Ексклюзиви
Понеділок, 12 січня 2009 18:32

Марії Приймаченко забороняли ходити до зоопарку

Малюнками Марії Приймаченко японці ілюструють свої букварі. Пікассо нібито казав, що схиляється перед творами геніальної українки. 2009-й ЮНЕСКО оголосив роком Приймаченко — художниці, яка прожила життя в поліському селі Болотня за 80 км від Києва.

У традиційному селі схильність до мистецтва — скоріше аномалія, а не заслуга. Про малого Тараса Шевченка батько-селянин казав, що з нього виросте "ледащо". Марія Приймаченко могла лишитися безіменною. Та сталося інакше. У середині 1930-х радянська ідеологія оголосила, що при комунізмі всі люди стануть творцями, й професійні митці будуть непотрібні. Цю ідею добре ілюструє кінокомедія "Волга-Волга" — у провінційному містечку звідусіль вискакують музиканти, танцюристи й співаки — артисти без відриву від виробництва.

Щоб поєднати професійне мистецтво з народним, 1934 року в Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні (із 1936-го — Школа народних майстрів, згодом — Художньо-промисловий технікум). Сюди збирали народні таланти, серед них була й Приймаченко. У себе в Болотні вона розписувала хату фантастичними звірами.

Марія вперше опинилася в Києві. І одразу серед знаменитих художників — у Майстернях викладали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян. Училися не менш знамениті — Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха й десятки інших. Марія не загубилася й не розгубилася між них. Та її й оберігали від сторонніх впливів. Приміром, забороняли бувати в зоопарку, щоб справжні звірі не відбили в неї охоти малювати звірів фантастичних.

Та на художницю нелегко було вплинути. Вона назавжди зберегла "уміння не вміти", або, як казали в старовину, дар "божественного незнання". Звірі й квіти на її картинах справді далекі від реальності: жаба грає на золотій трубі, одуд — чотирилапий, жирафа — товста, зелений слон ходить у сталінському картузі, мавпа живе з крокодилом, левиця робить фіззарядку, а лев спочиває на ліжку. Літак — із крилами жар-птиці, а в поїзда вагони — з очима. Пояснювала: "В дорозі цікаво, поїзд собі їде й роздивляється".

— Чому на ваших картинах немає людей? — якось у неї поцікавилися.

— Як це нема? Вони і є люди…

— Де ж там люди?

— Люди там завжди є. Це — я…

— Чому ви не малюєте справжніх квітів?

— А нащо? Ви ж і так їх бачите.

— А з натури не пробували?

— Я й малюю з натури, але вони щоразу цвітуть інакше…

Ще вона казала: "У мене все не так, але воно живе".

1936 року на І Республіканській виставці народної творчості картинам Приймаченко надали цілий зал. Цю виставку бачили Москва, Ленінград, Варшава. 1937-го твори художниці виставлялися в Парижі. Вона стала знаменитою. І саме після того успіху захотіла додому, в Болотню, до землі, до батька й матері. Від Києва зостався лиш один слід: вона почала підписувати картини "по-городському" — не Приймаченко, а Примаченко.

Зелений слон ходить у сталінському картузі

Всесоюзна преса називала її "Маруся Приймаченко, молода колгоспна художниця з сонячно-радісної України". Не помітили (або намагалися не помічати), що в її картинах усе набагато складніше. Там зло й добро, потворне й прекрасне — невіддільні одне від одного. А епоха впізнається іноді аж надто. Як-от на картині 1936 року "Звіриний суд": чорна мавпа за столом пише протокол, а двоє вовків стоять перед нею навшпиньки. А одна картина 1930-х — на ній чудовисько, схоже на слона — підписана так: "Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться".


Приймаченко все робила правою рукою, а малювала — лівою. Можливо, підсвідомо відділяла таким чином душевну роботу від буденної.

