Коли Директорія призначила Івана Огієнка в своєму уряді міністром освіти, поміщик-меценат і видавець Євген Чикаленко 24 грудня 1918-го записав у щоденнику: "Знаю його по співробітництву в "Раді"; людина тупа, диявольськи самолюбива; під час реакції 1907-1917 ховався з українством, бо це шкодило кар'єрі, і займав посаду вчителя в чорносотенній гімназії Стельмашенка". Навряд чи в усьому ці Чикаленкові оцінки справедливі. Були й інші.
Віктор Петров (Домонтович) - ерудит, чоловік уїдливий і навіть цинічний - 1915-го був на лекції свіжоспеченого приват-доцента кафедри російської мови та літератури київського університету Св. Володимира Івана Огієнка. Тему викладу той обрав таку "Чи правильно поставлений наголос у "Полтаві" Пушкіна: "Молчит музЫка боевая"?" Огієнко читав ту лекцію 40 хв. Навів купу прикладів із незліченної кількості джерел, і довів, що Пушкін поставив наголос правильно, бо спирався на барокову літературну традицію. Аудиторія була приголомшена логікою доцента Огієнка, феєрверком його несподіваних цитат і співставлень.
"Ще й досі в моїх ушах бринить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії, - згадував Петров-Домонтович, - і я бачу за кафедрою худорляву постать промовця, з подовгастою борідкою, в уніформному сурдуті гімназійного вчителя. З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету на ознаку свого щирого подиву q визнання. Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в університеті, це була найблискучіша".
Отже, "тупим" він таки не був. Хоча, можливо, на малознайомих людей справляв невигідне враження, як то нерідко трапляється з ученими, надто заглибленими в тонкощі не всім зрозумілої науки. А втім, не був він і суто кабінетним ученим: міг займатися і високою філологією, й одночасно - просвітництвом. Свій університетський курс лекцій "Історія української культури", окрім повного варіанту, виклав у популярній версії - брошурою для солдатів армії Української Народної Республіки.
А щодо закидів до Огієнка в "кар'єризмі" - тут також не все просто. Принаймні, щодо вчителювання в згаданій "чорносотенній" гімназії Стельмашенка. Бо знайти тоді більш "патріотичне" місце для заробітку було не так легко, адже на той час російська влада позакривала всі осередки українства, зокрема й Чикаленкову "Раду". А Огієнко - тодішня київська російська шовіністична преса все одно відкрито називала його "патентованным украинцем" - мусив якось утримувати сім'ю. Отже, брався за будь-яку працю.
У біографії Івана Огієнка простежується одна фатальна річ: він надто часто мусив працювати в обставинах, несприятливих для його тонкої натури. І то ще з ранньої юності. Після початкової школи хлопчик, вихований на "Житіях святих" і схильний до віршування, потрапив до військово-фельдшерської школи. Це зовсім не його покликання - але через бідність мусив учитися там, куди дітей колишніх солдатів приймали безкоштовно.
Закінчивши школу, треба відпрацювати шість років. Юний Огієнко служить у київському військовому госпіталі - у відділенні для психічно хворих і невротиків. До цього контингенту вразливий юнак ніяк не міг звикнути й витримав у госпіталі лише половину терміну. Але протягом наступних кількох десятків років не раз потрапляв на таку службу, що порівняно з нею перебування серед божевільних і невротиків здавалося раєм.
Під натиском більшовиків, денікінців і поляків територія держави скоротилася так, що не було де розташувати урядові установи
Приміром, міністром освіти він був тоді, коли УНР уже агонізувала. Під натиском більшовиків, денікінців і поляків територія держави скоротилася так, що не було де розташувати урядові установи. Огієнко розмістив Міністерство освіти просто в приміщеннях Кам'янець-Подільського університету. Він одночасно був і міністром, і ректором цього університету. І це була чи не єдина установа, що реально залишалася під його, міністра, юрисдикцією.
Як людина, що змалку зазнала злиднів, був дуже ощадливий урядовець - щоб не сказати скупий. Диригент Олександр Кошиць у мемуарах комічно описує, як випрошував асигнування на закордонні гастролі своєї капели в міністра освіти Огієнка. Це було в дні евакуації Директорії з Києва. Спершу Огієнко наказав написати одну заяву, потім - другу. Тоді довго дорікав Кошицю:
- Ви мене не любите, ви до мене не ходите!
Доки це тривало, Державна скарбниця УНР спакувалася й виїхала з міста.
Перше, що він зробив на посаді міністра віросповідань - наказав перевести богослужіння із церковнослов'янської на державну мову. Утім, старі попи московських школи й гарту казали:
- Начхать ми хотєлі на такіє приказанія!
Та й у тодішньому українському уряді було немало атеїстів, цілком байдужих до справ духовних. Але міністр Огієнко робив своє. Ну, бо яка українська держава без української церкви?
А держава ця саме гинула, і в лихоманці ухвалювали божевільні рішення. 1920 року уряд УНР підписав із Польщею невигідну угоду - віддавав їй Галичину й Західну Волинь. Іван Огієнко свого підпису під тією угодою не поставив. Утім, залишався на посту міністра ще й деякий час у еміграції - до 1922-го.
8 жовтня - постриження в ченці, 9 жовтня - висвячення на диякона, 10-го - на ієромонаха, а 20-го - на єпископа
Після виїзду з України жив у Тарнові неподалік Кракова, у Винниках під Львовом, у самому Львові, тоді осів у Варшаві. У 1926-1932 роках був там професором церковнослов'янської мови на богословському факультеті місцевого університету. Доки не втратив посади - як активний прихильник українізації православної церкви в міжвоєнній Польщі. Слушний час настав після німецької окупації цієї країни у вересні 1939-го. Бо німецька адміністрація на Підляшші, Холмщині, Надсянні й Лемківщині загравала з місцевими українцями, яких утискали в міжвоєнній польській державі. Обернені перед війною на костьоли церкви знову повернули православним.
1940-го вже три роки як овдовілий Іван Огієнко постригся в ченці у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі на Підляшші. Під іменем Іларіон - так звали першого в Київській Русі митрополита-невізантійця, автора "Слова про закон і благодать". Усе було дуже стрімко: 8 жовтня того року - постриження в ченці, 9 жовтня - висвячення на диякона, 10-го - на ієромонаха, а 20-го - на єпископа Холмського і Підляського - ієрарха висунутих найдалі на північний захід українських етнічних земель. Інтронізація відбулася в соборі на Даниловій Горі в Холмі - колишній столиці Данила Галицького, нинішньому польському Хелмі.
Чому така поспішність? Та й узагалі - чому вчений-філолог, професор і екс-міністр під 60 став архієреєм? "Він же натуральний атеїст!" - писав у щоденнику Євген Маланюк, поет і колишній офіцер армії УНР. Можливо, усе тому, що серед тодішніх місцевих православних достойників не знайшлося нікого, хто зберігав би вірність ідеї Української автокефальної православної церкви, а були люди здебільшого старої московської орієнтації.
Роки Другої світової для розташованих на українсько-польському етнічному пограниччі Холмщині та Підляшші, митрополитом яких 62-річний владика Іларіон став у березні 1944-го, були страшні. У міжконфесійному та міжетнічному конфлікті 1942-1944 років загинули десятки тисяч православних українців. Заклики митрополита Іларіона зі своєї владичої кафедри в Холмі до спокою та припинення братовбивчої війни залишилися тільки документами епохи, що з'їхала з глузду, - ніхто не хотів чути голосу розуму. На той час минуло 40 років відтоді, як молодий Іван Огієнко покинув роботу в госпіталі для психічнохворих, а доля ніби щоразу повертала його до ще божевільніших обставин.
Він досить довго зберігав ілюзію, що зможе коли-небудь повернутися на батьківщину. Свої статті перших років еміграції часто датував, наприклад, так: "Писано Року Божого 1921-го, в 16-м місяці журби безупинної по Рідному Краєві".
"На Україні" чи "в Україні"?
Іван Огієнко унормуванню українського правопису присвятив немало спеціальних праць. Інколи при цьому виходив із політичних, а не з філологічних засад. Із цього приводу мовознавець Юрій Шевельов із властивою йому тонкою іронією писав 1964 року: "Примітивні критерії змасовленої політики прикладаються в наш час до найнесподіваніших речей і явищ. Не так давно, приміром, ми довідалися, що сказати "на Україні" - це мало не зрада нації, бо з назвами держав треба вживати тільки прийменник "в". Тяжко повірити, але авторитет церкви Митрополит Іларіон присвячує викладові цієї теорії цілий майже 25-сторінковий розділ. А традиції тут виразні й недвозначні: пошлюся хоча б на Івана Огієнка, що в своїй книзі "Українська літературна мова XVI ст." (1930) дав назви розділам - "Реформація на Україні", "Церковний рух на Україні". А Огієнко вважався добрим знавцем української мови, і в його змаганні з Митрополитом Іларіоном ми схильні виступити на його боці".
