Ексклюзиви
Пʼятниця, 23 листопада 2007 15:49

"Людей не ховали — сил не було"
6

Ці розповіді було записано торік у червні від жителів Куп"янського району Харківської області. Голодовку — саме так тут називають трагедію 1932–1933 років — вони пережили дітьми.  На Куп"янщині голодна смерть не оминула жодної сім"ї. За даними місцевих краєзнавців, у селах Нечволодівка, Оливівка, Соляниківка з війни не повернулося 140 осіб, а під час Голодомору  загинуло 312 — кожен четвертий. У Нечволодівці пам"ятні хрести жертвам Великого Голоду встановили навесні 1999-го на обох сільських цвинтарях.

— Ці хрести — символічні, — каже місцевий учитель історії Микола Дяченко, 36 років. — Бо точне місце поховання встановити зараз неможливо. Та його одного й не було, трупи часто скидали просто в силосні ями.

Олена ЧЕБАНЮК







Нас совєтська власть так приперла

Іван Сухин, 71 рік, c. Пристін:

— Послє войни, в 47-м, тоже була Голодовка. Вручну косили, а потєрі були. Собирали ті колосочки зносили до молотарки, а єслі зостануть, шо ти собіраєш собє колоски, а верхом їздили такі люди, прєдані партії, і батурою так одшмагають, що аж шкура лопається і їсти не хочеться тоді. Ото такі були партійні дураки. Счас не страшно вже на їх так казати. А хліб уродив хароший, но все здавали государству, все для народу. А де той народ, я і доси не пойму. Де він той народ? Той, шо помер, отой народ, навєрно. А їсти абсолютно нічого не було. Люди по весні слабі, то вбивали коней. А коні такі ж доходяги були, як і люди. І давали по кусочку. І шкуру давали. А шкуру смалили, тоді варили, тоді їли. Накинешся, як скажений собака, а не вгризеш. Отак жили. Нам же тут не давали гроші. Нас совєтська власть так приперла, цих колгоспників, шо ми тільки в 61-му стали паспорта получать.





Ніхто не цікавився, де дівся Микола


Іван Козир, 77 років, с. Нечволодівка:

— Там у кінці нашого села Нечволодівки жила така Орина. У неї було троє дітей. Спершу не стало Колі. Вона каже: "Забрала тітка". А те, шо появилось м"ясо, ніхто не інтересовався. А потім не стало і другої дитини. Ну, дочка насторожилася, сказала людям. Із сільської ради приїхали там голова і уповноважений. І вони прийшли туди і найшли і м"ясо, і кістки, і черепи. І склали їй у ящик і заставили її нести, ту полуненормальну людину, нести через усе село. Патом її забрали, посадили. А тут рядом були такі Кисленки. Умер батько. Два хлопці у нього були і не хоронили батька довго, може, тиждень. А патом заходились хоронити, а там одні кістки лежали — вони об"їли...

Ніхто не цікавився, де дівся чи Микола, чи хто там. Дитини нема, і ніхто не шука. Ну в таком состоянії вже люди були! Патом находять десь у сараї, в ярку десь, під лісом — де застала їх голодна смерть. А з тих, хто ще міг ходити, зробили бригади. Заходять, вигружають, кидають у бестарку і везуть до ями. Бували такі случаї: приїжжають, а є ще живий. Ну шо за ним ще завтра їхати? Викидають і того. А другі на кладбіщі довбуть ями і накидають трупи. Земелькою притрусили. Завтра ще привезуть, а хто буде довбать? І отак як силос, так складали трупи.





Ото їх кулаками звали, шо на кулаці спали


Катерина Котенко, 85 років, с. Подоли:

— Дєдушку нашого кулаком звали. Він сам робив, і три сини, три невістки із самунького ранку й до смерку. І він оце на лаві лягає у свитці вдягнутий, шапку — на кулак. Спав-не спав: "Ану, хлопці, вставайте, ідіть волів годуйте, коней годуйте, будем їхати в поле!". Ото їх кулаками звали, шо на кулаці спали.

А у 29-м усеньке забрали у колхоз, нічо не оставили нам. А хто не віддав у колхоз, того у Сібір, на Соловки. А зтуда ніхто й не вернувся. А вже опосля 33-го боялися згадувать, шо то і коні були в нас, і воли були, і земля була. Нє-нє! І про голод не можна було говорити — не було голоду. А він був страшний!

