Подвиги Петра Григоренка зазвичай починають рахувати з 1961-го, коли, подолавши страх, 54-річний генерал виступив проти радянської системи. Та всі свої страхи він пережив ще змалку. І перші подвиги звершив також тоді. Далі було ніби повторення подвигів дитинства.
Петро Григоренко народився в селі Борисівка, за 30 км від Бердянська та 7 км від Ногайська, нині — Приморськ. Це — південноукраїнський степ. Батько Григорій змолоду наймитував, згодом став добрим хліборобом. Як почалася Перша світова війна, усі рекрути в селі пили-гуляли, а він орав у полі. Лиш коли колона новобранців порівнялася з ним, Григоренко-старший кинув плуга й приєднався до неї, на ходу поцілувавши жінку.
Григоренків у селі жило багато, кожен мав вуличне прізвисько. Григорій із жінкою добре співали, тому їх звали Солов"ями. А ще — Чорногорцями: може, їхні предки прийшли на Запоріжжя з карпатської Чорногори чи з Балкан. Своє справжнє прізвище Петро Григоренко вперше почув, як пішов до школи.
Мати вмерла, коли хлопцеві було три роки. Братам Іванові — вісім, Максимові — рік. Старшого батько брав у поле. А Петро доглядав меншого й бабусю, яка не могла ходити. Полов город, носив воду. Відтоді, згадував, він усе життя боявся колодязя, і йому було сумно рано вставати.
Він зроду був дуже вразливий. Згодом батько одружився вдруге. Узяв дуже красиву дівчину із жебрацької родини. На весіллі малий Петро почув, як хтось сказав: "Баби з"їдять невістку!". Він уявив собі, як баба Тетяна й баба Параска їдять цю дівчину — й одразу пожалів і полюбив її. Коли ніхто з бабів не чув, називав мачуху мамою. Вона теж любила його, й це тримало її в тій родині: "Пішла б звідти, так Петра жалко, пропаде!". Усе-таки баби її з"їли. Вона покинула сім"ю. Ночами Петро плакав і кликав її: "Мамо, де ти?".
Тихий і сором"язливий, він рано заслужив славу крутого забіяки. Був рудий, аж червоний, а в школі таких дражнять. Йому допекли так, що він побив старшого за себе хлопця. Це був відчай: Петро бив його — малий великого — і гірко плакав. Тоді він зрозумів: коли ти слабший, нападай першим. І розганяв цілі компанії.
Коли в тих краях денікінці вчинили єврейський погром, учні реального училища й собі били на вулицях єврейських дітей. Петро, сам проти всіх, заступився за дитину. Тоді ж убито капітана Новицького — героя світової війни, кавалера чотирьох "георгіїв". Він пішов до денікінців і вказав на їхні безчинства. Його застрелили. Це сталося на очах малого Петра. І він все життя поводився отак сміливо-безрозсудно, як отой капітан — ішов і вказував на несправедливість.
Він плакав, дізнавшись, що його позбавили радянського громадянства
Зброю він уперше взяв до рук 15-річним: вступив до бердянського ЧОНу — "Часть особого назначения" — й отримав японську гвинтівку з номером 232684. Але сильніше, ніж зброя, його заворожували люди, які вміли обійтися без неї. Як-от борисівський піп, отець Володимир, який 44 роки служив місіонером в Африці. Потім, на війні, Григоренко був зачарований одним старим солдатом. Той чудово стріляв, але не вбивав: цілив лиш у руку чи ногу. А як німець у бою повертався до нього спиною, солдат кланявся вслід і казав: "Іди з Богом!".
Лише одну душевну проблему Петро Григоренко розв"язав пізно — проблему кохання. У час його комсомольської юності це почуття вважали буржуазним пережитком. Мовляв, є лише фізіологічна потреба. Саме з "потреби" 19-річний Петро вперше пізнав жінку. Після близькості він не мав чого їй сказати, і це потім його довго мучило. Уперше одружився також без любові — адже її немає. Що це не так, переконався, коли йому було вже за тридцять.
Донецька циганка йому наворожила: станеш не тим, ким хочеш, а військовим. Не повірив, але так і сталося. Хотів будувати фантастичні мости — приміром, через Берингову протоку. А йому довелося стати військовим інженером. На матеріалах його дипломної роботи в радянській армії вчилися літ зо двадцять.
