"Не можу перетравити поезій Антонича, — обурювався у листі один із читачів львівського часопису "Назустріч". 1935-го у ньому надрукували кілька віршів поета. — Скажіть, будь ласка, що це значить: "Антонич був хрущем і жив колись на вишнях"? Або: "росте Антонич і росте трава"? Або: "червоне сонце продають на ярмарку в Горлицях"?".
Інший шанувальник літератури перепинив працівників редакції на вулиці:
— Дайте собі спокій із тим вашим Антоничем. Та як ви можете друкувати такі речі? "Антонич був хрущем..." Ні, то вже якесь безголов"я. Ну, скажіть мені, що це значить? Як це має бути поезія?
Коли Богдан-Ігор Антонич зайшов до редакції, обступили його:
— Або ви будете писати вірші по-людськи, як Бог приказав, або давайте до кожного вірша коментар. Бо інакше від "Назустріч" повтікають усі передплатники.
Автор і не намагався, щоб його вірші розуміли.
— Розуміння — це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування, — відповів. — Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його впливу...
Він народився 100 років тому. Був сином священика із села Новиця на Лемківщині. Ця найбільш віддалена на захід українська етнічна територія нині належить Польщі.
Коли розпочалася Перша світова, родина переїхала до Відня. Якось мати прогулювалася із сином у парку австрійської столиці. Десь відволіклася — а малого немає. Шукала його між дітей, розпитувала у перехожих, зрештою звернулася до поліцая. Тим часом 5-річний Богдан-Ігор сам прийшов додому.
— А де мати? — злякався батько.
— Тату, я маму згубив.
Після війни хворобливий Богдан-Ігор спершу навчається у приватної вчительки. Потім у гімназії в Сяноку. Українську мову там вчили 2 год. на тиждень. Польську, німецьку й латину — по чотири, грецьку — три. За шкільні роки перечитав польською всіх Нобелівських лауреатів.
— Може, покликати малого Антонича, щоб він тобі все розповів? — глузували професори зі старшокласників, коли ті чогось не довчили.
Далі був філософський факультет Львівського університету. Антонич живе в тітки — "тети" Параскевії Волошинович. Львів тоді належав Польщі, а університет носив ім"я короля Яна Казимира. Уже в перші дні навчання Антонича побили студенти-поляки — за те, що поступився єврейці місцем за партою. Бо в університеті тоді існувало так зване ґетто. Поляки сиділи в аудиторії з правого боку, українці — ліворуч, а євреї слухали лекції стоячи.
Попервах і українці ставилися до Антонича зверхньо. Він погано знав літературну мову, говорив лемківською говіркою. Називали його "зацофаним лемком" — зачуханим тобто. Та вже невдовзі Богдан-Ігор так опанував українську, що його, бувало, приймали за наддніпрянця. На третьому курсі він видав першу збірку — "Привітання життя".
Невисокий, худорлявий, трохи незграбний, волосся зачесане догори, завжди поголений, в овальних окулярах. Богдан-Ігор Антонич на поета зовсім не був схожим. Одягався у чорний костюм, завжди мав при собі великий портфель.
— Вирішальними в нього авторитетами — включно до капелюха й краватки — були батьки і тета, в якої мешкав, — описував приятеля-Антонича художник Володимир Ласовський. — Обід, пообіднє дрімання із загорненою в хустку головою, вечеря та поворот додому — "щоб тета не кричала". Це були священні "табу", які порушити вдавалося йому лише з найбільшими зусиллями.
Вірші Богдан-Ігор Антонич писав зазвичай уранці, щойно зі сну. Сердився, якщо тітка приносила каву зарано, коли ще не встиг занотувати визрілу вві сні поезію.
— Записував поодинокі фрази, потім будував цілість, — згадувала його наречена Ольга Олійник. — Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи або підспівуючи якусь мелодію. Потім із поодиноких фраз записував вірша, або тільки частину — і далі ходив по кімнаті. Любив при цьому ритмічно вдаряти паличкою. Та часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша. І саме ці речі здебільшого не потребували вже виправок.
Вони познайомилися влітку 1934-го в цукерні "Оаза". Ольга ще вчилася в гімназії у Тернополі. Поет був уже відомим у Львові.
Поляки сиділи з правого боку, українці — ліворуч, а євреї слухали лекції стоячи
12 березня 1935-го він пише вірша з посвятою "Для Олечки":
Послухай: б"є весільний бубон
і клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.
Чому пригасла скрипка трохи,
чому тремтить твоя долоня?
Ніч срібним сяйвом, наче мохом,
обмотує підкови коням.
Побратися вони планували восени
1937-го. Улітку Антоничу видалили апендикс. Операція була вдалою, але проявилася нова недуга — запалення легень. І серце не витримало. Поет помер напередодні дня Івана Купала. Йому було 27.
До Янівського цвинтаря на околиці Львова друзі несли його труну на руках.
У радянські часи вірші Богдана-Ігоря Антонича вперше видали 1967-го.
— На початку 1960-х я працював в обласному архіві. Там була бібліотека з виданнями Антонича, — згадує дисидент Ігор Калинець, 70 років. — Виносив їх на ніч, товариші передруковували або перефотографовували.
Улітку 1964 року Калинець із дружиною Іриною організував у Будинку актора вечір пам"яті Богдана-Ігоря Антонича. Тоді ж вирішили відшукати його могилу на Янівському цвинтарі.
— Знали, що там стояв дерев"яний хрест. Батьки померли після війни, на старості вже були немічними, не могли їздити до Львова доглядати могилу. Письменниця Ірина Вільде була на похороні Антонича й підказала нам номер поля — четвертий. Тож одного дня з десяток охочих взялися шукати поховання. Нічого не знайшли. Пішли до адміністрації цвинтаря. Представилися поляками — мовляв, шукаємо могилу родича. Сторож знайшов у книзі номер поховання. Шукали — знову нічого. Нарешті за цією книгою знайшли сусідні з Антоничевою могили.
Між ними — нічого. На місці могили Антонича виросла акація. Калинець установив там два хрести.
— На одному написав "Богдан-Ігор Антонич", на другому — "Марта Антонич". Такої особи не існувало, але треба було зарезервувати місце для майбутнього пам"ятника.
Його на могилі встановили 1989-го. Кілька разів крали з нього металеві частини.
1909, 5 жовтня — Богдан-Ігор Антонич народився у селі Новиця, сучасного Горлицького повіту Малопольського воєводства, Польща
1914 — родина переїздить до Відня. Згодом осідає в селі Бортятин, теперішнього — Мостиського району на Львівщині
1920 — розпочинає навчання в гімназії у Сяноку, повітовому місті Підкарпатського воєводства в Польщі
1928 — вступає на філософський факультет Львівського університету
1931 — у журнал "Вогні" публікує перший вірш — "Біг 1000 метрів". Того ж року видає першу збірку "Привітання життя". Згодом побачили світ збірки "Три перстені" (1934) і "Книга Лева" (1936)
1935 — отримує нагороду Львівського товариства письменників і журналістів
1937, 6 липня — помер у Львові, похований на Янівському цвинтарі. Наступного року видано його збірки "Зелена Євангелія" і "Ротації"
5 
1
Коментарі
1