"Ці малюнки підкидають до посольств, делегатам сесії Генеральної асамблеї ООН. Задум провокаторів – переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність". Таке розпорядження в травні 1951го надійшло "згори" до всіх обласних управлінь Міністерства держбезпеки в Західній Україні. До розпорядження додавалася фотокопія альбому "Волинь у боротьбі" – про Українську повстанську армію. Альбом делегатам асамблеї ООН підкинув хтось із української еміграції.
Радянські спецслужби взялися розробляти операцію з ліквідації повстанського художника. У Рівному створили оперативну групу на чолі з капітаном Борисом Стеклярем. На альбомі відчитали ініціали – із накладених одна на одну літер виокремили "Н" і "Х". У раніше захоплених працівниками МДБ документах фігурував Ніл Хасевич. Чи то саме він – той автор пропагандистських антирадянських карикатур і плакатів? Розпочали збирати інформацію.
"Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди. Це єдина мова, якою можна висловити все", – писав Ніл Хасевич у вересні 1941 року в газеті "Волинь", редактором якої був письменник Улас Самчук. Вона за німецької окупації виходила в Рівному. Хасевич працював у ній із серпня 1941го. Створював ілюстрації, писав статті на мистецьку тематику. Швидко переконався, що німці – не союзники у здобутті незалежної України. І тоді подався до лісу – вступив до Української повстанської армії, щоб, як пише один із його біографів, "діяти активніше проти нового окупанта". 1942-го ввійшов до Краєвої референтури пропаганди на Північно-Західних українських землях, згодом обраний до Української головної визвольної ради. Працював у редакції повстанського журналу "До зброї". Водночас випускав брошури, листівки, плакати.
В УПА він мав кілька псевдо. Найвідоміше – "БейЗот". "Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо "БейЗот", а мої земляки-селяни не знають, – написав Ніл Хасевич за декілька місяців до загибелі. – Я хочу, щоб знали вони й знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б'юся різцем і долотом. Я – каліка (інвалід), б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються. Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!"
"Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля, – писала про Ніла Хасевича Марія "Марічка" Савчин, дружина регіонального провідника ОУН, у спогадах "Тисяча доріг". – Був він незвичайно вартісна для підпільної боротьби людина ще й тим, що постійно вишколював нових людей, які опісля відходили в різні округи, де ілюстрували підпільні видання чи виготовляли кліша для друкарень. Часто вони самі компонували довершені картини. "Зот" так досконало навчив деяких техніки деревориту, що недосвідченій людині було важко розпізнати, чи це праця Ніла Хасевича, чи, може, котрогось із його учнів".
Працював нерідко у криївці без світла, без спеціального обладнання. Кліше для друку виготовляв із вишні.
"У "Зота" не було однієї ноги, ходив на протезі, – продовжує Савчин. – Через свою інвалідність майже весь час сидів у бункері, лише час від часу, з огляду на безпеку, стару криївку замінювали йому на нову (перевозили на спеціально облаштованому для нього велосипеді. – "Країна"). Кожний свіжовиготовлений дереворит "Зот" пересилав "Орланові" (полковник Василь Галаса, провідник ПЗУЗ. – "Країна"), і в нього вони перебували. Кліша, що тематикою відповідали текстові тої чи тої брошури, "Орлан" віддавав до друкарні ім. Клима Савура, яка була розміщена в Луцькому районі. Після друку відсилали кліша назад до "Орлана".
Одна з останніх праць Хасевича – проекти нагород УПА. Виконав їх – загалом 16 – разом зі своїм учнем "Свиридом". У квітні 1950 року надіслав проекти до Головної команди УПА. У супровідному листі детально описав, як виготовляти ордени, жетони та стяжки в підпільних умовах: "Штампування й відливи можна робити й у криївці. Для виготовлення відзнак ОУН і УПА можна взяти метал з лусок (гільз) артилерійських набоїв або з більшовицьких орденів – вони мосяжні й легкоплавні. Тому я вважаю, що зреалізувати виготовлення відзнак і орденів є можливість. Коли б з якихось причин виготовити ордени ми не змогли, то в такому разі, на мою думку, можна було б виготовити самі лише стяжки з відповідними на них відзнаками. Хай наші підпільні орденоносці мають поки що бодай стяжки орденів. Чи носитимуть вони їх, чи ні, це вже їхня справа, але дати їм треба було б. Це справить, в кожному разі, їм приємність і буде доказом, що справу цю Провід трактує поважно, що надає їй великого значення, що турбується й дбає про це, що не забуває про заслужених навіть у сьогоднішніх найтяжчих обставинах і піклується про вирізнення їх. Така моя думка, думка рядового підпільника".
30 червня 1950 року Українська головна визвольна рада затвердила ці проекти нагород. Вони з'явилися 1951го. Де їх виготовили – поки що не встановлено. Самого Ніла Хасевича нагородили "Срібним хрестом заслуги" й медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах".
На слід Ніла Хасевича ґебісти вийшли, коли наприкінці лютого 1952-го викрили криївку "Буйного" – надрайонового провідника Клеванського, нині Рівненського, району. При ньому знайшли повстанські листи-ґрипси. Зуміли розшифрувати одну із записок: "Заготували для вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево". Зрозуміли: це для "Зота". Вичислити криївку Хасевича зуміли приблизно: на хуторі за кілометр від села Сухівці, за 12 км від тодішнього райцентру Клевань. Проблема була в тому, що село з хуторами розтягнулося на 6 км із півночі на південь і на 5 км із заходу на схід. Опергрупа прибула до сусіднього села Радухівка і вже 4 березня планувала розпочати прочісувати кожне господарство в околиці.
