"У Києві "велика безкровна" революція набула гротескних форм. Одразу почувалася "рука большевиків". У газетах друкували резолюції мітингів, зокрема кримінальних злочинців, які теж винесли свої резолюції на користь революції. "Киевская Мысль" вихваляла революційні мітінги куховарок, які вимагали права користування роялями, гардеробами своїх господинь", — описувала Наталія Полонська-Василенко Лютневу революцію 1917-го, що Російську імперію перетворила на республіку.
Революційний 1917-й застав 33-річну вчену-історика в Москві — працювала в архівах. Ця, здавалося б нудна, робота її захоплювала. Казала, що це для неї — спорт, азарт — ніколи не знаєш, що відкриється в новій справі. А ще звірялася в листі до батьків: "Добре переноситися у ХVIII століття — ХХ-те таке сумне". Наталія Полонська досліджувала Козаччину. Шукала відповіді на запитання: чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною? Щоб відповісти на нього, їздила й до археолога Дмитра Яворницького в Катеринослав, сучасний Дніпропетровськ. "Внаслідок цих бесід у мене вже тоді сформувалось моє розуміння історії Південної України: вона була й залишилась Україною, частиною великої України", — згадувала згодом. Через таку позицію в неї було чимало недоброзичливців серед колег. Багато з них не сприймали її просто тому, що вона жінка — тоді це була рідкість серед науковців.
Наталія Полонська-Василенко першою серед жінок отримала звання приват-доцента Київського університету. Понад два роки блискуче складала іспити, читала пробні лекції — і діставала відмову. Лише наприкінці 1916-го їй таки дозволили стати лектором. Завершує роботу в московському архіві й правдами-неправдами добуває квиток до Києва — саме вибухнула ота революція. Та стати до викладання виявилося не так просто. "Навчання припинилось, — згадувала Полонська-Василенко весну 1917-го в мемуарах на схилі літ. — В університеті всі авдиторії перетворились в залі для мітінгів, в середніх школах мітінгували учні і оголошували засуди батькам, як класовим ворогам". Не працював ні університет, ні Вищі жіночі курси, де вона теж мала читати лекції. Студенти і курсистки вимагали, щоб викладачі вступали до якоїсь із соціалістичних партій. Скрізь панувало "почуття безнадійности, безпорадности, передчуття чогось ще жахливішого, що мусить статися, що насувається".
З вересня навчальний процес відновився. Щоб прогодуватися, Полонська-Василенко читає курси з історії та археології одразу в п'ятьох закладах. Її охоче слухали і студенти-першокурсники, і вчительки з жіночих курсів, і службовці без вищої освіти з Народного університету. "Жити мені було дуже важко, бо я виходила ранком з Печерська, пішки йшла до гімназії Байкової, з гімназії — до університету. Потім десь обідала, а тоді це була вже складна проблема, після того — на курси Жекуліної, або до Народнього університету, або до Інституту географії, і цілком втомлена пішки — бо трамвай ходив дуже погано — йшла на Печерськ. Я комбінувала працю так, щоб два дні не виходити з хати, бо треба було готувати стільки нових курсів", — згадує про ці часи. Жила сама, у 4-кімнатній батьківській квартирі. Перед зимою навіть зуміла найняти служницю — прибирати й опалювати велике помешкання часу на мала. "Часи були трівожні. Кождий день приносив щось страшне. В Києві панувала анархія".
Серед хаосу 1918–1920 років продовжували працювати. Полонська-Василенко в ті роки де тільки не викладала — від Жіночого богословського інституту до командних курсів при штабі губернської міліції і трудової школи. Доки була здорова — якось перебивалася. Але голод і слабке здоров'я — мала хворе серце і туберкульоз — зробили її вразливою до інфекцій. Тричі вона підхоплювала смертельно небезпечні недуги — грип-"іспанку", висипний і черевний тиф. Коли 1920-го виписалася з лікарні, ледь жива після сипняка, наступного дня в неї конфіскували всі речі. На продукти більше не було що вимінювати. Лишили тільки переміну білизни й батьківську бібліотеку. Книжки займали майже весь простір квартири, та в неї підселили ще три сім'ї, загалом восьмеро людей — "уплотнєніє".
