"Я вже попрощався з батьками. Дехто з хлопців піднявся на палубу посивілим"

"Мені часто сняться хлопці, які задихнулися в сусідньому відсіку. Я й досі чую їхні передсмертні стогони і думаю, а може, якби я їх впустив, то ми б усі вижили. Хоч розумію, що тоді загинув би і восьмий відсік, і наш — дев"ятий". 61-річний Іван Олійник із села Малі Канівці Чорнобаївського району на Черкащині згадує про пожежу на атомному підводному човні "К-8". Сталася вона 8 квітня 1970-го.

Олійник, син колгоспних муляра і ланкової, мав дядька-моряка.

— Коли дядько Василь повернувся з флоту, подарував мені безкозирку і ремінь із бляхою. Я в них навіть у школу ходив, так моряком стати хотів. Мені його форма подобалася. Та й сам він був високий, гарний. Я хотів бути, як він.

Після школи Іван вступив до Євпаторійського мореплавного училища. Через хвилювання на іспитах і здану для донорства кров додому повернувся блідий. Через це батько не пустив його вчитися.

— Коли мені прийшов другий виклик до училища, я вирішив утекти. Зібрався, баба дала мені грошей. Тільки-но я з нею попрощався, коли батько з-за хати: "Куди це ти, Ваню, зібрався?". Я ж і кажу, куди. А він мені: "Як поїдеш, то не вважай мене більше й за батька". Так я нікуди й не поїхав.

Моряком він таки став, через рік, коли призвали в армію. Після року навчання у Кронштадтській школі підводників, потрапив на атомний підводний човен "К-8" Північного флоту. Його спустили на воду в травні 1959-го. Радянське керівництво тоді форсувало будівництво атомних субмарин, бо американці вже на повну випробовували свої.

"К-8" базувався в Мурманській області в Острівній, гарнізон "Гремиха". Олійник був старшиною дев"ятого відсіку.

— Опускався наш човен тоді на глибину 340 метрів. Під час занурення ми з хлопцями натягували в проході нитку. Із часом вона провисала, а корпус скрипів від тиску води. Бувало, здавалося, що він сплющиться, як консервна банка. Сальники рвало, у місцях пошкоджень протікала вода. Я іноді навіть шкодував, що не служу "нагорі".

У лютому 1970 року "К-8" пішов у свій останній похід. У квітні  повертався із Середземного моря. Там майже два місяці стежив за двома американськими авіаносцями. Перед відбуттям на базу човен повинен був узяти участь у найбільших тренуваннях радянського військово-морського флоту — "Океан-70". Мав удавати ймовірного противника, який здійснював прорив до берегів Радянського Союзу.

Навчання починалися 14 квітня, а закінчувалися 22-го — до 100-річчя з дня народження Леніна. Та 8 квітня в Біскайській затоці, між берегами Іспанії та Франції, на глибині 140 м на "К-8" сталася пожежа.

— Було вже пів на 11-ту вечора, усі відпочивали. І тут пролунав сигнал аварійної тривоги. Спочатку ми подумали, що розпочалося навчання. Але ні — командир повідомив про пожежу. Вогонь одночасно охопив центральний пост і сьомий відсік. Там загорілася регенерація (речовина, яка виділяє кисень. — "ГПУ"). Загасити її — неможливо.

Керуючі пультом атомного реактора встигли його заглушити й вивести човен на поверхню. Самі згоріли заживо. Олійник загерметизував дев"ятий відсік, закрив вентиляційні клинкети-заслінки й увімкнув протипожежну установку. У цей час дим заповнив і восьмий відсік. На човні зникла електрика й аварійне освітлення. Моряки в паніці відбили ручку верхнього люку. Вийти на палубу не змогли. Частина з них так і загинули біля виходу, витративши весь кисень із дихальних апаратів. Решта задихнулися, стукаючи в двері дев"ятого відсіку.

— Із кожною секундою хлопці стукали все слабше й слабше. А потім і зовсім перестали. Ми сиділи мовчки. Аж раптом чую: "Ваня, дим!". Це гукає мені Володя Богданов, який сидів біля дверей. Підходжу — і справді загерметизовані двері під тиском пропускають дим. А в нас немає нічого, щоб підсилити механізм герметизації. Усе справне, затягнуте до краю, а шипіння наростає. Починаю розуміти, що врятуватися — жодного шансу: в нас на 19 людей всього три дихальні апарати.

"Як поїдеш, то не вважай мене більше й за батька". Так я нікуди й не поїхав

Ходячи по відсіку, Іван Олійник у темряві зачепився ногою за ящик із посудом. Задзеленчали металеві ложки, миски, кухлі.

— Із Володею Богдановим беремося ручками ложок підсилювати герметизацію дверей у механізмі запорів. Підкладаємо їх між нижніми важелями і клиноподібними запорами. Обережно б"ємо молотом по важелях, шипіння слабшає, а згодом зовсім припиняється.

За якийсь час спрацював сигнальний вогник телефонного зв"язку — доти він не діяв. Старшина Олійник доповів командирові про обстановку. Через 3 год. люк із верхньої палуби у восьмий відсік відкрили ззовні. Із нього вивели чотирьох живих і винесли 15 загиблих.

— 3,5 години ми сиділи й чекали смерті. Як нас відкриють, коли ручка відбита, люк затиснуло? Доки люк виріжуть... А ще хто знає, що там у сьомому відсіку. Я вже попрощався з батьками. Дехто з хлопців піднявся на палубу посивілим.

Човен виплив на поверхню океану далеко від морських трас. Сигнал SOS подати ніяк — пожежа повністю знищила електромеханічний відсік. До ранку 9 квітня всі вцілілі члени екіпажу вибралися на верхню палубу.

Близько 14.00 на горизонті з"явилося судно під прапором "капіталістичної" Канади. По допомогу до нього не звернулися. Згодом поблизу з"явився болгарський "Авіор". Підводники пустили сигнальні вогні. Іван Олійник під час пожежі в темряві впав і розбив коліно, тож йому, як травмованому, командир наказав супроводжувати інших потерпілих. На палубу "Авіора" піднялися 43 члени екіпажу "К-8".

— Решта за наказом головного штабу Військово-морського флоту залишилися на човні. Уночі до місця аварії підійшли кораблі "Комсомолец Литвы", "Касимов", "Харитон Лаптев". Та наш атомоход тонув. Підводників на чолі з командиром Всеволодом Безсоновим можна було б евакуювати. Але керівництво ВМФ вирішило рятувати не людей, а човен — відбуксирувати його до гарнізону. 12 квітня, о 6.13 із "К-8" у небо здійнялася червона ракета. Моряки сигналізували про небезпеку. А за мить пролунало два потужні вибухи.

Усього на "К-8" задихнулося від диму та згоріли заживо 30 членів екіпажу. Ще 22 на чолі з командиром потонули із човном після вибуху. Жоден із уцілілих моряків "К-8" в море більше не виходив.

Після лікування в госпіталі й відпустки Олійник служив у політвідділі старшим інструктором із комсомольської роботи. Йому доручили листуватися з рідними загиблих моряків. Найдовше писали батьки Слави Кузгекова з Луганська. Із перервою в два роки до Збройних сил СРСР у них навіки забрали двох синів. Старший загинув у ракетних військах, молодший — на "К-8".

— Я й зараз, коли бачу море, одразу згадую аварію. А коли 2000-го гинув "Курськ" (російський підводний човен. — "ГПУ"), три дні від телевізора не відходив. Усе чекав новин.

×