— Старий, милий друг! — на пероні вокзалу в Ніжині історик Микола Костомаров зустрічає свою колишню наречену Аліну Крагельську.
— Яким побитом? Як ти наважилась виїхати? — запитує, цілуючи жінці руки.
— Тебе скоріше побачити.
1874 рік. Вони заручилися в 1840-х. Батьки Крагельської проти шлюбу — мати Костомарова була кріпачкою. Остаточно стосунки припинилися після арешту історика за участь у підпільному Кирило-Мефодіївському братстві. Його заслали у Саратов. Аліна клопотала, щоб перевели до Києва — марно. Врешті піддалася волі родичів і вийшла заміж за поміщика Марка Киселя. Жили в його маєтку в селі Дідівці — тепер Прилуцький район на Чернігівщині. Народилися син і двоє доньок.
Костомаров повертається із заслання у Санкт-Петербург. Він так і не одружується. Помирає Кисіль. Колишні наречені починають листуватися. Жінка запрошує його в гості.
Костомаров одразу йде на терасу її маєтку. Звідти захоплено розглядає клумби і садок, забудовані хатками вулиці. Вслухається у спів солов'їв. Повертається туди і після вечері. Під пісні селян розглядає зоряне небо. Складає руки для молитви.
— Ти, як і раніше, набожний, — підходить побажати доброї ночі Аліна.
— Храм тут величний! — відповідає і починає плакати. — Господи! Майже 30 років я не відчував такої насолоди, що її маю тепер. Та ще й в Аліни.
Він відвідує селянське весілля. По неділях щойно чує, як в церкві починається служба, пропонує господарці піти обвінчатись. Та відмовляє. Він їде назад у Санкт-Петербург. Із собою забирає доньку Киселів Соню — та навчається у Смольному інституті.
Взимку помирає мати Костомарова. Він хворіє на тиф. Тепер Аліна їде до нього. Зрештою погоджується на шлюб. Вінчаються в Дідівцях на його день народження.
Дружина виконує обов'язки його секретаря — переписує документи, записує надиктоване та читає йому. Здоров'я вченого залишається слабким. Він майже не бачить, погано пересувається і постійно дратується. Попри це, в холод відмовляється одягатися тепліше.
— Це все твої шляхетські вигадки, — каже. — Я — мужик, не можу застудитися.
Навіть коли хворіє, стоїть на своєму:
— Це в мене нерви, а не застуда.
Наприкінці 1882 року в нього загострюється хвороба, починаються кровотечі. Навесні повертається у Дідівці. Тут почувається набагато краще. Постійно гуляє в саду. Чіпляє собі квіти в петлиці одягу і на капелюх.
"Після обіду, коли сонце опускалося до заходу, ми вирушали на один з найближчих пагорбів, з якого відкривався широкий краєвид на околиці, — згадує побут Костомарова у Дідівцях художниця Катерина Толста-Юнґе. — На горі шикувався хор під керівництвом однієї зі старших дівчат. Микола Іванович змушував їх співати народні пісні. Після імпровізованого концерту артистам роздавали льодяники. Вдома нас чекала смачна сільська вечеря. Потім ми сідали навколо лампи й бралися за читання "Мазепи", над яким працював тоді вчений. Надзвичайно приємне враження справляв увесь склад цієї сім'ї. Майже материнська дбайливість, з якою дружина доглядала за ним, пробуджувала кращі сторони душі. Якось тепло робилося на серці".
Разом із мистецтвознавцем Василем Горленком мандрує околицями. Збирає гербарії, вилазить на кургани, роздивляється залишки фундаментів замку Яреми Вишневецького над Сулою.
— Старе й молоде допитуються про клади, — перешіптуються селяни.
Із дружиною ходять слухати веснянки.
— Я нічого не бачу, я зовсім осліп, — скаржиться під час якоїсь прогулянки. — Хоч би мені скоро померти.
— Хто копається в державному архіві, той ще не осліп, — чує відповідь.
— Хто бажає смерті, той не ходить ночами на ігрища, — додає інший голос.
— Хочеться вам шкілювати наді мною!
Костомаров продовжує роботу в столичному архіві та бібліотеці.
