Пʼятниця, 05 вересня 2008 16:41

"Легкою ложкою вкусніше їсти"

Металеві ложки в українських селах з"явилися у 1930-х і були переважно алюмінієвими. Доти люди їли дерев"яними.

— Ложки роблять із м"якого і сухого дерева: із липи, клена. Гарні  виходять із осокора, — пояснює 76-річний ложкар Борис Півторацький з містечка Буча під Києвом. — І обязатєльно, щоб вона була легка — тоді вкусніше їсти.

Колись дерево рубали для ложок на Палажки — 4 травня. А потім 2–2,5 місяця висушували його в тіні. Свої вироби "різали" простим ножем. Нині використовують різноманітні різці.

— Щоб вибирати ложку (її середину. — "ГПУ"), робимо собі кузнєчним способом "клюкар" — такий наче півмісяць. Щоб верх обробити, кінчик коси вставляємо в ручку для удобства. Потім ножем підправили, стікляшкою пошкребли і наждачною бумажкою зачистили, — ділиться майстер секретами виготовлення. — Батько мій казав: "Ну шо ти, як бабушка картоплю чисте! Треба по-ложкарському прийому, плавненько, з любов"ю. Хороший майстер, то у нього й спіх хороший". Зараз ці столові прибори більше на станку точать, але це легко робиться. Ну, це не мій профіль.

Виточені ложки користуються меншим попитом і коштують дешевше — від 3 до 10 грн — залежно від розміру. Виготовлені вручну — від 7 до 30 грн. За сім годин роботи майстер "ріже" до десятка ложок.

На початку ХХ ст. своїми виробами славилися села Груні на Полтавщині. На один віз укладали до 11 тис. грунських "білих ложок" із кленового дерева і везли на ярмарки Полтавської та Харківської губерній. Там за тисячу грунських приборів давали 17 царських рублів. За ці гроші можна було купити добру корову.

Розписні ложки-"московки" привозили з Росії. Їх купували переважно для дітей. В Україні ложок не розписували й не лакували.

— Сам я родом із Богуславщини. У нас же як? У Дибенцях горшки роблять, а в нас у Тептіївці — ложки. Зараз всі пороз"їжалися, а старі повмирали. У селі був знаменитий ложкар Царенко. Він усіх вчив, як їх робити. А я різати  навчився від свого батька, — розповідає Борис Півторацький.

Ложка складається з держака і їдака. Залежно від місцевої традиції та призначення могла бути кругла й продовгувата, з великим і малим держаком.

— Така-от велика ложка — мішать, пробувать, коштувать, — показує майстер півметрову липову. — Ранче такими пользовалися на тракторній бригаді. Варили первоє, второє й третіє в каструлі шестівєдровой. Там картопляне пюре, м"ясо і подліва, соус. Оцією продовгуватою — ополоник називається — можна наливати кампот, бульйон. А цими дрібними — їсти. Чоловіча ложка — солідніша, жіноча — поменче буде. Ну а ці, — показує на невеликі, завбільшки з десертні, — для дітей.



Виделку 300 років тому вважали диявольським знаряддям


 "Іноді я їм так швидко, що кусаю пальці", — писав у мемуарах французький письменник ХІV ст. Мішель Монтель.

У ті часи в Європі виделками майже не користувалися, тому все, окрім рідких страв, їли руками. Плебеї, вважали, їдять двома чи п"ятьма пальцями, а аристократи — лише трьома. За столом поряд із поважними гостями ставили посудину з водою, в якій можна було мити руки під час трапези. А в ХVІ ст. стало модно їсти в одноразових рукавичках, які після обіду викидали.

У Європі виделки вперше почали використовувати в Італії — наприкінці ХІ ст. Візантійська принцеса Марія Іверська, що вийшла заміж за правителя Венеції, якось сказала, що їсти руками гидко. Тоді для неї вигадали спеціальний прибор із двома прямими зубцями. Його зробили із золота, ручку прикрасили візерунком зі слонової кістки. Невдовзі після весілля Марія померла. Священики стверджували, що це кара Божа за те, що вона відмовилася торкатися руками їжі, яку послав їй Господь. Відтоді виделка отримала славу "диявольського знаряддя". Католицька церква забороняла користуватися нею аж до XVIIІ ст. Ченців, що дозволяли собі їсти виделками, звинувачували у безбожництві. Мовляв, беруть до рук прибор, схожий на вила. А з ними традиційно зображували диявола.

В Україні виделка також мала погану славу. Вважалося, що якщо на стіл молодятам покласти виделки, то в них не буде сімейного щастя. Потрапив до нас цей прибор також у ХІ ст. Тоді французький король Генріх І, який мав одружитися з донькою Ярослава Мудрого Анною, разом з іншими дарами передав майбутньому тестеві й виделку. Її призначення описували так: "Використовується для поїдання тутових ягід та інших страв, що забруднюють пальці".

До Росії виделку вперше привезла полька Марія Мнішек на початку XVІІ ст. Московські бояри були шоковані, коли вона на своєму весіллі з Лжедмитрієм у Кремлі сервірувала стіл виделками. Та ще більше їх вразило, що новий цар вправно володіє цим екзотичним прибором. Коли ж проти Лжедмитрія спалахнуло повстання, одним з аргументів, що він самозванець і чужинець, було саме його вміння користуватися виделкою.

Вона поволі таки приживається в Росії. Уже наприкінці XVІІ ст. цареві стіл сервірували й "рогатиной", або "вильцами", як тоді називали виделку. "У прибора его клались всегда деревянная ложка, приправленная слоновой костью, ножик и вилка с зелеными костными черенками, и дежурному денщику вменялось в обязанность носить их с собою и класть перед царем, если даже ему случалось обедать в гостях", — пише один зі знавців "русской старины". А інший римує:

Гости кушали руками,

Утирались рушниками —

Полагалось это встарь.

Вилкой кушал князь да царь.

Простолюд у Європі, й зокрема в Україні, до виделки призвичаюється щойно з XIX ст.

Лєра ЛАУДА

Ложкою померлого знахарі виводили бородавки

У селянських родинах колись усі їли з однієї миски. А от ложку кожен мав персональну. Їх помічали значком або й підписували. Брати чиюсь не дозволялося — аби "не заїсти чужу долю", щоб не напала ненажерливість або "заїди" в кутиках рота. На Поліссі "мужчинською" ложкою — якою їв чоловік — не можна було перемішувати їжу, це означало, що він не лізтиме до "бабських" справ і не сваритиметься з дружиною.
Пильнували, щоб на столі не було зайвої ложки. Її називали "злидень" і негайно спалювали в печі, аби злидні не завелися в хаті. Заборонялося стукати ними, інакше накличеш у хату сварку та клопоти. Старих приборів не викидали, а спалювали, щоб разом із ними згоріли й старі нещастя.
Після поминальної вечері ложок не прибирають зі столу, а залишають  для предків. Після різдвяної їх зв"язували докупи, щоб у новому році сім"я жила дружно, худоба трималася двору і добре вродив врожай.
Дівчата на вечорницях підсовували обранцеві свою ложку, а потім припалювали її, аби приворожити хлопця. Прибором померлого знахарі лікували хвороби горла, виводили бородавки й родимі плями.

Зараз ви читаєте новину «"Легкою ложкою вкусніше їсти"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1743
Голосування Чому "Динамо" вилетіло з Ліги чемпіонів?
  • 1) слабкий тренер
  • 2) Суркіси - вчорашній день футболу
  • 3) нефарт
Переглянути
Погода