"Я боявся би лишити дружину саму з мужчиною"

 

"Ми сиділи в дамському вагоні, куди пускали мужчин тільки таких, котрі їхали з родинами. Тим часом ускочив якийсь панок. Дві чи три німкені почали казати: це дамське купе. Панок сміливо поглядав на дам, вийняв цигарник, предложив і мені, не питаючись у дам, чи дозволять курити. Оце й єсть етнографічна границя, культурно-­політична границя Польщі й Русі, взагалі границя Східної Європи від Західної, подумав я", — писав у "Австро-Руських споминах" Михайло Драгоманов про подорож з Італії до Львова 1873 року.

Він родом з Гадяча на Полтавщині. Працював на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира — тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка. Досліджував античний світ і їздив у відрядження на два роки до музеїв Берліна та Флоренції. Відвідував лекції тамтешніх істориків.

Вчений вів проукраїнську політичну діяльність. Писав статті про соціалізм і прагнення українців до автономії у складі Російської імперії. Щоб встановити контакти з галичанами, які підлеглі Австро-Угорській імперії, хоче пожити трохи у Львові. Знає, що тут друкують українські газети, книжки й діють партії.

— Тепер ми вдома, — каже дружині, коли потяг прибуває до Львова.

— І я так думаю. В усякім разі не в Італії, — відповідає вона, сумно всміхаючись.

У готелі Михайло Драгоманов умивається й одразу йде в редакцію журналу "Правда".

"Чоловік, як у нас кажуть, з толком, не скорий, але розважний. Не дуже одвертий, але й не крутій, — описував редактора видання. — Нагадує трохи кацапську приповідку: "Хохол не соврет, да и правды не скажет".

Цікавиться, чи друкуватимуть надіслані статті.

"Може, там в Україні інакше й не можна, як так поставити українську справу. У Галичині так не дозволяють, — відповідає редактор. — Ваш напрямок буде противний нашим попам, нашій єдиній інтелігенції. Вона од нас рішуче одвернеться".

Потім викладач з Києва зустрічається з чоловіком, якого називає "літератором".

— У вас завше так, як ось я бачив отут. Зайшов у готель, вас не було, а ваша дружина розмовляє зі студентом. Оце ви підете на лекцію чи де, а жінка ваша може сама приймати мужчину?! — цікавиться той.

— А чому ж ні? — дивується наддніпрянець.

— І не боїтеся?!

— Чого?

— Ну, я боявся би лишити дружину саму з мужчиною, — відповідає "літератор".

Михайло Драгоманов отримує від ­редакторів галицьких видань обіцянки надрукувати статті й за кілька днів їде до Києва.

— Ми неодмінно будемо московськими агентами в очах польських митників. А тут сокира. Як я впевню їх, що ви дрова в Криму рубатимете?! — каже Михайло Драгоманов другу, з яким прибуває в Галичину 1875 року. У спогадах вказує його як "ХБ", щоб не розголошувати особу в Російській імперії.

Їдуть з Києва. Хочуть трохи помандрувати галицькими селами, а потім через Кишинів та Одесу дістатися в Крим. Товариш любить розминатися рубанням дров, тому возить сокиру.

Ховає в скрині. Митники на російсько-австрійському кордоні біля Бродів не знаходять знаряддя праці, але дістають з вантажів українські та російські книжки. Кажуть, що не дозволять ввезти їх.

— Хто його зна, що там у них. Може, що небезпечне, — пояснюють.

— Але ж у вас конституція. То від вас щось небезпечне може прийти в Росію. Як Росія може небезпечити вільну Галичину! — переконує Михайло Драгоманов.

Митники довго радяться з начальником, сперечаються з подорожніми. Пропускають книжки.

"Ми приїхали в гірське село, близьке до угорської границі, — описував Драгоманов. — Небагата сім'я попа стріла нас гостинно. Без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більш "цивілізованих" кутках Галичини".

За вечерею Драгоманов розповідає про Наддніпрянську Україну. У хату заходить поляк-поліцейський. Розпитує про приїжджих.

— А, українці. То наші люди! — підсідає і слухає.

Гості купують у майстрів-гуцулів намисто, яке популярне серед жінок в Наддніпрянській Україні. В Галичі застають мітинг українців за свої права. Вояки патрулюють місце й залякують людей. Їх активність вражає приїжджих.

Віче починають з богослужіння. Потім виступають політики. Михайло Драгоманов звертає увагу, що прості люди нічого зі сказаного не розуміють.

"Витерпіти галицький мітинг — тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої, — згадував він. — Оратори галицькі страшно не­зручні. Не вміють говорити коротко, образно і просто про діло. Несуть хрії, зложені по старій риториці. Довжезні, бліді, темні і страшенно скучні".

Після мітингу всі йдуть до замку, де слухають коломийки. Там наддніпрянці помічають штучність веселощів. Місцеві авторитети "відбувають номер", відверто нудяться.

У іншому селі потрапляють на храмове свято. Ошатно вбрані гуцули кличуть обідати.

"Подають суп — ні сліду м'яса. Вода й картопля. Друге несуть щось біле — оладки з картоплі. Називають барабольники, — згадував про святкування Михайло Драгоманов. — Третє несуть щось брунасте. Сподіваюся, що то печене м'ясо. Виявляється — деруни, обмазані соусом зі слив. Вставши рано, я побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць і горілки. З'їв п'ятеро яєць, запив горілкою".

У горах зустрічається з пастухами. Варять бринзу та куліш з кукурудзяного борошна. Висловлюють надію, що російський цар прийде в Галичину, відбере у панів землю, роздасть її хлопам та вижене євреїв-лихварів.

— Коли мав би давати землю хлопам у чужім царстві, то почав би зі свого. Він того не робить, — відповідає Драгоманов.

— То це ми так довіку бідуватимемо? І ніхто нам не поможе?

— Ніхто. Окрім вас самих, — каже історик.

15 років Михайло Драгоманов прожив у швейцарському місті Женева. Перебрався туди через репресії в Російській імперії. Заснував українську друкарню. Перекладав і публікував твори українських письменників європейськими мовами, видавав громадсько-політичний збірник "Громада". Вивчав фольклор та історію.

Одружився з акторкою

1841, 18 вересня — в Гадячі — тепер Миргородський район на Полтавщині, народився Михайло Драгоманов. Його батьки були нащадками козацької старшини, дрібними дворянами.

1849–1853 — вчиться в Гадяцькому повітовому училищі. Захоплюється античним світом.

1859 — після Полтавської гімназії вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира.

1863 — стає членом українського національного товариства "Громада". Популяризує українську історію, культуру, народний побут і права. Захищає дисертацію "Імператор Тиберій" і починає викладати в університеті.

1864 — вінчається з на рік молодшою акторкою Людмилою Кучинською. Вона 1865-го народжує доньку Ліду.

1870 — їде за кордон у відрядження. Відвідує Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Львів.

1875 — за доносом визнають політично неблагонадійним, звільняють. Емігрує в Європу. Укладає чотиритомник фольклорних студій, пише Дослідження з історії античного світу й Середньовіччя. Підписує псевдонімом Українець.

1877 — народжується друга донька Аріадна.

1878 — на літературному конгресі в Парижі читає доповідь "Українська література, заборонена російським урядом", засуджує Емський указ і виступає на захист української мови в Росії.

1884 — народжується син Світозар.

1889 — запрошують викладати на історико-філологічному факультеті Софійського університету в Болгарії.

1895, 2 липня — від розриву аорти помер Михайло Драгоманов. Похований на центральному кладовищі Софії.

×