Куренівську трагедію замовчували тридцять років

3

Фото: фото: Державний архів міста Києва

У ніч на 14 березня 1961 року радіостанція "Голос Америки" повідомила, що в Києві прорвало дамбу в Бабиному Яру. Є численні людські жертви. Радянські засоби масової інформації мовчали, що 13-го о 9.20 дамба, яка утримувала в яру-відстійнику виробничі відходи із сусідніх цегельних заводів, не витримала тиску і тріснула. Вал із землі, глини й води заввишки з чотириповерховий будинок за 10 хв. затопив розташований на 40–60 м нижче житловий район Куренівку.

Викладачка музики Віра Галич того дня вибралася до подруги по конспект. Коли дійшла до розташованої на пагорбі над Куренівкою Кирилівської церкви, стихія вже вирувала:

— Гуділо, як море під час шторму, — свідчила комісії, яка займалася розслідуванням трагедії. — Лишилося в пам'яті: лавина несе молоду жінку. Потік буро-жовтого кольору, а на поверхні — лялькова голівка і підняті догори руки. Голова кружляє. Згодом бачу ще кількох, здається, що вони вже мертві. Побачила матір із немовлям. Лавина цупко притулила дитинку до матері, а вона через силу намагається врятувати немовля та підняти його якомога вище.

Болотяний вал змітав дерев'яні будинки, якими тоді була здебільшого забудована Куренівка. Із корінням вивертав дерева, перевертав і відносив на сотні метрів транспорт.

— Я сіла в автобус, салон був так переповнений, що мене буквально припечатали до задніх дверей, — згадувала ранок 13 березня 1961-го вчителька Марія Новгородська. — Проїхавши трохи, автобус застряв навпроти стадіону "Спартак". Вода стала сягати вікон. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що похоронені заживо.

Раптом усе потемніло. На нас ішов вал — суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищий за будинки й закривав собою небо. Чоловік, що стояв попереду мене, на мить різким рухом розсунув двері й рушив уперед. Я — услід за ним. Потік звалив мене з ніг. Чудом втримавшись на поверхні й барахтаючись, я добралася до огорожі стадіону. Коли видряпалася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я щойно вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка та дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем.

— Селевий потік був такий потужний, що перед нами перевернуло дві пожежні машини, — розповідав студент Київського університету ім. Шевченка Анатолій Іванов. — На цегляному паркані трамвайного депо сиділа молодь і втішалася з того, що водій застряглої у воді "побєди" відкрив дверцята, і вода хлинула до салону. Селевий потік почав перевертати машину. А попереду, висотою приблизно 5 метрів, ішла лавина, на вершині якої неслися домашні пожитки, розвалини хат, що недавно стояли по краях Бабиного Яру. Величезна тополя, ніби зрізана, звалилася, зачепившись за балкон лікарні. Першим по стовбуру поліз юнак у формі ФЗУ, за ним і я. Коли ми опинилися на балконі, я глянув на паркан депо. Насмішників на ньому вже не було. Не було і трамвайного парку — усе було покрите місивом.

Трамвайне депо ім. Красіна на Куренівці лавина багнюки накрила повністю — з людьми, технікою та спорудами. Надія Вовк неподалік нього вийшла з автобуса — далі їхати він не міг.

— Я пробігла, може, метрів 10–15, не більше. Раптом почула страшенний вибух, галас. Проти волі обернулася назад і, як у страшному сні, побачила рівнину на тому місці, де щойно були будівлі депо, приватні будиночки, вагончики біля трамвайного парку, в яких теж мешкали люди. Навкруги простяглася сіро-жовта рівнина. Раптом мене щось вдарило і звалило на землю, мене повністю поглинула багнюка. Спробувала стати на ноги, але й тоді грязюка була мені по шию. Я дісталася Петропавлівської вулиці. Рівень багнюки тут був уже нижчим. Побігла дорогою, на бруківці якої лежали оголені електричні дроти, які іскрилися і горіли.

Водій Микола Турій розповідав:

— Буквально за сотню метрів від мене, як сірникову коробку, перевернуло вагон Ліди, і жовто-брудне місиво впереміжку з трамваєм, торчащими кореневищами, стовбурами й гілками величезних дерев, попрямувало в бік четвертої взуттєвої фабрики, змітаючи на своєму шляху все живе. Я бачив, як горіли тролейбус і автобус. Чув, як кричали десятки людей, що горіли живцем. На місці головного корпусу депо височів пагорб глини та грязюки.

Лише на 13-й день після катастрофи ми відкопали вагон Ліди. Усі в ньому були мертві. А Ліді того дня сповнилося тільки 20 років. До весілля їй залишалося лише декілька днів.

— Район катастрофи взяли в кільце й заблокували, всюди стояли міліцейські й військові пости, — згадував начальник цеху Дарницького депо Петро Онищенко. — Люди, в яких загинули близькі, удень збиралися на горі, а ввечері роз'їжджалися по моргах у пошуках загиблих родичів. У депо імені Красіна працювали наші друзі. Їхні трупи ми виявили на сьомий день під руїнами адмінкорпусу. Кияни, що спостерігали з пагорба, бачили, як ковші екскаваторів і ножі бульдозерів, вигрібаючи пульпу, на шматки рвали тіла загиблих. Очевидці направилися до міськвиконкому, щоб висловити своє обурення, але дорогою натовп розсіяли. Правда, після того ліквідатори стали працювати обережніше.

За офіційними даними, внаслідок затоплення Куренівки загинули 145 осіб. Насправді ж — приблизно 1,5 тис. Упродовж місяця загиблих хоронили на різних київських цвинтарях. Усіх ховати разом на одному влада заборонила — щоб приховати реальну кількість жертв. 30 років Куренівську трагедію замовчували. Лише 13 березня 1991 року відбулася перша офіційна громадянська панахида за загиблими.

×