Полонську-Василенко запрошували працювати в московські інститути, Симбірський, Бакинський і Кримський університети. Вона спочатку начебто збиралася, писала запити, узгоджувала. Але зрештою лишалася в Києві. Пояснювала: не може залишити це місто. Під переслідуваннями радянської влади прожила до нападу Німеччини в червні 1941-го. А 1943 року не стала чекати повернення більшовиків до Києва й виїхала до Львова. Наступного року прийняла запрошення Українського вільного університету в Празі. Коли радянські війська підійшли й до Чехії — перебралася до Мюнхена. Туди переїхав і УВУ. Наталія Полонська-Василенко одразу взялася викладати в ньому. "У переповненому студентами залі лунав її владний голос. Вона читала з пам'яті, причому впадаючи в транс, закриваючи очі. На все життя запам'ятався приємний тембр її голосу. Говорила вона багатющою української мовою, граматично коректно, але орфоепія була часто російською", — згадував Омелян Пріцак, майбутній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. А тоді, 1945-го, він був студентом УВУ. До України Наталія Полонська-Василенко більше не повернулася.
Виходила заміж у 20, 39 і 53 роки
Наталія Меньшова — таке було дівоче прізвище Полонської-Василенко — народилася 13 лютого 1884 року в Харкові у родині військового. Із першим чоловіком — поручиком Сергієм Полонським — одружилася 1904-го. Писала йому перед заміжжям: "Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її прислуга і все життя якої є догоджання чоловіку". Відмовилася постійно переїжджати за чоловіком на місця його служби. Питання про розлучення виникло в перший рік шлюбу, та розвінчали їх тільки за 10 років. Ще заміжня, Наталія закохалася у свого вчителя в Київському університеті історика Митрофана Довнар-Запольського. Та на 20 років старший за неї професор був одружений, мав двох синів.
Удруге вийти заміж Наталія Полонська зважилася 39-річною. Про її почуття до вчителя історії Миколи Василенка знала вся Фундукліївська гімназія. Наталія тоді навчалася в п'ятому класі. Про неї навіть ходила по руках карикатура — дівчина навколішки простягає палаюче серце викладачеві, напис: "Ось до чого призводить любов до історії". 1919-го вони зблизилися як колеги по науковій роботі. Коли взимку 1921-го Наталія хвора не підводилася з ліжка, Василенко почав її щодня відвідувати. Він уже був академіком, мав 55 років. За рік його звинуватили як керівника контрреволюційної організації "Центр дій" — неіснуючої організації. Її вигадали в НКВС, як потім низку інших — задля розправи над українською інтелігенцією. Полонська-Василенко оббивала всі можливі пороги в Києві, тодішній столиці УСРР, Харкові, Москві, щоб чоловіка відпустили. Організовувала листи на захист. І таки вирвала його з в'язниці. Він прожив іще понад 10 років, та останні три, підточений хворобою Альцгеймера, поступово втрачав зв'язок із реальністю. Тіло сковував параліч. У жовтні 1935-го Микола Василенко помер.
1937-го Наталія одружилася з колегою Олександром Моргуном, економістом та істориком кооперативного руху. Їй було 53, йому — 62. Разом вони поїхали в еміграцію. Там Наталія Полонська-Василенко написала найвідомішу працю — двотомну "Історію України". За нею досі навчаються українські студенти. Угоду з видавництвом на посібник Полонська підписала 1960‑го — потрібні були гроші на лікування чоловіка. За рік він помер. Наталія Дмитрівна хотіла відмовитися й повернути аванс. Та видавець затявся. Робота тривала три роки, а друк затягся аж до 1971‑го. Тоді вчена доживала віку у притулку для літніх в німецькому містечку Дармштадт. Там і померла 8 червня 1973 року. Похована на цвинтарі в Новому Ульмі поряд з Олександром Моргуном.
2 
35413
Коментарі