Марія повернулася в Болотню — бо там поряд жив Василь Маринчук. Познайомилися вони в Києві. Він, лейтенант Червоної армії, прийшов на екскурсію до Лаври, де містилися Майстерні. З"ясувалося, він з Іванкова, а його мати живе в Болотні. У березні 1941-го в них народився син Федір. Одружитися вони не встигли — почалася війна. Василь не повернувся: піхотні лейтенанти на війні довго не живуть.

Перед війною їй снилося, що весняний сад перевернувся: цвіт на землі, а коріння в небі. Після цього сну Марія не малювала майже десять років. Жила з дитиною та старими батьками бідно, іноді продавала довоєнні роботи — за десятку на старі гроші. До малювання повернулася на початку 1950-х. А в 1960-х народне мистецтво знову стає модним, народними мотивами оформляють ресторани, готелі. Тоді ж знову заговорили про Приймаченко. З нею приятелював режисер Сергій Параджанов. Якось повіз її до Києва в цирк — уперше в її житті. А коли вона захворіла — передав їй ящик апельсинів, рідкісних тоді. У ті роки став відомим художником-наївістом її син Федір.

Якщо раніше вона писала по 10–15 робіт, то 1970 року — до сторіччя Леніна — 100, а до свого 75-річчя — 75 картин. У Музеї народного декоративного мистецтва в Києві є понад 500 її полотен, ще понад 200 — у музеях України та СНД, і не менше 200 — у приватних колекціях.

Марія Приймаченко померла в ніч на 18 серпня 1997 року.

— Я там опинюся, де живуть мої звірі й цвітуть мої квіти, — казала.

А 22 червня 2006-го, о четвертій ранку, невідомі викрали 77 картин з її хати в Болотні — через 55 років після початку війни. Такий збіг міг лише приснитися в її снах. Утім, це не містика: злодії обрали час, коли Федора не було вдома, лежав у лікарні. Невдовзі картини й зловмисників, що працювали на замовлення приватного колекціонера, знайшли. Страхова вартість кожної з картин — до $10 тис.



Художниця передчувала Чорнобиль

Художниця-наївістка Марія Приймаченко не була наївною, коли йшлося про трагізм світу. Вона не знала, де могила її чоловіка, і цей мотив частий у її роботах. 1971-го написала картину "Солдатські могили". Її можна трактувати і як передчуття Чорнобиля — саме того року почали будувати ЧАЕС з її чотирма реакторами. От і на тій картині — ліс, а в ньому світяться чотири могили, схожі на чотири сонця або чотири величезні яйця в розрізі — вогнистий жовток, а в ньому солдатська каска.

Картини Приймаченко нібито "традиційно-українські", але це — країна мрій, а не реальності. Художницю порівнюють із Босхом і Хічкоком — митцями апокаліптичних видінь. Режисер Сергій Проскурня згадує: якось приїхали до неї з Києва вертепники, співали про "нашу славну Україну", й Марія Оксентіївна раптом сумно сказала:

— Де ви ту Україну бачили?

1909, 12 січня — Марія Приймаченко народилася в селі Болотня Іванківського району на Київщині. Від матері — талант до вишивання, батько теж мав художню натуру, робив знамениті ворота з дерев"яними головами за старою язичницькою традицією. В семирічному віці Марія хворіла на поліомієліт (казала, що це був дитячий переляк), після чого все життя їй важко було ходити

1935–1937 — навчається в Школі народних майстрів у Києві

1935–1941 — створює "Звірину серію", що не має аналогів у нашому й світовому мистецтві

1937 — картини Приймаченко показали на Всесвітній виставці в Парижі

1941 — народився син Федір. Його сини Петро й Іван та онуки живуть в Іванкові

1959 — Марію Приймаченко прийнято до Спілки художників України

1961 — за допомогою районної влади художниці побудовано нову хату в Болотні

1966 — отримує Шевченківську премію за цикл картин "Людям на радість" (авторська назва "Квіти — радість життя")

1997, 18 серпня — померла, похована в Болотні. Там поховано й сина Федора — помер у серпні 2008 року

Зараз ви читаєте новину «Марії Приймаченко забороняли ходити до зоопарку». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі