Львівський професор Філарет Колесса влітку 1908 року отримав завдання від Наукового товариства ім. Тараса Шевченка вирушити на Полтавщину. Мав записати на фонограф народні думи від тамтешніх сліпих мандрівних співців, а потім розшифрувати. Фонограф у той час іще був технічною новинкою. Цей невеликий за розмірами апарат фіксував звуки голкою на покритих воском валиках. Із них можна було відтворювати записане.
"На сю ціль жертвував якийсь любитель народньої старовини, якого шановне ім'я й доси мені не відоме, 565 австрійських корон за посередництвом і, мабуть, за спонукою панів Климентія і Ларісси Квітки (Лесі Українки), що разом із Опанасом Сластіоном зайнялися дуже дбайливо усією перепискою й улаштуванням екскурзії", — напише згодом Філарет Колесса. Коштів невідомого жертводавця мало вистачити на дорогу професора, його проживання, оплату кобзарям і придбання валиків для фонографа.
Львів у той час належав до Австро-Угорської імперії, Полтава — до Російської. Подорожувати по Полтавській губернії з підозрілим звукозаписувальним апаратом, який професор привіз із собою зі Львова, місцева влада заборонила. Тож Колесса на два тижні зупинився в Миргороді в художника Опанаса Сластіона. Той викладав там у місцевій художньо-промисловій школі ім. Миколи Гоголя.
Першим прослуховував кобзаря Михайла Кравченка із Великих Сорочинців. Він втратив зір у 15 років, а вже із 17 — вчився співати "псальмів" у знаного в околиці кобзаря Самійла Яшного. Їздив із кобзою до Харкова, Одеси, Ялти. На запрошення Імператорського географічного товариства навіть виступав у Петербурзі. А на життя — утримання дружини з дітьми та сім'ї брата — заробляв тим, що плів мотузки.
— Як попов'єш отих верьовок із місяць, так із пучок 12 шкур злізе — куди вже там грати, — скаржився.
Філарет Колесса за два сеанси записав від нього шість народних дум. "Кравченко дуже охоче співає думи і виказує в їх рецітованю велику вправу, — занотував. — Мимо важкого життя і своїх п'ядесятьох літ наш кобзарь держиться ще досить добре. Сильної будови, присадковатий, круглолиций, із добрячим усміхненим видом, любить навіть пожартувати. Через поневірку стратив уже голос, тому ж і спів його виходить якби рубаний і частенько перериваний павзами через те, що кобзареви не стає віддиху".
Одного дня Сластіон привіз до гостя з Галичини трьох співців із сусідніх із Миргородом сіл — Миколу Дубину, Явдоху Пилипенко й Антіна Скобу. За день Колесса від них устиг записати на фонограф лише по дві пісні й перевірити їхню якість. "Дуже трудно сліпого чоловіка призвичаїти до того, щоб увесь час, поки він співа, голос його йшов у середину дудки, — описував невдовзі Сластіон на сторінках полтавської газети "Рідний край". — Співець або незабаром одвернеться, або почне одкашлюватися серед співу, думаючи, що всього непотрібного фонограф не запише. Часом співець ще й зауважить голосно, що він "учора краще співав, а тепер ніби охрип", або щось инше скаже, теж думаючи, що сього машина не записуватиме. Далі знов іде перерваний спів. Буває так, що співець починає поправлятись на стільці і тоді стає страшно, щоб не звалив додолу всі прилади. Буває, що забуде якесь слово, та візьме голосом високо і через кілька слів переміняє тон або й темп". Іноді запис доводилося починати спочатку кілька разів. Виконавця садили посеред кімнати, зачиняли всі вікна та двері.
Записи Філарет Колесса почав опрацьовувати по поверненні до Львова. Тим часом отримав ще кілька валиків із думами.
Опанас Сластіон у трьох пакунках переправив близько 40 записів від кобзарів із Харківської та Полтавської губерній. А Леся Українка надіслала пісні 77-річного Гната Гончаренка.
Той був родом з-під Харкова, а останнім часом жив у сина в Севастополі. Записала його під час лікування в Ялті. "В Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам, тілько без бандури, бо инакше поліція чипляється, — описувала сліпця в листі до Колесси. — В ньому нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки і смушевої шапки, і кінчаючи поводінням, повним гідности, без запобігання, але й без арроґанції, яка часом помічається у знаменитостів "з народа". Особливо кидаються в вічі його руки з тонкими, артистичними пальцями, і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тілько грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дармо. Так, коли на пароході йому траплялось просити матросів провести його, то він потім грав їм за те на бандурі і не приймав ніякої плати. Колись раз трапилось, що фоноґраф чомусь віддав у карикатурному тоні його псальму "Про правду". Він, думаючи, що то якийсь навмисний жарт з нашого боку, так образився, що ледви ми могли його переконати в нашій невинности. Так може ображатись тілько артист, що поважає свій хист".
Зібрані народні думи Філарет Колесса видав двома томами — 1910-го і 1913 року. "Тепер уже справді можна сказати — наша пісня, наша дума не вмре, не загине", — написала йому після того Леся Українка. Щойно 1927 року донька історика Михайла Грушевського Катерина з'ясувала, що отим невідомим "любителем народньої старовини", який "за посередництвом і спонукою" поетеси та її чоловіка жертвував кошти на записи дум на фонографі, була сама ж Леся Українка. Гроші взяла із приданого, яке їй дали батьки, коли виходила заміж за музикознавця Климента Квітку.
Сина назвав на честь Миколи Лисенка
Хист до музики Філарет Колесса успадкував від матері. Та була племінницею композитора Івана Лаврівського та тіткою артиста Кельнської опери Модеста Менцінського. Померла під час чергових пологів, коли Філарет мав сім років. У 13 він із братами Іваном і Олександром взялися видавати рукописну газету "Дивоцвіт молодечий з вакацій". Вміщували туди зокрема тексти пісень, записані від місцевих селян. У 17 років став диригентом гімназійного хору. Композиторові Миколі Лисенку надіслав до Києва свою першу збірку народних пісень "Вулиця", що вийшла 1895-го. Не сподівався на відповідь від свого кумира, але той надіслав розширену рецензію.
Познайомилися вони 1903 року, коли у Львові відзначали 35-річчя музичної діяльності Лисенка. На сам урочистий концерт Філарет Колесса потрапити не зміг — того ж дня в Самборі в нього народився первісток. Вражений таким збігом, вирішив назвати сина на честь композитора — Миколою. Із Лисенком Колесса поспілкувався наступного дня в ложі філармонії. Поруч сидів Іван Франко. "На жаль, розмова не тривала довго, бо почалося продовження концерту, якого я не зміг дослухати до кінця, бо мусив поспішати до поїзду", — шкодував Колесса у брошурі "Спогади про Миколу Лисенка".
1871, 17 липня — Філарет Колесса народився в селі Татарське — тепер Піщани Стрийського району Львівської області — у родині священика
1891 — розпочав навчання у Віденському університеті. Через рік перевівся на філософський факультет Львівського університету. По закінченні 1896-го викладав у гімназіях Львова, Стрия і Самбора
1902 — одружився з Марією Яновською. Мали трьох дітей — Миколу, Дарію та Софію. Микола Колесса став відомим композитором, був ректором Львівської консерваторії, диригентом філармонії. Прожив 102 роки
1939 — з приходом до Львова радянської влади став професором університету, директором музею етнографії, керівником відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії
1947, 3 березня — помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі
3 
1
Коментарі