівства Галичини й Володимирії. На півночі до неї також входила частина історичної Волині, а на заході — південна Малопольща із Краковом. Столицею став Львів. Після реформ початку 1860-х отримала широку автономію. Намісник, якого призначав і відкликав імператор (цісар), керував адміністрацією провінції. Крайовий сейм — парламент автономії — засідав у теперішньому головному корпусі Львівського університету.

Із другої половини XIX ст. загострилися стосунки між двома найбільшими народами габсбурґівської Галичини — поляками й українцями. Перші проживали в західній частині механічно зліпленої провінції й у містах по всьому краї — поряд із євреями. Українці (тодішня назва — русини) становили більшість у центрально-східній частині.

Зараз ви читаєте новину «Мирослав Січинський випустив у графа Потоцького чотири кулі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода