"Вагітна мною мати лежала в ліжку, а батько покинув хату. Забрав, що міг, і сховався в лісі. Наказав, щоб для страшного гостя поставили хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов Довбуш і застав перелякану матір у ліжку і бабу, яка тримала мене на ­руках. Приступила баба до нього і каже: "Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога, на хвору матір і немовлятко, не роби ніякої шкоди. Тебе приймають, як доброго гостя". Ці слова зворушили його, наказав хлопцям поводитися чемно і засів до їжі. Бабі дав три золотих, а матір попросив назвати мене Олексою на згадку", — пише у "Спогадах" польський поет Францішек Карпінський про прихід загону Олекси Довбуша 1741-го до маєтку в селі Голосків — тепер Коломийського району Івано-Франківської області.

Край входив до Речі Посполитої, і польська влада не стримувала утиски українців. Пани різними способами позбавляли людей землі, худоби й інвентарю. Змушували по чотири дні на тиждень працювати задарма.

"Поневолений, битий, кривджений підданий, не маючи змоги знайти ніде справедливості, тікав у ліси, в гори. Приставали до купи таких самих одчайдухів. І хоч чув у кожній хвилі загрозу смерті, мстився своїм кривдникам", — писав Іван Франко про зародження руху опришків, або як їх ще називали "чорних хлопців".

Загін збирає і 38-річний Олекса Довбуш із молодшим на два роки братом Іваном. Зі зброєю обкрадають панські будинки. Вимагають гроші в заможних купців, які їдуть через їх рідне село Печеніжин. Додому повертаються пізно вночі. Залишають батькам добуте. Часто заходять у корчму, вечеряють і розпитують селян про потенційних жертв.

Якось після посиденьок Олекса й Іван сваряться. Під гарячу руку потрапляє чоловік, який хоче розборонити. Його вдаряють сокирою, і він помирає. Тоді ж Іван ранить ногу Олекси. Той стає кульгавим. Брати розходяться і очолюють окремі загони.

Олекса Довбуш і його побратими ховаються в горах і нападають на панів у Яблунівському ключі. Відбирають гроші, зброю, порох, олово, солонину, полотно, горілку і тютюн. Ділять між собою та роздають бідним селянам. Люди скаржаться на лихваря Лошака. Опришки вбивають того і палять боргові документи.

Заможні мешканці в околицях наймають охорону. Один із переляканих орендарів приходить до Василя Довбуша і дає пляшку горілки. Просить замовити слово перед сином.

З того часу орендар частує його горілкою по­стійно.

Слава про хоробрість і підступність Олекси Довбуша доходить до головнокомандувача польського війська Юзефа Потоцького. Бере дві з половиною тисячі солдат і вирушає прочісувати гори. Та опришки відходять на Буковецьку полонину, і їх не знаходять.

Не витримує свавілля й багатий староста Микола Дідушко із селища Довгопілля — тепер Путильський район Чернівецької області. Від нього вимагають забезпечити загін сиром. Натомість староста призначає нагороду за голову лідера опришків. Дізнавшись про це, Олекса Довбуш вривається в маєток Миколи Дідушка вночі. Б'є господаря до смерті та стинає голову.

Чують "чорні хлопці" про полковника Костянтина Злотницького, який нападає на селян, убиває та ґвалтує. Ідуть до маєтку в селищі Борщеве — тепер райцентр Борщів на Тернопільщині. Палять його. Полонений полковник хоче відкупитися.

Опришки не беруть із будинку полковника нічого. Так демонструють мету приходу — помста за людей.

Захоплюють Богородчанську кам'яну фортецю — тепер селище Борогодчани Івано-Франківської області. Там зберігають гроші та документи пани з околиць. Опришки забирають 2 тисячі злотих. Частину грошей потайки віддають селянам на будівництво церкви. Решти вистачає загонові опришків на прожиття протягом року.

Шляхта переймається знищенням опришків. За голову Олекси Довбуша обіцяють звільнити від панщини та податків. Поширюють чутки про його скарби. Це приваблює відчайдухів, які збирають і собі ватаги. Про деяких Олекса Довбуш дізнається та вирішує розправитися.

"Пішли до Микуличина на господаря Мочернюка, — згадував про події вересня 1745-го опришок Василь Баюрак. — Упіймали, відтяли голову, взяли сім битих талярів, котел, рушницю та спалили хату. Тоді вибралися всі до Космача на Стефана Дзвінчука. Підійшли до хати вночі, а через те, що той не відчиняв дверей, Довбуш ухопив якесь дерево та підважив їх. Дзвінчук вистрілив і вцілив у плече. Ватажок утікав із нами до лісу. Але не міг йти далі, тому ми поклали його і прикинули хворостом, а самі відступили".

Селяни знаходять Олексу Довбуша під ранок. Він живий, але втратив багато крові. Несуть до корчми й перев'язують рану. Радять висповідатися.

— Я висповідався і причащався тоді, коли став на цей шлях, — відповідає опришок.

— Де скарби сховав? — не витримує хтось із присутніх.

— Заклав на Чорногорі та Свидовій горі. Бог знає, я знаю, земля тим користуватиметься — не люди, — каже й помирає.

Тіло кладуть на віз і везуть до Коломиї. Ложать на показ біля ратуші, а потім розрізають. Шматки розвішують по селах, щоб відлякати селян йти в опришки.

"Підданий мій Стефан Дзвінчук спровадив із цього світу Довбуша — зачинщика усіх бід, — видає розпорядження графиня Теофілія Яблоновська. — Нескінченна йому хвала. За доказ вірності та зичливості звільняю його до смерті від усіх данин та інших повинностей".

Підстрелив чорта

У юності Олекса Довбуш пас вівці. В урочищі Гаджина він помітив чорта і підстрелив із рушниці, за легендою. Йому явився янгол і захотів віддячити. Олекса попросив стати найдужчим, найрозумнішим і безсмертним. Тоді на його голові з'явилися три срібні волосини.

"Довго ти не житимеш і помреш від ярої пшениці та свого волосу. Але люди тебе пам'ятатимуть, скільки стоятимуть оці гори", — промовив янгол і зник.

Про це дізналися його вороги. Підкупили когось зі спільників, які вирвали ті волосини. Їх залили разом із зерном пшениці у срібну кулю. Над нею ксьондзи сім днів і ночей читали молитви. Тоді кулю передали селянину Стефанові Дзвінчуку, який і застрелив опришка.

×