"Ідеш степом, нема баб і сварок менше"

 

Свято Покрови Пресвятої Богородиці — 14 жовтня — в українському народному календарі є межею між теплою і холодною половиною року. Доти намагаються закінчити польові роботи. На Лубенщині жартували: "Хто до Покрови не вбере, того й курка загребе". Після свята закінчувався строк пастухів і найманих робітників. До цього дня поспішали повернутися додому чумаки. Після Покрови лише бувалі вирушали в останню ­"х­о­дку".

По сіль чумаки їздили до Криму або в Карпати. Соляні копальні були в Коломиї, Дрогобичі, Калуші. Останніх називали соляниками або коломійцями, а тих, які їздили на південь — чумаками. Слово "чумак", вважають вчені, походить від чуми. Цю хворобу, яку називали "чорною смертю", у ХІV ст. занесли в Україну з Криму. А туди їздили передусім чумаки. Щоб уберегтися від смертельної недуги, в дорозі вимащували одяг дьогтем.

"Чумаками ставали не лише селяни, міщани та козаки, а й дрібнопомісні панки. Нащадки всяких сотників, військових і бунчужних товаришів, канцеляристів і підканцеляристів посилали свої "паровиці" в дорогу", — писав 1876 року дослідник чумацтва Іван Рудченко. А художник Костянтин Трутовський якось розговорився з чумаком із дрібнопомісних панків. Поцікавився, чому їздить по сіль.

—?Да так, люблю, — відповів. — Вдома сидіти набридає та й чимало всякої погані межи людьми. А тут ідеш багато верств степом, побачиш Крим, набереш солі і назад. Добре весною на вольному повітрі й у широких степах. Нема баб і сварок менше.

Довга степова дорога вимагала від чумака розсудливості й відповідальності, а успіх у торгівлі залежав від кмітливості і тямущості. Якраз чумакуванням нажили перший капітал українські "мільйонщики" Терещенки й Харитоненки.

Вирушаючи в дорогу, чумаки об'єднувалися у валку або чумичку. Зазвичай було 30–50 возів, запряжених парою волів. Кожен мав від чотирьох до десяти возів — менш як чотири не рентабельно. Хазяїн у помічники брав наймита — по одному на чотири пари волів. Ішли парубки із заможних, "хороших" сімей. У майбутньому вони збиралися чумакувати і для них це була "виучка".

За день-два до виїзду замовляли молебень. Із села валка вирушала "в неділеньку до схід сонця", щоб ніхто не перейшов з порожнім відром і не подумав нічого поганого. До воріт випроводжала жінка, а за село — батько чи брат. Від'їхавши версту-дві, зупинялися, випрягали волів та варили куліш. Так перевіряли, чи не забули чого — ще можна було збігати додому. В дорогу брали півня — на його спів орієнтувалися, якщо хтось із чумаків заблукав у степу.

З-поміж себе вибирали отамана — чоловіка чумака років 50, який добре знав чумацькі закони та звичаї. Він розподіляв у валці обов'язки, слідкував за їх виконанням. Отаман завідував грошима, вів розрахунки за всю чумичку — платив за воду, переправу через річку, сіль, рибу. Ватага мала спільну касу і всі прибутки та витрати ділила порівну. Отаман з чумаками вів розрахунки по карбах: робив зарубки на ґирлизі — довгій палиці з гаком на кінці. Їхав на чолі валки. За ним — вибраний кашовар, на возі в нього стояли казан і залізна тринога.

У довгій дорозі чумак або віл могли занедужати і без підтримки товариства було не вижити.

"Товариші ніколи не зоставлять чумака одного в нещасті: зрада товариша в нещасті уважана за один з найганебніших злочинів, — пише Іван Рудченко. — Чумак, що зробив це всупереч совісті і "чумацькому звичаю", не знайде собі валки, щоб його прийняла в товариші". Часто на чумичку нападали розбійники-лугарі. Від них відбивалися дерев'яними булавами або зброєю. Усі вози ставили в квадрат і заганяли всередину волів. Якщо в дорозі у чумака крали волів, то по поверненні додому вся валка складалася й купувала йому нових.