Під час репресій 1930-х Петро Григоренко нікого не продав, а декого і врятував. Як писав згодом — "по наївності", бо не знав істинних масштабів терору. Сам дивом уникнув загибелі: його ледь не здала в НКВД дружина Марія. У них було троє малих дітей. Зла на неї не мав, але бачити не міг.
1938 року він зустрів Зінаїду Єгорову. Її чоловік загинув під час репресій. Григоренко вже не вірив, що кохання буває, випробовував себе чотири роки. Освідчився вже під час війни, перед виїздом на фронт.
Перед Другою світовою він будував укріпрайони в Білорусії, воював на Халхін-Голі. На 4-му Українському фронті був начальником штабу однієї з дивізій 18-ї армії, — тієї, де політвідділ очолював Брежнєв. Утім, це не найяскравіше з його армійських знайомств: Григоренко знав Тухачевського, Карбишева, Конєва, Власова та ще багатьох легендарних людей. Усю війну служив переважно на генеральських посадах, маючи звання підполковника. Був двічі поранений, контужений, мав кілька бойових нагород.
По війні викладав в академії імені Фрунзе. Був професором і генералом. 1961 року, несподівано для багатьох, Петро Григоренко публічно розкритикував хрущовську програму КПРС і взявся відроджувати "істинний ленінізм". Комуніст із 35-річним стажем, він не бачив іншого порятунку для радянської системи. Влада за допомогою "своїх" психіатрів оголошує його параноїком. За честь свого фаху заступився молодий киянин Семен Глузман. Його заочна експертиза доводила цілковите психічне здоров"я генерала. Глузмана посадили. Свого пацієнта він ніколи не бачив. Але й досі згадує про враження, яке справив на нього тоді Григоренко: зважився на донкіхотство — а люди його віку хочуть спокою, а не подвигів. Та саме це в очах влади працювало проти генерала: коли 54-річний поводиться, як 24-річний — хто ж він, якщо не божевільний?!
Уперше до психушки його запроторили ще за Хрущова. Коли до влади прийшов "однополчанин" Брежнєв — випустили. А потім усе кілька разів повторювалося. Між арештами генерал Григоренко писав статті, виступав з протестами, був серед засновників Московської та Української Гельсінських груп. Із ним стомилися воювати. Григоренкові дозволили виїхати до США на лікування. Він плакав, дізнавшись там, що його позбавили радянського громадянства.
Американці пропонували йому викладати у військовій академії. Відмовився — бо давав присягу іншому народові. У США, в російському емігрантському видавництві, вийшла його книжка "В подполье можно встретить только крыс…". Там цілі абзаци українською.
Генерал Петро Григоренко став на захист кримських татар, які прагнули повернутися на свою землю з Узбекистану. Туди їх депортували наприкінці війни. "Не просіть, а вимагайте!" — сказав він і став неформальним лідером їхнього руху.
Кримські татари вважають, що для їхнього народу ніхто з чужих не зробив стільки, як українець генерал Григоренко. 1999-го в Сімферополі вони самовільно встановили йому бюст. Коли місцева влада хотіла його усунути, татари пообіцяли знести в Криму всі пам"ятники Леніну. Бюст лишили в спокої.
1907, 16 жовтня — народився в селі Борисівка Приморського району Запорізької області
1927 — вступив до ВКП(б). Того ж року в Донецьку одружився з Марією. Народилося троє дітей: Анатолій (1928), Георгій (1935) та Віктор (1937)
1929–31 — студент інженерно-будівельного факультету Технологічного інституту в Харкові, член ЦК комсомолу України
1934 — закінчує військово-інженерну академію, згодом Академію Генштабу
1938 — знайомство із Зінаїдою (одружилися 1943-го). Син Андрій народився 1945-го
1945–1961 — викладач Академії імені Фрунзе
1961, вересень — за критику радянської системи переведений служити на Далекий Схід
1963 — створив підпільну "Спілку боротьби за відродження ленінізму"
1964–65 — перший арешт, лікування в психушці. Розжалуваний у рядові
1969–74 — другий арешт, примусове лікування
1977 — виїхав до США, позбавлений радянського громадянства
1987, 21 лютого — помер, похований на українському цвинтарі Бавндбрук, Нью-Йорк
Дружина й діти були однодумцями генерала-дисидента. Андрій Григоренко у США очолює Громадський фонд імені свого батька
2 
1
Коментарі