"Чи буде Донеччина через 10–20 літ складовою частиною української нації?" – запитував 1973-го дисидент Олекса Тихий з-під Краматорська керівництво радянської України. Він помер у табірній лікарні в Пермі 30 років тому
– Я – громадянин СРСР, українець, до жодних партій не належав. До КПРС мене не приймуть, але я й не хотів би бути її членом через декотрі пункти статуту, – заявив у своєму останньому слові на суді Олекса Тихий у червні 1977-го. – На 18-му або 19-му році я прочитав повну збірку творів Леніна. Завжди дивився на життя власними очима. Пам'ятаю 1933 рік, голод. Пам'ятаю війну, фашистів. Пам'ятаю, як вішали, пам'ятаю облави, втікачів. Я вчився в транспортнім і в сільськогосподарськім інститутах, працював на будові в Златоусті. Уже тоді моє кредо було: "Шлях до свободи лежить через тюрму".
Його, уродженця хутора Іжевка за 23 км від Краматорська на Донеччині – тоді ще переважно україномовній, – уперше арештували 1948-го. Обмовився перед виборами до Верховної Ради СРСР: "Який може бути вибір, коли кандидат один?" Мав тоді 21 рік. Відпустили після "профілактичної бесіди". 15 лютого 1957-го – другий арешт, за листа до ЦК КПРС із протестом проти окупації радянськими військами Угорщини. "Мадяри мають право самі вирішувати свої внутрішні справи", – писав Олекса Тихий, на той час завідувач навчальної частини Олексієво-Дружківської середньої школи під Краматорськом.
– Яке ти мав право критикувати уряд? – кричав йому кадебіст на допиті у місті Сталіне – так тоді називався Донецьк.
Обласний суд виніс вирок: сім років таборів суворого режиму і п'ять – позбавлення громадянських прав за "антирадянську агітацію" й "наклеп на КПРС і радянську дійсність".
"Скрізь в Україні, де б він не був і з ким би не говорив, розмовляв тільки українською мовою, – згадує Григорій Гребенюк, товариш Олекси Тихого. – Лише тоді, коли знав точно, що людина з Росії й не розуміє української, переходив на російську. Не відчував дискомфорту, як би косо чи зневажливо на нього не зиркали малороси: чи то росіяни, народжені в Україні, чи просто малосвідомі й не дуже освічені українці".
Відбувши термін, 1964-го Олекса Тихий повернувся на рідний хутір до матері Марії Кіндратівни – батько помер по війні. Завів пасіку. Змінив із десяток професій: вантажник, випалювач, слюсар-монтажник, оператор-дефектоскопіст, пожежник. Позмінний графік давав змогу відлучатися на кілька днів. Їздив до Москви, Києва, Львова, Івано-Франківська. Відвідував друзів-співв'язнів, працював у бібліотеках.
"Домашньою роботою і городом займався рідко, і то тільки на домагання матері, – продовжує Гребенюк. – Часто виручали сестри, які приїздили з Артемівська та Краматорська, де мали сім'ї. Йому було незручно перед матір'ю, але на буденні клопоти волів не втрачати часу. Писав статті до місцевих і республіканських газет – про зміну навчальних методик, утиски української мови на Донеччині, плюндрування степових могил біля рідного хутора".
Та за життя Олекси Тихого нічого з його писань не опублікували. От 1971-го надіслав до редакції газети "Радянська Донеччина" статтю "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області". "А що ж буде через 20‑30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: "Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій?" – міркує в ній. Із редакції відповіли: у статті є багато слушних зауважень, але для друку вона не годиться.
"Чи буде Донеччина через 10–20 літ складовою частиною української нації? – запитував у листі до голови президії Верховної Ради УРСР Івана Грушецького 24 квітня 1973 року. – Думається, що не буде, якщо основний елемент духовної культури – мова – буде так інтенсивно витіснятись у всіх сферах життя, особливо в закладах освіти".
У листопаді 1976-го Олекса Тихий стає одним із співзасновників Української Гельсінської групи, що мала сприяти дотриманню демократії та прав людини. Готує матеріали на захист української мови, поширює самвидав, пропагує створення фонду для надання допомоги сім'ям політв'язнів. За кілька місяців – черговий арешт. Суд над Олексою Тихим і правозахисником-киянином Миколою Руденком відбувся влітку наступного року в Дружківці. Офіційно засідання було відкрите, насправді ж проходило за зачиненими дверима "ленінської кімнати" торгової контори "Змішторг".
"Там усе було закрито, – пише дружина Миколи Руденка Раїса у спогадах "Лукавая она была, советская власть". – Територія охоронялася так званими дружинниками в чорних костюмах з червоними пов'язками. Люди питали, кого судять, то їм казали, що судять двох, які працювали на м'ясокомбінаті, вони товкли скло і кидали в дитячу ковбасу, щоб важча була. Це вони розраховували, що як їх будуть вести, то люди будуть кричати і проклинати їх. Бо як же, вони ж ту ковбасу дітям дають".
Суд тривав тиждень і нагадував спектакль. На невеликому підвищенні-подіумі стояли стіл із трибуною. Ліворуч за перегородкою – лава підсудних, навпроти – судді. На змонтованих над їхніми головами полицях – 49 товстих томів судової справи. А на столі – поіржавіла німецька гвинтівка, "вещдок" терористичних намірів дисидентів. Її знайшли під час обшуку родинного будинку Тихого в Їжівці. Цю зброю 1943 року підібрав старший брат Олекси Микола. Потім пішов на фронт і не повернувся. Про гвинтівку ніхто й не знав. Тепер же до статті "ведення антирадянської агітації та пропаганди" Тихому додали звинувачення у незаконному зберіганні зброї.
Родичів – матір і двох синів – покликали на шостий день. Зате одразу завезли "обурену громадськість" – партійців із різних районів Донецької області. Коли Олекса робив зауваження судді чи адвокату, який захищав підсудних лише формально, публіка показово галасувала.
– Прошу втихомирити "общественность", мені важко говорити, – звертався тоді до керівника процесу.
На замовлення КДБ праці Тихого оцінював завідувач кафедри української мови й літератури Донецького університету Ілля Стебун. Стверджував, що спілкувався з підсудним раніше і той висловив ворожі погляди на національні питання.
– Він ненавидить російську мову, – запевняв.
Вирок Тихому: 10 років таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Руденкові – сім і п'ять відповідно. "Ніякої моєї вини в тому, що мені дали 15 років, нема, але закон для суддів ніщо був і, мабуть, поки що буде, – пише Олекса Тихий в листі до меншої сестри Шури 19 жовтня 1977-го. Він прибув до табору села Сосновка в Мордовії. – Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов'язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті".
Єдину посилку для нього родині дозволили надіслати через чотири з гаком роки. Бандеролі – двічі на рік. Отримувати листів міг скільки завгодно, а надіслати – один на місяць. Кожен аркуш перечитували. Якщо бодай одне слово здавалося підозрілим – вилучали. Згодом з'явилася ще одна вимога – писати тільки російською. Навіть до матері мусив звертатися чужою мовою.
В'язням видавали смугасту форму. На голову – шапочку. Робота – приладновувати гвинтиками панельку до шнура праски. Норма за зміну – 522 шнури. Виконати її було неважко. Та згодом, коли загострилася хвороба, Тихий не завжди міг подужати норму. За це позбавляли права на побачення, купівлю додатково продуктів у ларьку. Тихий вечорами читає книжки або газети – їх дозволяли мати одночасно не більше п'яти примірників. За найменшу провину – карцер або позбавлення права писати листи, бачитися з рідними. Раз на добу улаштовували годинну прогулянку під заґратованим небом.
"Чи писала ти скарги на таке свавілля? – запитує Шуру в листі у грудні 1978 року. Нарікає, що до нього не пустили матері, яка приїхала з Іжевки – за тисячі кілометрів. – Я написав міністрові внутрішніх справ, але вони не відповідають, бо для них закону не існує".
Один раз на тиждень в'язнів водили до лазні. Обов'язкова вимога таборової адміністрації – поголити вуса. Тихий категорично відмовлявся.
– Підганяють наш козацький рід під свій копил, – казав товаришам-політв'язням.
У серпні 1979 року відвідати Олексу хотіла його перша дружина Ольга. Приїхала до Нижнього Тагіла, де він лежав у табірній лікарні. Пробула там два тижні. Майже щодня ходила до начальника табору полковника Хайлака – той щоразу вдавав, ніби не пам'ятає, хто вона така. Побачення так і не дав. Натомість наказав зафарбувати вікна й оббити повстю двері палати, де лежав Тихий: щоб той не дізнався, що дружина ходить коло корпусу.