Соляний, або Муравський, шлях ішов від Сум через Богодухів, Ольшанку до Самари й далі в Крим. На Лівобережжі головною дорогою з півночі на південь був Ромоданівський шлях. Він пролягав до Криму через Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук. А біля Самари, що було в районі сучасного Дніпропетровська, — переправа, за якою у ХVІІІ ст. наглядав "шафар". Він збирав із подорожніх мито й видавав "пашпорти" в Крим, Туреччину чи Польщу. На Правобережжі основним був Чорний, або Шпаковий, шлях. Він з'єднував Перекопський перешийок через Київське, Волинське, Подільське воєводство зі Львовом. Між Дністром і Бугом чумацькі валки рухалися Кучманським шляхом.

За сезон чумаки робили дві-три ходки. Шлях із Харківщини до Криму і назад тривав близько дев'яти тижнів, до Одеси — 13. Заробіток залежав від попиту на товар, відстані перевезення вантажу, доріг, випасу й води для волів. Прибуток від продажу солі був і до 100%.

Будівництво Південно-Західної залізниці у 1860–1880-х і підвищення акцизу на сіль зробило чумакування невигідним. На початку?ХХ ст. припинили перевозити товари волами. Але під час воєн чумакування відроджувалося — як протягом Другої світової, коли не було організоване постачання товарами. Зокрема, з Переяславщини місцеві їздили у Крим і на Донбас по сіль.

Чернігівські чумаки перевозили тютюн

Чумаки зі слобожанського містечка Боромля, нині село на Сумщині, до Криму везли овес, а звідти — сіль. Брали її на Красному озері по 28 коп. за пуд — 16 кг, а вдома продавали по рублю сріблом. На Дон слобідські чумаки возили "деревню" — вироби з дерева: вісі, колеса, вила, бочки. Звідти привозили рибу й кав'яр — ікру. Продавали їх на ярмарках Чернігівщини та Харківщини.

Чумаки з Київщини, Полтавщини і Поділля у?XIX ст. транспортували хліб до чорноморських портів, возили на продаж крейду, крупу й олію. На зворотний шлях вози завантажували рибою, сіллю і "колоніальними товарами": чаєм, прянощами, мануфактурою. Чернігівські чумаки також перевозили тютюн.

Чумаки з Херсонської губернії возили ліс із Черкаського повіту, із Кременчука — зерно в Бериславський порт, Миколаїв, Одесу. Там купували на продаж тарань і сіль.

До Москви чумаки возили грушину — грушеві дерева на місцеві меблеві фабрики, а на макаріївську ярмарку до Нижнього Новгорода і цукор. З Москви підряджалися доставляти на українські ярмарки купецькі товари.

Пара волів тягла понад півтори тонни вантажу

Чумацький віл мав бути з препором — міцною холкою, волистим — з повною шиєю, рослим, довгим і рівним, "щоб маслак правий". Вибирали вола з добре розвиненим міцним скелетом, "щоб був в'язистий, костистий, круторебрий, щоб кряж був п'ядь з корком — сім вершків з обох боків". Пара волів тягла до ста пудів вантажу — понад 1,5 т.

"Глядіти" волів — добре годувати, чистити, слідкувати за здоров'ям — було справою честі для кожного чумака. "Пошануй худобу раз — вона тебе 10 раз пошанує", "Хазяйське око товар тучить", — повчали досвідчені чумаки молодших. Для лікування волів брали з собою "синій камінь" — бруски мідного купоросу — й використовували степові трави. У дощ чумацька валка не рухалася — "щоб волів не замуляти, хай пасуться, а чумак під возом сидить, чумак має час".

Окрасою вола вважали круті роги — "такі, як люшня" — у вигляді ліри або півмісяця. Улюблена масть — усі відтінки сірого. Це сіра, сива, прикросива — світло-сіра й голуба — сталева. Були воли полові — вершкового кольору, муругі — світло-сірі з переливом, перисті — з білою спиною і чорними боками. Чорні, зозулясті, рябі не були популярні в чумаків. Волів для чумакування купували на Полтавщині, а вози — на Київщині.

×