"Заміж не йшли, доки не вбивали трьох ворогів"

Дівчата видавали себе за хлопців, щоб прийняли на Січ

"Вони не мають чоловіків, а раз на рік, навесні, злучаються з чоловіками навколишніх місць. Вважають той час урочистим великим святом. Відчувши в утробі зачаття, розбігаються звідти всі. Коли приходить час родити й народжується хлопчик, убивають його. Якщо дівчинка, то вигодовують і старанно виховують", – переповідав автор "Повісті минулих літ" свідчення візантійського хроніста Георгія Амартола про войовниче плем'я амазонок.

 

Про них писали давні греки ще у IX ст. до н. е., пов'язували з берегами Чорного моря. Історик Геродот розповідав, як грецькі воїни полонили амазонок і везли на кораблях до себе додому, але у відкритому морі бранки підняли бунт і перебили всіх. Висадились у володінні скіфів – у Північному Причорномор'ї. Грабували і знищували місцевих. Та згодом почали допускати до себе вродливих юнаків. Так з'явився народ савроматів. Його представниці продовжили традиції амазонок.

Описуючи південь нинішньої України у праці "Про повітря, води й місцевості", античний учений Псевдо-Гіппократ у V ст. до н. е. виокремив савроматок. Вони їздили верхи, стріляли з луків та кидали дротики. Воювали тільки дівчата. Заміж не йшли, поки не вбивали трьох ворогів.

"Та, яка вийде заміж, перестає їздити верхи, поки не з'явиться необхідність поголовно виступати в похід. У них немає правої груді. Ще в ранньому дитинстві матері, розжаривши мідний інструмент, прикладають його до правої груді і випалюють. Вона втрачає здатність рости – і вся сила і достаток соків переходять у праве плече й руку", – описував савроматок Псевдо-Гіппократ.

У сарматських могильниках археологи досі знаходять жіночі поховання зі зброєю, у шоломах та в обладунках. Пояснюють, що жінки кочівників об'єднувались у загони для охорони стада й господарства, поки чоловіки були в походах.

В українському традиційному фольклорі мотив дівочого війська і воячок зберігся в найдавніших обрядових піснях:

"Круз наше село Турецькоє

Перейшло войсько дивоцькоє.

Котра дівка корогву несла,

То тим вона велика зросла

А которая барабан била,

Вона виросла, як калина".

 

"Стягуючи обладунки з мертвих русів, часто бачимо під ними жінок із давніми бойовими шрамами", – відзначив у VII столітті константинопольський патріарх Никифор у описі битви за участі давніх слов'ян біля Царгорода – нині Стамбул.

Військова справа була професією і способом життя для частини жінок у давнину. Це було нормою і для варягів, які ставали на службу в Києві та інших руських містах. Серед їхніх поховань є багато могил жінок-воїнів. Ховали з мечами, кіньми та військовим начинням.

У скандинавському епосі згадується жінка-воїн Брюнгільд, а в давньоруських билинах і героїчних казках – богатирка або поляниця Василина Микулишна. Володіла неймовірною силою, воювала на рівних із богатирями, знищувала ворогів. Мала надзвичайний розум, славилася кмітливістю. Дослідники вбачають зв'язок давньоруських поляниць із войовничими степовими сарматками.

У давніх колядках зберігся мотив про мудру жону господаря, яка звоювала три міста:

"Що первий город та й із панами,

А другий город та з козаками,

А третій город із мужиками.

Ой із панами – все суд судити,

Із козаками – військо водити,

А з мужиками – діло робити.

 

Прототипом такої жони могла бути княгиня Ольга – дружина київського князя Ігоря, варяга за походженням. Вона очолила військо, щоб помститися за смерть чоловіка, керувала облогою й завоюванням міста Іскоростень – нині Коростень у Житомирській області. Згодом заснувала на території держави погости – воєнізовані поселення й адміністративні центри для збирання данини й проведення судочинства.

легенди розповідають про українських дівчат і жінок, які відзначалися надзвичайною хоробрістю в боротьбі з татарами. Коли ті підійшли до міста-фортеці Дубно – тепер Рівненська область – в березні 1577-го, тут саме готувалися до весілля племінниці князя Острозького Беати Дольської і князя Соломерецького. Серед гостей почалася паніка.

Наречена піднялася на сторожову вежу, наказала навести гармату на ханське шатро і власноруч піднесла запалений гніт до запалу гармати. Ядро влучило у ворожий табір – і татари розбіглися. Тоді хоробра наречена сказала: "А тепер можна й вінчатися". Дубенську сторожову вежу й по сьогодні називають Беаткою.

У козацьку добу жінкам категорично заборонялося з'являтися на Січі. Їхнє основне призначення громада вбачала у збереженні сім'ї та роду. Здавна українці вживали слово "виховати", бо вберегти дітей було основним призначенням жінки.

 

Та українки знаходили можливість проявити себе й на полі бою. Поблизу села Котівка – нині Новомосковський район Дніпропетровської області – є Настина могила. У ній похована дівчина Настя, яка вдавала молодого козака й долучилася до загону. Розповідали: "Її прийняли за свого брата – і кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка".

Героїзм Олени Зависної під час оборони сотенного містечка Буша – тепер Могилів-Подільський район на Вінниччині, описав польський хроніст Веспасіан Каховський.