Багато разів Олекса Тихий оголошував голодування, протестуючи проти нелюдських умов утримання політв'язнів – порушення їхніх прав на листування, побачення. Одна з таких тривала 52 доби. 1978-го на 17-й добі чергового голодування в нього стався внутрішньошлунковий крововилив. Мучився 18 год. Коли Тихого принесли до лікарні, мав тиск 70/40. Начальник табору запропонував написати покаянну заяву. Категорично відмовився.
– Жити будете в муках і недовго, – пообіцяв хірург-чекіст Олексі Тихому, оповідає його сусід по камері Василь Овсієнко.
І зшив в'язневі шлунок у вигляді "піскового годинника". Їжа проходила тяжко, зі страшними болями. "Вийдемо на прогулянку в той дворик, а Олекса, отакий зранений, стане в кутку на голову і стоїть довго-довго, – згадує Овсієнко. – Каже, це корисно для кровообігу – колись займався йогою. А ходив уже зігнувшись. У тому дворику більше лежав на лавці або й на снігу, підібгавши ноги під груди. Або набере води в рот і з годину сидить за книжкою чи за роботою. Це, каже, теж корисно. Психологічна вправа. Щоб зосередитися в собі. І не підтримувати порожніх побутових балачок".
"Недавно позбавили побачення Олексу Тихого, – нотує в таборовому зошиті поет-політв'язень Василь Стус 1981 року. – Українців пресують передусім. Ця тюрма – антиукраїнська за призначенням. Отже, загроза українського бунту для влади дуже страшна".
Олекса Тихий останні роки ув'язнення весь час хворів, переніс кілька операцій. Шлунок нічого не сприймав, виникли спайки кишок. 19 квітня 1984-го мав останнє побачення, 40-хвилинне, із дружиною Ольгою й обома синами. Був страшенно худий, сам пересуватися не міг – завели попідруки. Але спокійний.
– Пам'ятайте Нагірну проповідь, – сказав на прощання.
5 або 6 травня 1984-го Олекса Тихий помер у тюремній лікарні в Пермі. Йому було 57. До закінчення терміну ув'язнення залишалося менш як три роки
"Я – клітина вічно живого українського народу. Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки вболівальників футболу, вчених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів. Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови. І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом", –
писав Олекса Тихий у статті "Думки про рідний Донецький край" наприкінці 1972 року. Надіслав її тодішньому голові президії Верховної Ради УРСР Івану Грушецькому. Уперше була опублікована в журналі "Донбас" 1991-го
Повернувся на Донеччину, дружина залишилась у Москві
Олекса Тихий закінчив філософський факультет Московського держуніверситету ім. Ломоносова. Доти вчився в Запорізькому сільгоспінституті й Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Під час навчання одружився з корінною москвичкою Ольгою. 1949-го в них народився син Микола. Коли Олекса вирішив повернутися на Донеччину, дружина залишилася в Москві. Розлучення не оформляли.
Учителюючи в Дружківці під Краматорськом, із 1952-го року, Олекса Тихий жив у цивільному шлюбі з учителькою Галиною Василенко. Народився син Володимир – у майбутньому науковець-фізик. Подружжя якийсь час разом працювало в школі: Олекса викладав історію, Галина – математику й фізику. Він підтримував добрі стосунки зі своєю першою сім'єю. Час від часу їздив у Москву до сина.
Коли старший син виростав, Олекса Тихий відбував перше ув'язнення. Втрачене намагається надолужити із меншим Володею, який жив із матір'ю у Дружківці. Влаштовують мандрівки по історичних місцях, часто – велосипедами. Володимир згадуватиме батька після першого терміну в Мордовії: "Завдяки тому, що там були гарні люди, він пізнав багато нового, повернувся з безліччю ідей. Почав учити мене гри на баяні (граю й до цього часу), на скрипці, але вона не пішла, учив польської, англійської. Коли не дали можливості викладати історію, суспільствознавство як ідеологічно шкідливій людині, то він у вечірній читав фізику, астрономію й англійську мову".
Судовий процес над батьком зблизив Миколу й Володимира. "Сини порозумілися, подружили, і думаю, що будуть людьми порядними", – написав Олекса Тихий у листі з табору до товариша Грицька Гребенюка із Краматорська 18 січня 1979 року.
4 
1
Коментарі