Дружина померла від онкологічної хвороби хребта
У червні 1907 року студент Київського університету Іван Огієнко одружився з Домнікією Литвинчук. Вони були однолітки, вчились в одній школі в Брусилові. Її батько - так само козацького роду, а мати - з українізованої шляхти. Домна вчителювала в сусідньому селі, а після одруження переїхала до Києва й закінчила акушерську школу. Згодом училася в Кам'янець-Подільському університеті, але не закінчила його через виїзд в еміграцію. Весною 1937 року Домна Данилівна померла від онкологічної хвороби хребта. Заповідала дітям не одружуватися з чужинцями, і цей заповіт вони виконали. Похована у Варшаві, на православному кладовищі "На Волі", де лежать козаки й старшини армії УНР.
Їхня перша дитина, хлопчик, помер невдовзі після народження 1908 року.
Син Анатоль (1910-2002) - інженер, після Другої світової війни емігрував до Аргентини, працював у фірмі з виробництва апаратури для звукозапису. Перші виступи Евіти Перон, дружини аргентинського президента, озвучені за допомогою Анатоля Огієнка. Він помер у США.
Юрій (1912-1982) - інженер, по війні жив у Канаді та США, похований поряд із батьком.
Дочка Леся (1920-1997) була бібліотекарем, також похована коло батька. Їхніми могилами опікується православна громада Вінніпеґа.
20 років працював над перекладом Біблії українською
1882, 14 січня - Іван Огієнко народився в містечку Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії, нині - Житомирська область. Був шостою дитиною в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Батько походив із давнього козацького роду з Полтавщини, що під час Коліївщини осів на Правобережжі.
1896 - закінчив у Брусилові чотирикласну школу, де його улюбленим читанням були "Житія святих". Тоді ж почав писати вірші російською мовою. Вступив до київської військово-фельдшерської школи. Там разом із ним учився Єфим (можливо, Юхим?) Придворов - майбутній радянський поет Дем'ян Бєдний. 1900 року почав працювати в Київському військовому госпіталі, у відділенні психічних і нервових хвороб. Одержував щомісяця 10 крб, з них 5 платив репетиторові за підготовку до університету, а 3 надсилав матері. Тоді ж пережив "пробудження української свідомості" - завдяки виставам українського театру.
1903 - екстерном склав іспити в Острозькій класичній гімназії та вступив до Київського університету на медичний факультет, згодом перевівся на історико-філологічний. Був серед улюблених учнів академіка Володимира Перетца. Одержував Кирило-Мефодіївську стипендію - 25 крб. Закінчив університет 1909-го, ще два роки чекав переведення в професорські стипендіати, що давало 1200 крб на рік. Викладав, часто друкувався в газеті "Рада".
1915 - склав магістерські іспити - із церковно-слов'янської, російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських літератур - і став приват-доцентом кафедри російської мови та літератури київського Університету Св. Володимира. У квітні 1917 року одним із перших перейшов на викладання українською мовою.
1918-1920 - був одночасно ректором Кам'янець-Подільського університету та міністром освіти в уряді Директорії, з 1919 року - міністром віросповідань. Обстоював створення Української автокефальної православної церкви.
1922 - вийшов з екзильного уряду УНР, жив у Польщі, цілком віддався науковій, просвітницькій та видавничій роботі. Видав, зокрема, "Історію українського друкарства" (1925), 10-томну "Історію церковно-слов'янської мови" (1928), "Історію української літературної мови" (1950). 20 років працював над перекладом Біблії - завершив 1940-го, вийшла друком 1958 року. Заснував і редагував у Варшаві журнали "Рідна мова" (1933-1939) і "Наша культура" (1935-1937).
1937 - померла дружина. 1940-го постригся в ченці під іменем Іларіон, того ж року висвячений на єпископа Холмщини й Підляшшя. 16 березня 1944-го став Митрополитом Холмським і Підляським. 1945-го виїхав до Швейцарії, а 1947 року - до Канади.
1951, 8 серпня - на Надзвичайному Соборі в канадському Вінніпезі митрополит Іларіон обраний предстоятелем Української Православної Церкви в Канаді. Його зусиллями 1968-го реорганізовано богословський факультет Манітобського університету в Колегію ім. св. Апостола Андрія. Відтоді вона готує православних священиків для українських громад у всьому світі.
1972, 29 березня - помер у Вінніпезі в 90-літньому віці.
2 
35413
Коментарі
1