Повстанські отамани Струк, Гончар і Зелений на початку квітня 1919 року взялися вигнати більшовиків із Києва. Вони захопили околиці міста й трамваєм добралися до центру. Розгромити повстання допоміг присланий із Росії загін китайців-чекістів
"Постоянно ночью раздавались оттуда выстрелы и крики, – розповідав у квітні 1919-го про штаб чекістів у Києві лікар Михайло Котленко. Він мешкав на вул. Великій Підвальній, 14 – теперішній Ярославів Вал. За два будинки звідти був штаб ЧК. – Раза два трупы лежали на глазах у публики в Златоворотском сквере. Почти целыми ночами нельзя было спать".
"Червоні" в Києві перебували вже третій місяць – відколи на початку лютого війська Директорії УНР залишили столицю й відступили на Волинь і Поділля. На окупованій більшовиками частині України люди швидко відчули на собі і "червоний терор" у містах, і грабіжницьку продрозверстку у селах. "Солдати революції" часто-густо орудували, як звичайні бандити.
"Однажды вечером, числа не помню, раздались крики у ворот дома, где я живу, – свідчить далі лікар. – Дежурные члены комитета дома подняли тревогу, и все жильцы побежали во двор. На вопрос: "Что случилось?" ответили, что несколько вооруженных солдат и матросов требуют открыть ворота дома. Председатель подошел к ним с просьбой предъявить ордер. На это они разразились бранью и показали револьвер. Некоторые из жильцов позвонили в ЧК. Минуты через 3 матросы объяснили, что пришли за сахаром. Потом один из них заявил, что они от ЧК пришли произвести обыск на счет оружия. Окружили всех нас и, продержав несколько минут, ушли. Все эти события страшно издергали всех, а к ним еще прибавлялись различные слухи о том, что творится в ЧК на Большой Подвальной. Все это вместе взятое создало благоприятную почву для критики советской власти".
Такі свавілля чекістів, говорив Михайло Котленко, підштовхнули його долучитися до антибільшовицького повстання. А оці його розповіді – свідчення на допиті в ЧК 17 квітня 1919-го. Ця кримінальна справа нині зберігається в архіві Служби безпеки України.
"Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою, – писав про поведінку тодішньої більшовицької влади український націонал-комуніст Михайло Полоз заступнику наркома закордонних справ РСФСР Льву Карахану. – За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу. Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів, загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї – як найбільш активний елемент міст. Агентами на місцях репресується все українське. Зриваються і топчуться портрети Шевченка. Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і допомагали радянським військам, тільки за те, що вони – українці. Через таку політику – сильне незадоволення селянства, а також у наших загонах. Я був найближчим свідком падіння чотирьох українських урядів – стверджую, що нинішній стан українського радянського уряду надзвичайно небезпечний".
Першими взялися за зброю – а її на руках у той час було вдосталь – селяни Київської губернії. Повстанські загони роззброювали або знищували більшовицькі частини, захоплювали адміністрації, руйнували залізничні колії, аби завадити "червоним" вивозити збіжжя з України. "Кожен пуд заготовленого зерна був облитий кров'ю", – пише у спогадах Олександр Шліхтер – тодішній нарком продовольства в радянському уряді України.
Люди отамана Іллі Струка наганяли страх на "червоних" у Чорнобильському повіті, Овсія Гончара-Бурлаки – у Васильківському, отамана Зеленого – Данила Терпила – в околицях Трипілля, Дмитра Соколовського – у Радомишльському повіті, Орлика – Федора Артеменка – в околицях Гостомеля. У березні 1919 року Струк, Гончар і Зелений вирішили об'єднатися й захопити Київ. Сподівалися, що звістка про здобуття столиці розлетиться по всій Україні і стане сигналом до загального повстання проти більшовицької влади. Підтримати їх обіцяли отаман Ангел із Чернігівщини й анархіст Нестор Махно з Полтавщини, а ще український націонал-комуніст, комбриг Червоної армії Антон Богунський.
Центром повстанців стало село Нові Петрівці за 15 км від Києва – те саме, де тепер розташована президентська резиденція "Межигір'я". За визначенням чекістів, воно було "бандитське", адже більшість його жителів не сприймали радянської влади і стояли за повернення УНР. У навколишніх селах – Вишгороді, Лютіжі, Гостомелі, Старосіллі й інших – з'явилися прокламації із закликами: "Геть комісарів з України!", "Проти московських комуністів і їх терору!", "За справедливу народну владу!", "За незалежну Україну!", "За владу рад без комуністів!" Озброєні селяни з усієї околиці з'їжджалися до Нових Петрівців. Село поволі ставало укріпленим військовим табором.
Для придушення виступу 8 квітня з Києва на Нові Петрівці вирушила невелика каральна експедиція ЧК. Її очолили командувач корпусом військ ВУЧК й начальник оперативного штабу по боротьбі з "бандитизмом" Федір Ніколаєнко та командир батальйону Фінкельштейн. Повстанці майже всіх карателів перебили. Радянський історик Дмитро Голінков у книжці "Крушение антисоветского подполья в СССР" стверджує, що повстанці взяли чекістів підступом: "Бандиты выслали навстречу советскому отряду своих гонцов с предложением начать "переговоры". Николаенко и Финкельштейн бесстрашно отправились к мятежникам. Однако бандиты и не думали вести переговоры: они зверски убили мужественных чекистов".
