— Григорію Михайловичу, ви зі мною одружилися б? — питає завуч школи міста Кам'янка-Бузька Львівської області 24-річна Олена Черненко у вчителя української мови Григорія Тютюнника. Він на п'ять років старший. Провів її додому після роботи. Пройшов дощ і скрізь були калюжі. Тому взуття і ноги жінки промокли. Помітивши це, гість став на коліна і почав розтирати ступні.
— Треба подумати трохи. Може, і одружився б, — відповідає їй.
Обоє не місцеві. Приїхали працювати за направленням після інституту. Вона родом із селища Чорнобай — тепер райцентр на Черкащині, він — з села Шилівка на Полтавщині. Привіз старий чемодан із книжками й один костюм. Вечорами за хитким столиком у спальні пише вірші та оповідання.
"Його помешкання було схоже на мансарду з двох невеликих кімнат і комірчинами по боках, — згадував про житло Григорія Тютюнника в Кам'янці-Бузькій його брат Григір. — У вітряні зимові днини стояла холоднеча. Усе там рипіло: східці дерев'яні вузенькі, що вели на другий поверх, підлога, навіть комірчини. З меблів найдужче запам'яталися великий розтовчений диван, обтягнутий червоним оксамитом, чи не дореволюційного ткання, та велике дзеркало з жовтими плямами по краях".
За кілька днів після пропозиції вчительки Григорій Тютюнник приходить до неї додому й запитує:
— Так ти за мене вийдеш? Бо заріжу, як козу.
— Ну, як вибирати між козячою смертю і одруженням, то я згодна, — відповідає Черненко.
Їдуть до села Чорнобай повідомити про шлюб батькам Олени.
— Григорію, ти і кращу міг би вибрати, — каже її мати.
— Та хіба ж це я? То вона мені пропозицію зробила! — говорить Тютюнник.
Григорій та Олена одружуються. Дітей не мають. Повністю віддаються роботі. Вона очолює районний відділ освіти, а потім школу. Чоловік багато пише.
Все частіше змушений відкладати працю через погане самопочуття. Турбує осколок у грудях, який отримав під час війни.
"З квітня 1949-го ми почали боротьбу за його життя, — згадувала Олена Черненко. — Став рухатися осколок по краю легені й підривав могутнє здоров'я Григорія. Операція, ще одна, і ще. Аж доки 1953 року вийняв осколок Амосов (хірург Микола Амосов, який створив у Києві першу кафедру грудної хірургії та клініку серцевої хірургії. — ГПУ). Але функції організму були підірвані".
Рани від операцій не загоюються. Дружина щодня робить перев'язку.
"Я як журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний край? Як приїду, то відпочиватиму до самої зими. Не візьму ні машинки, ні пера", — пише в листі до матері Григорій Тютюнник.
Стає редактором відділу прози літературного журналу "Жовтень" і зосереджується над романом "Вир" — про війну. Дає почитати і радиться по змісту з дружиною. Переписує тексти за її рекомендаціями. Прислухається і до порад брата Григора, який приїздить у гості.
"Григорій з ним буквально не розлучався. Ми з Оленою Федотівною на роботі, а брати все обидва, разом. Навіть коли Григорій сідав писати в саду, де обладнав робочий кабінет на природі, Григір від нього не відходив, — згадувала Катерина Короць. — То ходять по містечку, то понад Бугом. Часто рибалили, а взимку й на лижі ставали. І от одного разу, спускаючись із гірки біля другої школи, Григорій впав і дуже вдарився у груди. Так, що Григір ледве відтер його".
Перший варіант "Виру" не дозволяє друкувати секретар парторганізації спілки письменників Михайло Тарнавський. Чиновник на кожній сторінці рукопису робить перекреслення та глумливі приписки "Та невже?", "Ха-ха!", "Ну й загнув!", "І як то виходить?"
Видати першу частину "Виру" допомагає редактор видавництва "Радянський письменник" Анатолій Дімаров. Твір стає популярним, про автора починають говорити, як про доброго письменника.
"Коли він приїхав у Київ, ми пішли на схили Дніпра, — писав у автобіографічній повісті "Прожити й розповісти" Анатолій Дімаров. — Він розповів про роботу над другою частиною і поділився закінченням третьої. Я був вражений епізодом і сказав: "Пиши, Грицю, пиши!" А він глухо мовив: "Як Бог дасть іще кілька років, то — напишу".
Наприкінці серпня 1961-го Григорій Тютюнник отримує чотирикімнатну квартиру в новій "хрущовці" у Львові. Дружина Тютюнника запрошує сусідів на новосілля.
— Ви ще парубки, у вас нічого до столу й не знайдеться, а відзначити треба, — каже вона.
Сходиться більше десятка чоловіків. Більшість — письменники.
— Оце відсвяткуємо новосілля — і за роботу, — каже Григорій Тютюнник. — У мене заміри — дай Боже сили. І прошу не заходити до мене, доки працюю.
У вільний час гуляють компанією на пустирі, де починають зводити стадіон для футбольного клубу "Карпати", у Стрийському парку.
"Якось забаглося холодного пива і пішли на Академічну (тепер проспект Тараса Шевченка у Львові. — ГПУ). Ще когось зустріли, зупинилися, теревенимо, — згадував письменник Микола Петренко. — Аж ось гурт дівчат-емансипанок (жінки, які прагнули рівних прав із чоловіками. — ГПУ), їх і тоді не бракувало. Щось говорять голосно, закурюють. І тут таке: Григорій простягає руку, бере в дівчиська з рота сигарету, розминає в долоні. Те дівчисько шарпнулося, обурилося — проте тільки ротом заплямкало: такий страшливий вигляд був у Григорія".
Редакцію журналу "Жовтень" повідомляють, що в Києві хочуть висунути Григорія Тютюнника з його "Виром" на здобуття Шевченківської премії. Колеги вітають письменника, він запрошує додому відсвяткувати. Після посиденьок йому стає зле.
"Посеред ночі наш щойно заселений будинок протнув жахливий крик Олени Федотівни, — писав Микола Петренко. — Справді біда. В будинку ще ніхто не народився, а вже один помер".
Воював у партизанському загоні
1920, 23 квітня — в селі Шилівка — тепер Зіньківський район на Полтавщині, народився Григорій Тютюнник. Виховувала мати вчителька. Батько був теслею, покинув сім'ю ще до народження сина.
1938 — став студентом літературного факультету Харківського університету.
1941 — добровольцем іде на фронт. Двічі отримує поранення. Потрапляє до німецького полону, втікає. Служить у партизанських загонах на території Кіровоградської області та Чехословаччини.
1947 — закінчує університет і їде до Кам'янки-Бузької на Львівщині, працює вчителем української мови.
1949 — одружується з Оленою Черненко. Починає хворіти через осколок із часів війни у легенях.
1950 — видає збірку оповідань "Зоряні межі", 1960-го — роман "Вир".
1961, 29 серпня — у Львові помер Григорій Тютюнник. Похований на Личаківському цвинтарі.
Наступного року видали другу частину роману "Вир", яку знайшли дописаною і складеною на його робочому столі. 1963-го Григорія Тютюнника обрали лауреатом Шевченківської премії посмертно. Дружина Олена прожила до 2009 року.
8 
35413
Коментарі