"Ведучи свою сотню в бій, міг зупинитися серед лісу, стати на пні й голосно молитися до сил природи"

Скульптор Михайло Гаврилко пішов служити в легіон Українських січових стрільців, щоб знищувати москалів

"Се одна з найоригінальніших постатей нашого стрілецтва – виглядом, поведенням і духовими інтересами. Навіть найзвичайнішу річ, справу чи людину, може він оригінально представити. Говорить з такою певністю, якби сокирою рубає. Так само певно виступає і ходить. Сильно збудований, кремезний, бльондин із прозоро синіми очима. З лиця, постави, рухів і голосу – уособленнє сили й рішучости. Коли дивлюся на нього, все маю вражіннє, що він з'явився найменше о чотириста літ запізно на українській землі", – писав 1915-го голова Пресової кватири Українських січових стрільців Осип Назарук у характеристиці на Михайла Гаврилка.

 

За рік до того розпочалася Перша світова війна. Діячі спортивних і стрілецьких товариств Галичини Володимир Старосольський, Іван Чмола й Олена Степанів у Львові сформували мобілізаційний комітет. Набирали добровольців для служби в українських частинах у складі армії Австро-Угорщини. Мали воювати проти Російської імперії.

Долучився до мобілізаційного комітету і скульптор Михайло Гаврилко. Він народився і жив на українських землях у складі Росії. Входив до Революційної української партії, відстоював право українців на самостійність, сидів за політичними звинуваченнями в російських тюрмах. Через переслідування перебрався на Галичину.

Крім УСС, Михайло Гаврилко включився в роботу Союзу визволення України. Керівництво цього об'єднання відправило його в табори для полонених вояків російської армії. Мав виявляти українців і переконувати їх іти воювати проти Росії.

У листопаді 1914-го Михайло Гаврилко прибуває в австрійське місто Фрайштадт біля Лінца. У тамтешньому таборі утримують кілька тисяч полонених різних національностей. Із них набирає 21 українця.

На допомогу митцю СВУ присилає художника Миколу Голубця та мовознавця Василя Сімовича. За кілька місяців прихильників самостійності України в таборі стає набагато більше, всюди чути українську мову.

"Довгі освітлені бараки, широкі проходи, водограї, зелень, квіти! – описував табір харків'янин Кость Даниленко, який потрапив у полон до австрійців. – Велика площа в центрі. Театр. Невелика церковця в українському бароковому стилі. Різні установи. Гімнастичне приладдя тощо. В таборі – діловий, пожвавлений рух. Кожен знає свій обов'язок, знає, що робить. Фрайштадтський табір уміщує до 20 тисяч полонених. Це табір руху, життя, енергії!"

Та Михайло Гаврилко рветься на фронт, хоче проявити себе у прямому протистоянні з Російською імперією. У квітні 1915 року записується у 2-й курінь УСС, яким командує Василь Дідушко. Він призначає Гаврилка командиром саперів. Той швидко налагоджує роботу підрозділу, що страждає від поганої дисципліни. Відзначається суворістю.

"Гаврилко під час одного з боїв розсердився так, що не тямив себе в гніві, – згадував Юрій Липа. – Вхопив невеликого гуцулика-стрільця і, взявши його за ноги, бив ним, як довбнею, довкола себе. Ця надзвичайно буйна вдача мала для себе тільки один прототип – Святослава Завойовника. Шанував його за відвагу, непосидючість, відкриту й сильну вдачу та прив'язання до гарних старих божеств. Їх глибоко шанував і Гаврилко. У часи боїв він звертався до них за допомогою – і до ясного та ласкавого Дажбога, що хранить від усякої напасти, і Перуна, що б'є громами всякого супостата. Ведучи свою сотню в бій, міг зупинитися серед лісу, стати на пні й голосно молитися до сил природи".

2-й курінь УСС бере участь у боях на горі Маківка. Через Тухлю, Сколе, Кам'янку і Тисів вирушають на Болехів. Там командування підвищує Михайла Гаврилка до чотаря. Далі воює під Калушем, Вікторовим, Галичем, Семиківцями, Тустанем, над Золотою Липою, Горішньою Липою. Бере участь у діяльності Пресової кватири УСС – культурно-просвітнього відділу формування.

"Гаврилко вроджений інтелігент, одначе абсолютно відпорний на всякі чужі впливи, – ділився враженнями від колеги по Пресовій кватирі художник Іван Іванець. – У мистецтві стоїть тим, що має в собі власного, з природи. Ніяким професорам не вдасться на нього вплинути. Він був за границею 10 літ, в Австрії і Франції, але не навчився багато ні по-німецьки, ні по-французьки. Не тому, щоби не мав до сього здібностей, має вдачу надто відпорну на все, що чуже і неукраїнське. Як людина він добрий, одвертий і ніжний, хоч твердий. Не дбає, чи кому подобається. Аби з собою в згоді".

 

У червні 1915-го стрільці першими заходять у звільнені від росіян села Гузіїв, Підбережжя і Тростянець. Люди жаліються, що москалі покрали худобу та збіжжя. Просять, щоб наздогнали й повернули майно. У Галичі стрільці знімають російський прапор і замість нього вивішують синьо-жовтий та австрійський.

"На мості, на Гнилій Липі, справили москалі правдиве пекло, – писав чотар Іван Балюк у "Віснику Союзу визволення України" влітку 1915-го. – Стрільці вийшли з нього переможцями. Загін Михайла Гаврилка прорвав лінію оборони ворога. Взяли в полон 1,2 тис. російських вояків".

Росіяни відступають. Через Межигірці курінь іде до Медухи – родинного села сотника Дмитра Вітовського. На честь земляка та його побратимів селяни роблять тріумфальну арку. Через неї урочисто проходить курінь.

"Іду. Ліс як ліс. Ніщо в нім не вказує на щось особливіше. Приглядаюся: перед мною глибокий яр, – писав Осип Назарук про саперів. – По обох його берегах – ряди змоклих наметів. Знаючи, що довго не затримаються, стрільці з власної ініціативи творять величні культурні роботи – гарну купальню зі штучними водоспадами. З природного потічка, яке назвали джерелом Мазепи, вирубавши в довгих дубових пнях корита, провели до двох басейнів воду. Один басейн призначений для питної води, а другий – для купальні. В купальні поставлена гарна буда, щільно заслонена смерековим гіллям. Навіть найморальніша галицька попадянка могла би в ній купатися. В буді був ще й душ у вигляді водоспаду, який із двометрової висоти падав у казан із продірявленим, як решето, дном. Вода через те решето виливалася на тіло".

У липні 1915-го відпочивають від боїв, при нагоді Михайло Гаврилко ліпить або вирізає скульптури. З алюмінію, добутого з російського снаряда, робить голову князя Святослава.

Героїчно проводять бої над Горішньою Липою, за Настасів, Людвиківку й Семиківці. Січових стрільців відзначає командування. Тоді ж армія Австро-Угорщини займає Львів, Холм, Володимир-Волинський, Ковель і Луцьк.

"Московські агенти говорили населенню, що як прийдуть австрійці, а особливо мадяри й германці, то всіх заженуть до купи, обнесуть колючим дротом. Потім на чолі повибивають розпечені печатки з якимись страшними словами й подобою імператора Вільгельма II. Потім дівчат і жінок ґвалтуватимуть і різними муками мучитимуть, вирізатимуть груди. Дітей усіх переріжуть, мужчинам вириватимуть язики. По всіх тих муках перевішають поголовно. Москвофільські прихвостні з Галичини свідчили, що вони всі ті муки бачили", – писав Михайло Гаврилко в рапорті в березні 1916-го.

Відступаючи, росіяни поширюють найнеймовірніші чутки. Багато хто з жителів Галичини й Волині їм вірить, у паніці тікає на схід. Росіяни підпалюють мости. Матері, які не встигають перейти на інший беріг, топлять дітей і кидаються у воду самі, "щоб не мучили австріяки".

– Та дурні ви люди, чого й куди втікаєте, – кажуть українці, які воюють у російському війську. – Не вірте тим страхам, що вам розказують, то вам брешуть. Радимо як брати нікуди з дому не втікати. Нічого злого вам не станеться. А от як повтікаєте, то погинете з голоду і від заразливих недуг.

Ті, хто залишаються, швидко переконуються у брехливості росіян. Починають навіть хвалити австрійців, що ті краще поводяться з людьми.

"Волинь сильно спустошена москалями. Інтелігентного матеріялу мало", – пише Михайло Гаврилко в листі до члена президії СВУ Володимира Дорошенка.

Січові стрільці хочуть розгорнути на звільнених від росіян територіях українські національні й освітні рухи. В офіційному зверненні до австрійського командування просять дозволу вербувати місцевих добровольців до війська та вести пропаганду на користь Австро-Угорщини.

Дозволяють лише трьом старшинам – Дмитрові Вітовському, Миколі Саєвичу та Михайлові Гаврилку. Вони очолюють комісаріати в Ковелі, Володимирі-Волинському та Луцьку відповідно.

У березні 1916-го Гаврилко вирушає в ознайомчу поїздку селами. У звіті пише: "Голоби. Село майже пусте, бо тут був збірний пункт воєнних виселенців. По свідченню однієї польки, тут була страшна маса зігнаних виселенців. Умерло звиш 10 тисяч на холеру. Решту москалі вигнали серед плачів і прокльонів поперед себе".

 

Чотар отримує дозвіл на відкриття української школи. У травні до неї починає ходити до сотні учнів.

