"Учора бачив Доманицького. Він вернувся допіру од Требінських. ­Казав, що у суботу і неділю у них виставляли комедію "Сто тисяч". Було народу з усяких сіл верстов за 30 до 500 душ", — пише композитор Микола Лисенко своїй доньці Мар'яні 14 червня 1901 року.

Історика й коректора журналу "Київська старовина" Василя Доманицького він знав з юних літ — коли хлопець навчався у київській гімназії, брав участь у театральних постановках вдома у Лисенка, співав арію Вітра в опері "Зима і Весна". Після того отримав прізвисько Вітер, що підкреслювало його непосидючий характер.

Під час навчання в Київському університеті Василь Доманицький дружить із Сергієм Єфремовим, Олександром Лотоцьким, Федором Матушевським. Разом часто відвідують театр. Постійно займають окрему ложу.

"Навіть у театр, куди ми ходили зазвичай гуртом, приносив він свої коректи і в антрактах щось довбався в них. Хвилини він не міг змарнувати", — згадує Єфремов.

"Під час університетських канікул він розвозить паки українських книжок по селах, — пише Лотоцький. — Просто з незрозумілою рухливістю перелітаючи з Київщини на Чернігівщину, з Чернігівщини на Полтавщину. Особливо він кохався в народних спектаклях. Не знав у цьому ні втоми, ні спину. Вишукує серед хлопців і дівчат, навіть серед неписьменних, талановитих артистів, заохочує їх до гри".

На одному з вечорів у Лисенка на Доманицького звертає увагу подружжя лікарів Микола та Марія Требінські. Вони мають маєток у селі Коврай — тепер Золотоніський район на Черкащині. Запрошують спритного юнака працювати приватним учителем своєї доньки Олени-Лесі. Василь організовує тут селянський театр. Сам збирає бутафорію та робить грим артистам. На подвір'ї садиби будують сцену.

"Їм влітку вчити роль ніколи: робота то в полі, то на сінокосі, то на городі, — згадує Федір Матушевський. — Василь, бачачи, що без Оксани, чи Ївги, або Степана не піде спектакль, береться влаштовувати справу. "А як, — мовляв, — то вже моє діло". Увечері переписував ролю, а ранком вже на полі. Артист ходить по сінокосі з косою, а Василь обік проказує слово по слову з ролі. Увечері сходяться на панське подвір'я — і всі знають свої ролі. З поля ще встигав на інший хутір, до сусіднього пана, де також об'явився "талант" у кухарки чи покоївки Марійки. Отаким був Василь скрізь і у всьому".

Трапляється, безслідно зникає на кілька тижнів. Знайомі знають, що це він натрапив на рідкісне зібрання книг чи цінний родинний архів у якомусь маєтку.

"Жагуче припадав до того добра, як бджола, висисаючи звідти солодку поживу для себе, — пише Лотоцький. — До бібліотеки, до книжки взагалі у Доманицького була спеціяльна пасія. Він пильно дослідив бібліотеки усіх своїх знайомих та любовно дав лад не одній такій бібліотеці. Кожну копійку, що заводилась в його, він в першу чергу витрачав на книжку. В сьому специфічному марнотратстві не могла з ним нічого вдіяти ніяка сувора товариська опіка".

Протягом 1901–1907 років пише рецензії на театральні постановки у Києві. На сторінках газети "Рада" дає оцінки як початківцям, так і корифеям Миколі Садовському, Марії Заньковецькій, Івану Мар'яненку. Останніх не боїться критикувати, як-от: "не в ударі".

Ось уривок із такої рецензії: "Драма пана Терещенка "Орися" належить до літературних творів, на які краще не витрачати перо і папір. Це якась ахінея, яку невідомо чому назвали українською драмою. В ній зводиться важкий наклеп на ні в чому не винних перед автором дівчат, парубків і поважних старих людей".

1877, 19 березня — Василь Доманицький народився у селі Колодисте — тепер Тальнівський район Черкаської області.

1887 — почав навчатись у IV Київській гімназії.

1902 — організував позичково-ощадне товариство в рідному селі. Працював бухгалтером, продавцем, комірником, кроїв шкіру на чоботи.

1907 — видав "Кобзар" Тараса Шевченка — найповніше зібрання його творів на той час.

1908 — через загострення хронічної хвороби легень поїхав на лікування до польського курорту Закопане.

1910, 28 серпня — Василь Доманицький помер в Аркашоні, Франція. Похований у рідному селі.

Леся Требінська не приїхала на похорон учителя

Після закінчення університету Василь Доманицький був домашнім учителем. У селі Коврай на Черкащині працював із Лесею Требінською. 1899-го він написав вірш із присвятою 14-річний учениці. Називав її людиною ХХ століття:

Про запашні квітки,

Про зелені садки

Ми в двадцятім віці не співаєм,

І марудні книжки,

Де лиш вірші тяжкі

Із презирством та з сьміхом лишаєм.

Пізніше у вірші "Плач невольника" розповів про історію їхнього знайомства. Згадував, що під час занять із Лесею у нього зародилися почуття, які доводилося стримувати. У Доманицького на той час діагностували невиліковну хворобу легень.

Він їде лікуватися у Закопане. Багато пише їй про всі свої справи. Натякає, що вона є його натхненницею. Але відкрито в коханні не зізнається. Для дівчини він залишається насамперед наставником. На його похорон Леся Требінська не поїхала, була тільки її мати.

Під час Першої світової війни Леся працювала медсестрою при військовому госпіталі. Закінчила вищі курси лікарів. Потім завідувала лабораторією ­тубдиспансеру в Пущі-Водиці. Перенесла відкриту форму туберкульозу. Все життя займалася перекладами з французької та англійської мов на українську. Твори Рабіндраната Тагора в її перекладі публікувалися. Померла 1967 року.

×