"У мене є думка перетягти Вас до Київа. Я це зроблю протягом, можливо, цього місяця. Але куди саме і як — ще й сам не знаю. Напишіть мені, де Ви і що думаєте робити. Якщо сценарія написали — присилайте мені. Сценарій "Слово о полку" — не сценарій, але він свідчить про Вас з якогось своєрідного хорошого боку. Я не писатиму про нього Вам. Колись краще розкажу", — пише на початку 1941-го з Києва режисер Олександр Довженко до сценариста Ігоря Мерзлякова.
Той тільки повернувся до Вінниці після навчання і роботи в театрах Ленінграда, Москви і Пермі. Листуються протягом кількох років. Хочуть знімати фільм "Слово о полку Ігоревім".
Але починається війна й Довженко змушений евакуюватися до Ашхабада. Мерзляков залишається у Вінниці.
"Його мобілізували, озброїли і зарахували до якогось наспіх зібраного гурту не навчених воювати юнаків, — згадує про Ігоря Мерзлякова молодший брат Андрій. — При першій сутичці з німцями поблизу Вінниці їх роззброїли. Давши під зад коліном, відпустили по домівках".
Іде працювати в училище і пише про мистецьке життя міста до газети "Вінницькі вісті".
"Ми єдині, ми — кияни, галичани, подоляни, полтавці, слобожани, буковинці, донці, кубанці, степовики, запорожці, мусимо діяти в одне, — міркує він у статті "Принципи українства". — Відчувши нашу національну спільність, мусимо вишикуватися непохитною лавою і тоді далі вперед, до вершин, до всеукраїнства".
Він приймає рішення відмовитися від батькового російського прізвища і бере материне — Костецький. Так виражає свою українську ідентичність. Знайомиться з представниками похідної групи ОУН (б), яка заходить у місто. Їде на вишкіл, що проводять в околицях Золочева на Львівщині.
"1942 року я ближче запізнався з Ігорем і був два рази в нього вдома, де довго розмовляв з його мамою і материною сестрою Лялею, — писав у спогадах підпільник Степан Мечник-"Мудрик". — Це були гарні, культурні жінки. Ляля була своїми поглядами націоналісткою, близька до бандерівців. Ігор мене і мого близького колегу бачив раз в німецьких уніформах, а через деякий час у словацьких — це мало вплив на його мистецьку душу. Він почав підпільну працю уявляти романтично і в'язати з мистецтвом".
"Стіни театру не чули національного гимну понад 20 років. Небагато хто з присутніх знали взагалі, що це виконується. Але глядачі всі до одного почали підводитися. Пішов такий рух, що диригент спинив хор і напівобернувшись ввічливо чекав, — писав у незавершеному романі "Мертвих більше нема" Ігор Костецький про торжество в стінах вінницького театру.
Він був захоплений побаченим.
"Коли настала тиша, диригент повів знову, — писав далі. — Почали повільно доплітатися окремі голоси присутніх у залі. Я бачив, як люди на ходу блискавично пригадували слова. Старші підказували молодшим, і ті теж несміливо вступали в звукову лаву. Оглянувшись по залі, я помітив багато інтелігентних облич, які напружено дивилися на сцену. Очима багатьох бігли сльози. Я не сумнівався, що переважна більшість присутніх у житті послуговується російською мовою, але тепер вони плакали від нечуваного зворушення".
Понад рік він поєднує діяльність вчителя, журналіста, літератора і підпільника.
"Восени 1942 року, — пригадує Андрій Мерзляков, — німці провели кілька облав, забираючи молодь на роботи. До однієї з цих облав потрапила подруга Ігоря, студентка Ада. Вона була хвороблива дівчина, схильна до сухот. Боячись за її життя на примусових роботах у Німеччині, Ігор, якось погодивши заміну, поїхав сам. Спочатку тяжко працював на шахтах у районі Бохума. Потім сліди його загубились".
Остання листівка від Ігоря була надіслана 2 вересня 1943‑го, після чого рідні не чули про нього 20 років. За цей час він став засновником Мистецького українського руху, творцем авангардних новел і драм та одним із найскандальніших еміграційних діячів.
"Полізьте на горище, — пише у 1970-х із Німеччини. — Там у лівому східному кутку під бантиною лежить руда обідрана валіза. У ній треба знайти пакунок, загорнутий у газети і перев'язаний жовтим манільським шнуром. У цьому пакунку машинопис неопублікованого перекладу на українську "Гамлета".
Про все це знає вінницьке КГБ, що готує операцію з вербування Ігоря Костецького. Під прикриттям зустрічі з батьком в Австрії, на нього виходить агент Євграф. Шантажем схиляє до ідеологічної співпраці. Костецький балансує між двома спецслужбами — радянською і бандерівською. Але не піддається намаганням залучити його до шпигунства.
20 томів своїх праць планував видати Ігор Костецький наприкінці життя — серед них першопублікації романів, повістей і статей. Із цього плану до нас дійшли тільки начерки передмови та неопрацьовані машинописи.
Вдома Ігоря називали Юрком
1913, 14 травня — у Києві в сім'ї оперного співака В'ячеслава Мерзлякова і чиновниці Наталії Костецької народився син. Його записують Ігорем, але вдома називають Юрком.
1919 — Мерзлякови переїжджають до Вінниці. Оселяються на староміській дачі діда Валер'яна, що він побудував за ескізом друга, художника Василя Кричевського.
1928 — закінчує українську трудову школу в Києві, після неї — водний технікум. Із 1933-го вчиться в Ленінграді у творчій студії при Великому драматичному театрі. За два роки починає навчання у Російському інституті театрального мистецтва в Москві. Протягом двох років керує роботою драмгуртка в Пермі.
1940 — повертається до Вінниці. Під час німецької окупації вчителює і пише для місцевих газет статті про культурне життя міста. Підтримує зв'язки з ОУН. Виїжджає на примусові роботи в Німеччину замість своєї подруги.
1945 — у німецькому місті Фюрт письменники Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех підписують декларацію Мистецького українського руху — МУР.
1954 —Ігор Костецький одружується з німецькою письменницею Елізабет Коттмаєр. Разом із дружиною засновує в Німеччині видавництво "На горі" — назва походить від місцини, де жив у Вінниці. Публікують понад 30 унікальних видань українських і зарубіжних авторів.
1967 — українські видання його статті про культуру, мову й літературу називають провокативними. Перестають друкувати. За рік виконує свою драму "Дійство про велику людину" німецькою мовою. Провідні німецькі та австрійські видавництва завалюють його пропозиціями.
1983, 14 червня — помер Ігор Костецький у німецькому місті Швайкгайм. Похований на місцевому цвинтарі поряд із дружиною. Її не стало за півроку до смерті чоловіка. Дітей вони не мали.
5 
35413
Коментарі