Мерло багацько, а асобєнно діти. Бо все позабирали, їсти не було чого. Оце в марті (1933-го. — "ГПУ") люди і посипались. А весною траву їли, листя об"їдали. У нас там абрикоса була, і прийшло душ десять, пухлі такі від голоду. Обтрусили ті абрикоси, а вони ж ще зелені, косточки порозбивали й поїли. А ранком ми глядь: а вони усі мерлі лежать! Ну то скинули у ярок, землею попритрусювали: людей не ховали — сил не було.




Кирсани жили бідно-разбідно, і тих розграбили




Галина Плескач, 84 роки, с. Нечволодівка:

— А як колєктівізація була, так оце прийшли до нас і все забрали. Був у мене отакий вузольчик крупи — забрали. В колхоз забирали все. У нас через три хати жили куркулі Мовчани. Сім"я в них здорова була. Держали вони волів, держали коней. Ну от, погрузілі їхні вєщі на гарбу, повєзлі до магазина, в магазині продавали. А їх вивезли в Сибір.

А були Кирсани, жили бідно-разбідно: вівці в хаті, свині в хаті, діти в хаті на лаві. І тих розграбили — середняки то були. А людям уже нічого їсти було. Все зерно вивезли. (Ви не пішіть, я вам так скажу. Казали: "Жито та пшениця — пішла за гряницю. А ячмінь та овес забрав МТС, а послід сміється, шо людям достається".)

Багато уїжжали в Росію, міняли вєщі там, які були, на їжу. Ті, у кого були тряпки луччі, осталися живі. А в кого не було, ті померли. Біля нас дуже багате село Брідок, то з нього повиїжджали на Донбас сім"ї, побрасали і хати. А тоді до нас переселенців з Брянська і з Курська привезли.




Мамин брат не хотів у колхоз



Тетяна Гладка, 85 років, с. Нечволодівка:

— Мамин брат не хотів у колхоз. Так йому наклали такі податки, шо він все спродав. А як нічим йому стало одкуповуваться, то забрали у тюрму. А жінка осталась з п"ятьма дітьми. І німа нічого. Підігнали сани. Це весною, шо отак коні грузнуть — вода тамечки. Вони підігнали, винесли той сундук, повкидали голих дітей у сундук трьох — це манесенькі. А більшеньких — Петра і Оксану — вона взяла з собою. Повсідали на сани на голі доски і повезли їх на Дурні Яри (безлюдна місцевість. — "ГПУ"). Привезли і взяли сундук той зняли й поставили з тими дітьми. І вона ж осталася. Тоді вона стояла, стояла, ну шо? Давай з дітьми більшими іти по селах. Під Харковим комуна була, птицехвабрика була — Мерехва чи шо. Отуди дійшла вона і там устроїлася. А ті малі діти хтозна де: чи померли, чи звєрі розтягли. Отака жизнь була. Не дай Бог такої жизні нікому!




Поховалися межи дровами і їдем на Росію



Митрофан Борзило, 92 роки, с. Сенькове:

— Мерло дуже багацько. Я свого товариша поховав: ямку вирив у садку там, може, по коліна, ледве землею прикрив. А старі сусіди померли, так їх там у погріб повкидали і землею закидали. А хто їм буде копати ями, як люди уже усі пухлі були! Сил же немає. А оце уже мертве чи дохле, шоб не воняло — ну куди його? По силі возможності у погріб кинули і всьо. А я з двома товаришами та пішли пішки на вузлову станцію. Там з дровами поїзд погружений був, дак позалазили, поховалися межи дровами і їдем на Росію. Встали з поїзда аж під Воронежом. Ми пішли по селах просити хліба. Коє-хто давали, а коє-хто пошлють да к чортової матері. А тоді прийшли та в якийсь колхоз, і нас найняли коров пасти. Ото так і вижив.

Зараз ви читаєте новину «"Людей не ховали — сил не було"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1375
Голосування Хто нині найкращий футбольний тренер світу?
  • 1) Хосеп Гвардіола
  • 2) Юрген Клопп
  • 3) Максиміліано Аллегрі
  • 4) Дієго Сімеоне
  • 5) Дідьє Дешам
Переглянути
Погода