Якось пізнього зимового вечора виходить з архіву й потрапляє під сани. Коні тягнуть його через всю площу. Поліція вирішує, що це якийсь п'яниця, і забирає Костомарова в дільницю. Там з'ясовують, хто він, і відпускають. Коли приходить додому, з вуха і горла тече кров.
Із настанням весни знову їде в Україну. Далі мандрує з Василем Горленком. У Переяславі оглядають церкву, де зберігаються речі з присяги козаків і Богдана Хмельницького 1654 року — ризи, Євангеліє та хрест. Відвідують друга Тараса Шевченка — Андрія Козачковського.
"Увечері ми поїхали назад у Дідівці. Я намагався переконати Миколу Івановича зупинитись на ніч для відпочинку, але він був проти. З великими зусиллями я змусив його вкритися пледом. Він почувався дуже погано і дуже страждав. Щоб підтримати його, я розповідав різні смішні історії, бо знав його схильність до всього веселого і жартівливого. Із задоволенням згадую тепер, що мої вигадки викликали у нього щирий сміх".
1817, 16 травня — Микола Костомаров народився у селі Юрасівка — тепер Ольховатський район Воронезької області, Росія.
1833 — вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету.
1847 — арештований за участь у створенні підпільного Кирило-Мефодіївського братства. Рік сидів у Петропавлівській в'язниці в Санкт-Петербурзі, далі відбував заслання у Саратові.
1856 — імператор Олександр ІІ видав маніфест, яким звільнив Костомарова від поліцейського нагляду.
1859 — із Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським створив українофільську організацію "Громада".
1875 — одружився з Аліною Крагельською.
1885, 7 квітня — помер у своїй квартирі на Василівському острові у Санкт-Петербурзі.
"Поляк грозився встановити переможний прапор на купі московських трупів"
"Я багато разів рвався тікати звідси, — пише Микола Костомаров до художниці Катерини Толстої наприкінці 1861-го. — Університет став для мене таким чужим. Арешти повторюються, шпигуни снують поміж студентами і кожне необережне слово передають у третє відділення (підрозділ поліції Російської імперії, що відповідав за політичні злочини. — ГПУ). Студенти ховаються, бояться приходити до університету. На всіх, хто пов'язаний з університетом, дивляться, як на терористів. За мною нічого шкідливого немає, але лякана ворона і куща боїться".
У травні наступного року він залишає Петербург. Мандрує Прибалтикою. Відвідує Вільно — теперішній Вільнюс — та його околиці.
"Вулицями юдеї відкрито продавали конфедератки, хрестики і персні з революційними знаками, прокламації та вірші польською мовою, — згадує Костомаров. — На одній із вулиць я побачив натовп. Люди стали на коліна і почали співати патріотичні пісні, в яких поляк грозився встановити переможний прапор на купі московських трупів. Ніхто не переслідував за спів таких пісень".
Після мандрівок біля Пскова, Новгорода і Москви пише працю "Севернорусские народоправства". Отримує запрошення від Київського університету. Відмовляє після того, як дізнається, що тамтешній генерал-губернатор назвав його "українофілом". Преса друкує статті про "хохлословіє" Костомарова.
1864 року протягом місяця відвідує Берлін, Дрезден, Прагу, Регенсбург, Мюнхен, Зальцбург, Відень, Белград, Брюссель.
"Я порадився з однією знаменитістю і вона порадила мені залізні води у Франценсбаді, — ділиться з перекладачкою Надією Білозерською. — Але залізні води мені наробили шкоди. У мене почалися жорстокі приливи до голови, розболілись очі. Я майже не бачу лівим оком. У Відні я зійшовся з русинами. Прожив з ними 17 днів дуже весело, правда, нічого не робив. Вставав, ішов купатись, звідти снідати, потім щось дивився. О першій годині йшов обідати. До вечора або з усіма їхав за місто, або в театр. Ніде більше я не чув такої опери, як в Мюнхені — вона найкраща".
На завершення подорожі місяць живе на бельгійському курорті Остенді на березі Північного моря. За рекомендацією лікарів, щодня купається. "Жаль, що я не поїхав зразу в Одесу. Тутешня вода не допомагає мені так, як південна. Сумний випадок завів мене сюди", — писав Костомаров із Бельгії.
5 
35413
Коментарі