Полонені чекісти розповіли, що 9 квітня відбудеться посилений штурм Нових Петрівців. Повстанці приготувалися: вирили окопи, поставили кулемети на Вишгородській горі й піщаних пагорбах довкола. Коли з трьох броньованих катерів висадився червоний десант, селяни легко здобули перемогу. Це ще більше скріпило їхню віру, що зможуть здобути й Київ.
Тим часом у Васильківському повіті повстанці отамана Гончара-Бурлаки розстріляли місцевий ревком, розгромили караульний полк із 60 осіб і вийшли в район Боярки. Ілько Струк підняв повстання в Чорнобильському та Радомишльському повітах. Жителі 50 сіл допомагали йому. На Київ з боку Трипілля рушили партизанські загони отамана Зеленого. "Восстание Зеленого почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации", – пише у спогадах тодішній голова уряду Української СРР Микола Скрипник.
У ніч на 10 квітня 1919-го озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками селяни рушили на Київ. За офіційними більшовицькими даними, було 3 тисячі повстанців. Насправді, за інформацією розвідки "червоних", лише загін отамана Зеленого станом на 27 квітня 1919 року один становив 7 тисяч бійців. Наступали двома групами. Перша рухалася з Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку.
Отаман Ілько Струк згодом розповідав сотникові штабу Армії УНР Михайлові Обідному: "Захопили Пріорку, Святошин, Куренівку й Поділ. Частина людей з нашої армії сіли на трамваї і прибули на Царську площу (теперішня Європейська. – "Країна"), а частина посувалася походом. Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. В Києві я захопив сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв та іншу матеріальну здобич. Управа по моєму наказу вивісила на помешканні міської думи український прапор. Видано кілька наказів і відозв із закликом до населення".
Сотник Обідний, етнограф за фахом, запитав тоді в отамана: якої влади він хотів би в Україні? "Я цілком приєднуюся до волі й бажань, виявлених українським народом, а особливо моїми славними лицарями, – відповів Ілько Струк. – А вони хотіли і хочуть, щоб Україна була лише самостійною, народною республікою, де б на чолі стояв президент, який брав би участь в управі краєм".
"Выступление это несомненно организовано провокаторами и агентами Директории, которые имели целью вызвать среди красного Киева дезорганизацию и панику – для того, чтобы облегчить их катастрофическое положение на фронте. Есть шансы предположить, что существует центр, который руководит и инструктирует все эти хулиганские выступления", – розповів Клим Ворошилов, який тоді був наркомом внутрішніх справ Української СРР, наступного тижня в інтерв'ю для газети "Известия ВУЦИК". Хоч насправді навесні 1919-го Директорія УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою була зайнята передусім фронтом. А повстанський рух у тилу "червоних" розгортався майже без організаційного зв'язку з нею.
Загроза Києву сполошила керівництво проголошеної більшовиками маріонеткової Української СРР – на противагу УНР. Навіть столицею своєї республіки вони зробили не Київ, а Харків. Тепер, коли вибухнуло Куренівське повстання, змобілізували всіх чекістів республіканської, губернської і транспортної ЧК, міліцію. Проти повсталих рушили підрозділи особливого корпусу ВЧК, Комуністичний караульний полк, об'єднаний загін 15-го прикордонного полку, військові частини київського гарнізону. Терміново почали мобілізовувати й озброювати робітників заводів. Зброю видали навіть канцеляристам.
Повстанці намагалися замкнути кільце навколо Києва: Ілько Струк від Нових Петрівців, отаман Зелений – з боку Обухова, Овсій Гончар-Бурлака – з напрямку Василькова. Чернігівський отаман Ангел мав зайняти зі своїми ватагами Дарницю. Та більшовики встигли підвезти залізницею китайський загін Лі Сю-Ляна та єврейський Михайла Віхмана. "Бесстрашно и стойко под градом пуль отряды ЧК бросились в атаку на бандитов, заставляя последних в паническом страхе бросать оружие и отступать", – говорить в інтерв'ю Клим Ворошилов.
Запеклі бої на вулицях Києва тривали добу. Повстанцям бракувало дисципліни. На Подолі вони не втрималися від мародерства – розтрощили й пограбували крамниці та продовольчі склади, що належали переважно євреям. Дрібні групи повстанців забарикадувалися в 2-3-поверхових будівлях. Більшовики розбивали їх частинами, будинок за будинком. Під вечір 10 квітня, відчуваючи брак зброї та боєприпасів, селяни почали відступати з міста. Більшість із них продовжили боротьбу в загоні Ілька Струка. Він діяв на півночі Київщини до листопада 1922 року. На південь від Києва далі орудував отаман Зелений. Він поширив вплив також на Переяславський і Золотоніський повіти Полтавщини.
"Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталося повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві, – звітував про повстання для контррозвідувальних органів Польщі їх агент в Україні. – Жителі міста й околиць – Куренівки, Пріорки, Лук'янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів і комуністів. Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається".
На вулицях Києва тривали бої, а "революционный трибунал" виносив смертні вироки за участь у Куренівському повстанні, загалом стратили 31 людину. Серед розстріляних був і лікар Михайло Котленко.
3 
1
Коментарі