У листопаді 1664 року війська Речі Посполитої на чолі з коронним обозним Стефаном Чарнецьким взяли в облогу Бушу. У нерівному бою полягло майже все шеститисячне населення містечка на чолі із сотником Зависним. Коли вороги вдерлися до фортеці, дружина сотника Олена підпалила пороховий льох й підірвала себе разом із ворогами.

Уславилася сміливістю і дружина гетьмана Івана Скоропадського Анастасія Маркович. Розумна, рішуча, зі сталевим характером. Вона впливала на чоловіка і фактично керувала Військом Запорозьким. Вела всі урядові справи, приймала поважних гостей, провадила дипломатичні перемовини, самостійно їздила до столиці Московщини на переговори. Про неї казали: "Настя носить булаву, а Іван – плахту".

"На вашій груді заблистить відзнака, яку досі лише вояк-мужчина міг здобути"

Воювати нарівні з чоловіками українки почали під час Першої світової війни. Хоча й не одразу. Олена Степанів у Львові очолювала першу жіночу чоту в товаристві "Сокіл". Та дорогою на фронт її висадили з поїзда за обрізане волосся.

У серпні 1914-го вона таки стала у стрій Українських січових стрільців. Входили у склад австрійської армії і воювали проти Російської імперії. Разом з Оленою Степанів до формації долучилося багато жінок. Встановлено імена 34. Стала десятницею Ганна Дмитерко, хорунжою – Софія Галечко.

Олена Степанів брала участь у Карпатській воєнній кампанії, у битві під Комарниками на Львівщині. Відзначилась у боях біля гори Маківка у квітні-травні 1915 року. Її підвищили до хорунжої й нагородили.

– Перший раз маю щастя вручати медаль жінці. Тішить мене, що на вашій груді заблистить відзнака, яку досі лише вояк-мужчина міг здобути, – каже під час нагородження генерал Ігнац фон Фляйшман.

Про українку починають складати пісні. З її зображенням випускають листівки та марки.

Два роки проводить Олена Степанів у російському полоні. Потім повертається та бере участь у захопленні влади українцями у Львові. Згодом воює проти поляків у складі Української галицької армії.

Під час Української революції 1917–1921 років жінки входили до складу повстанських загонів, зокрема брали зброю до рук у Холодному Яру на Черкащині. На Житомирщині відзначилася 16-літня Олександра Соколовська – отаманка Маруся. Походила із села Горбулів. Її сім'я була дуже патріотична, після загибелі братів дівчина очолила їхню бригаду.

"Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи, – згадував хорунжий Микола Фещенко-Чопівський. – Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користалась авторитетом".

Загін Марусі налічував 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів і три гармати. Повстанці брали участь у звільненні від більшовиків Києва, Житомира і Брусилова. У листопаді 1919-го Маруся керувала повстанцями в боях із більшовиками під Фастовом. Билася з білогвардійцями під Мотовилівкою на Київщині.

Захопила бункер німецького командування

Багато жінок долучилося до українського підпілля наприкінці 1930-х. Розбудовували Організацію українських націоналістів, а згодом і Українську повстанську армію. Жіноча мережа поширювала агітаційні матеріали, купувала продукти й інші потрібні для підпільників речі. Діяли подібно до нинішніх волонтерів. Іще допомагали на кухнях, шили одяг. Служили медсестрами, санітарками, розвідницями і зв'язковими.

Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька. Згодом стала довіреною особою Романа Шухевича, який 1943-го очолив ОУН-УПА.

Галина Дидик і Одарка Гусяк виконували важливі завдання зі встановлення зв'язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Романа Шухевича. 1944 року до президії підпільної Української головної визвольної ради ввійшла Дарія Ребет. Вона брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Майже всі жінки обов'язково проходили вишкіл на володіння зброєю, але їх намагалися берегти й не залучати до бойових дій. Ставали до бою ситуативно, під час облав і засідок НКВД.

Тисячі жінок допомагали повстанцям, виконуючи доручення, підтримуючи бойовий дух вояків, за що понесли від НКВД покарання, ув'язнення в таборах й виселення до Сибіру.

Під час Другої світової війни українки хоробро боролися й у складі радянської армії. Звання Героя Радянського Союзу отримала харків'янка Валентина Гризодубова. Командувала жіночим бомбардувальним полком далекої дії, виконала понад 200 бойових вильотів. Інша льотчиця і Герой Радянського Союзу Марія Доліна з Нікополя за роки війни здійснила 282 бойові вильоти, з них 72 – на пікірувальних бомбардувальниках.

Герой Радянського Союзу снайперка Людмила Павличенко з Білої Церкви стала рекордсменкою – вбила 309 рядових і офіцерів армії противника. Вважають, що вона змогла переконати американців відкрити другий фронт у Європі.

Євдокію Завалій із міста Новий Буг на Миколаївщині прозвали Фрау Чорна Смерть. Єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки Другої світової війни. Свою стать приховувала вісім місяців від товаришів по службі. Уславилась ініціативністю, хоробрістю й безстрашністю під час виконання бойових завдань. Біля Будапешта Євдокія Завалій зі своїм взводом пройшла через міську каналізацію з кисневими подушками й захопила бункер німецького командування разом із генералом.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×