На садибу родини Стасюків у Сухівцях, де був бункер Хасевича, натрапили випадково. "Коли МВД викрило криївку "Буйного", "Назар" (забезпечував криївку художника) хотів перевірити, яка ситуація біля "Зота", чи все там гаразд, – пише Марія Савчин. – Тільки що він увійшов у хату, як за ним зайшов озброєний уповноважений. Оба, заскочені, зчепились за зброю, позмагалися й вискочили з хати. Уповноважений побіг прямо до сільради, подзвонив у район до МВД, і ще тієї ночі наїхало на хутір опервійсько.
Увесь день шукали бункер і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив:
– Ну, довольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід.
Господар аж застогнав, схопившись за голову:
– Ах, не видержала! Будь ти проклята! – і показав вхід.
Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася".
Криївка була облаштована в клуні під стосом дров. Окрім Ніла Хасевича, там були двоє його учнів-охоронців – В'ячеслав Антонюк, псевдо "Матвій" та Антон "Гнат" Мельничук. Солдати почали розгрібати вхід. Що відбувалося далі, описав 1988 року літератор Теодор Гладков у книжці "Со щитом и мечом" в нарисі про службу в органах держбезпеки Бориса Стекляра, який дослужився там до полковника: "Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!" – крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення. Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду. Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух. Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: "Хто живий – виходьте! Інакше пустимо гранати в хід". Ніхто не вийшов. Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги – це був "Зот". У руці бандит стискав автомат".
Що сталося з тілами вбитих?
– Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок, – розповів уже в роки незалежності колишній вояк УПА Дмитро Удодик. – Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах. Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька (яр. – "Країна"). Десь так і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок.
150
графічних композицій, за приблизними підрахунками, створив Ніл Хасевич за 10 років перебування в УПА. Зокрема: "За самостійну соборну державу", "Воля народам, волzлюдині", "Слава Україні! Героям слава!". У сатиричних часописах "Український перець" і "Хрін" друкував свої карикатури на радянський режим і його лідерів
Підлітком залишився без ноги
1905, 25 листопада – Ніл Хасевич народився в селі Дюксин, нині Костопільського району на Рівненщині, у родині диякона. Мав двох старших братів – Анатолія й Федора. З дитинства Ніл мав хист до малювання.
1922 – Ніл разом із матір'ю їхав на навчання до Рівного, на залізничному переїзді вони потрапили під потяг. Мати загинула, а хлопець втратив ліву ногу вище коліна. Видужавши, продовжив навчання в художній майстерні Василя Леня в Рівному. 1925-го екстерном закінчив гімназію, рік працював помічником іконописця. Самотужки виготовив собі штучний протез. А гроші, отримані як компенсацію за каліцтво від французької компанії, що володіла залізницею, витратив на навчання в Академії мистецтв у Варшаві – Західна Волинь у міжвоєнний період входила до Польщі. Спочатку як вільний слухач, із 1930-го – повноправний студент. Обрав факультет графіки. Студент Петро Мегик, який теж навчався тоді у Варшаві, згадує про Хасевича: "Невеликого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза. Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда. Рисунки ж його свідчать про неабиякий мистецький хист".
1926 – став одним із засновників українського студентського мистецького гуртка "Спокій" у Варшаві, до якого входили кілька десятків молодих українських художників. Був його багаторічним секретарем. Члени гуртка ставили за мету піднести українське мистецтво до загальноєвропейського рівня. 1931-го за картину "Прання" Хасевич отримує відзнаку "Ватикан". Його дипломна робота – "Святий Володимир". Цей твір, як і портрет гетьмана Івана Мазепи, за який Хасевич 1932-го отримав почесний диплом Академії, не зберігся.
1935 – завершив навчання в Академії мистецтв, отримав диплом про вищу художню освіту з правом учителювати в середніх школах. Того ж року в польському мистецькому журналі Znicz зазначили: "Ніл Хасевич тихо, скромно й поволі, але впевнено у своїй творчості йшов вперед і тепер здобув визнання не тільки в художників Варшави, де навчався та виставляв свої праці, а й у закордонних митців, особливо французьких". Та Хасевич не захотів залишатися в польській столиці, а повернувся в рідне село Дюксин. Працював учителем, співав у церковному хорі, друкувався у волинській періодиці. У 1930-х вступив до ОУН.
1936 – на виставці у Варшаві екслібриси Ніла Хасевича здобули третю премію. 1939 року в польській столиці вийшли два його альбоми – "Книжкові знаки Ніла Хасевича" та "Дереворити". Загалом із 1931 по 1942 роки роботи Хасевича експонували на 35 виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку.
1943 – під час однієї з німецьких облав у Дюксині розстріляли батька Ніла Хасевича. Село спалили, згоріла й місцева церква, а в ній створені Нілом перед війною ікони. Польська боївка закатувала середнього брата Анатолія. Старшого – Федора, який був священиком Української автокефальної православної церкви, після повернення радянської влади заслали до Сибіру, звідки він не повернувся.
1952, 4 березня – Ніл Хасевич загинув у криївці в селі Сухівці, приблизно на півдорозі між Рівним і Луцьком. Того ж року у Філадельфії, США, вийшов альбом робіт Хасевича "Графіка в бункерах УПА".
5 
1
Коментарі
51