"3 Коша УСС почали прибувати на Волинь до диспозиції трьох комісаріятів досвідчені громадські працівники, – писав Степан Ріпецький у книжці "Визвольна ідея і збройний чин", виданій у Нью-Йорку 1956-го. – Вони пішли з новим, українським словом на волинські села. Проповідували живу українську визвольну ідею, будили народ, освідомляли його, ширили українське друковане слово, часописи, книжки. Закладали товариства, хори, бібліотеки. Наприкінці приступили до найважнішого діла – виховання нового покоління, національної свідомості, через закладання і ведення широкої сітки українських шкіл".

Стрільці-вчителі здобувають довіру людей. Дітям цікаво в українських школах. За рік УСС відкривають на Волині понад пів сотні навчальних закладів. Кошти на їхнє утримання збирають місцеві та передають військові.

"Радісно слухав я вісти з України, – писав у березні 1917-го Михайло Гаврилко до президії СВУ. – Та потім почув, що кацапи не допускають до творення української воєнної сили. Видно з того всього, що хотять нас налякати такими страшними словами, як контрреволюція та небезпека Росії. Хочуть виграти на часі, щоб потім поквитуватися з нами".

Тоді російський імператор Микола ІІ зрікся престолу й активізувалися національні рухи. Українці не були винятком, заговорили про реформи державного устрою та самоуправління, найрадикальніші – про незалежність.

Центром боротьби українців стає Київ. Михайло Гаврилко проситься туди. Та голова президії СВУ Андрій Жук закликає "сидіти і не рипаться".

"Не можна дати кацапії опам'ятатися, – не вгавав чотар. – Доки армія російська на фронті скована, слід поставити своє військо й народну управу. Щоб при мирових переговорах ми могли вже виступити не як чиясь провінція, а як окрема сторона, оперта на силі великої армії, проти котрої не поважилися би виступити кацапи і їхні прихвостні. Як ми пропустимо сей момент, то кацапи своє військо вишлють в Україну і "водворят порядок". Або наша воля коштуватиме нам страшні жертви. Або нас повернуть у московську провінцію. Замість царської бюрократії кинуть на поталу ріжним уличним політичним пройдохам".

Лише навесні 1918-го Гаврилко потрапляє у Володимир-Волинський, де формується 1-ша стрілецько-­козацька дивізія. До неї входять старшини й козаки з Фрайштадта. З ними чотар вирушає на Полтавщину воювати проти більшовиків і білогвардійців.

 

"Михайло Гаврилко почував себе приналежним до будучої України, простої, безоглядної і войовничої. Він завжди буде цікавий для українців, як довго є українська земля, бо він виріс із цієї землі", – Юрій Липа (1900–1944), письменник

Спалили живцем у топці паровоза

1882, 5 вересня – в родині нащадків козаків на хуторі Свинківка – нині село Гаврилки в Полтавському районі – народився Михайло Гаврилко. Мав братів Івана, Ничипора та Степана.

1899 – вступає в Миргородську художньо-промислову школу ім. Миколи Гоголя. Навчається в Опанаса Сластіона. Захоплюється творчістю Тараса Шевченка. Стає агітатором Революційної української партії (РУП), яка прагне самостійності України.

1904 – як кращий випускник отримує стипендію на навчання в Центральній школі технічного малювання в Санкт-Петербурзі. За пів року потрап­ляє в тюрму за організацію страйку. Пише вірші. Виганяють зі школи. Їде на Буковину та Галичину, які входять до складу Австро-Угорщини, за літературою для РУП. Арештовують і ув'язнюють. Щоб уникнути нагляду жандармів, змінює місце проживання – Лубни, Миргород, Ічня, Київ, Канів. Емігрує в Австро-Угорщину.

1907 – вступає у Краківську академію мистецтв. Гроші на навчання дає письменниця Наталя Кобринська. Дружить зі студентом університету В'ячеславом Липинським і викладачем літератури Богданом Лепким. Видає збірку тюремної поезії "На румовищах". Отримує допомогу від львівської "Просвіти" й митрополита Андрея Шептицького.

1910 – надсилає роботу на конкурс пам'ятників Тарасові Шевченку, який відбувається в Києві. Опанас Сластіон і землевласник Євген Чикаленко називають проєкт Гаврилка найкращим. Та влада повідомляє, що конкурс не відбувся. За рік проводять іще один. Гаврилку присуджують третю премію, хоча художники визнають його роботу ліпшою за проєкт переможця.

1911 – навчається у студії Вільної художньої академії "Гранд Шом'єр" у Парижі. Багато працює над скульптурою. Повертається в Україну, створює погруддя Шевченка для Седнева, Чернігова, Кіцмані, Косова, Коломиї та Полтави.

1914 – входить до мобілізаційної комісії УСС у Львові, очолює саперний відділ 2-го куреня.

1917 – в селі Пісочна – нині Стрийський район на Львівщині – одружується з на вісім років молодшою художницею Оленою Гордієвською. За рік у подружжя народжується донька Любов-Світлана. Вона помирає через чотири місяці. На Різдво 1919-го народжується Надія-Оксана.

1918 – Михайло Гаврилко стає начальником команди зв'язку 3-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії Армії УНР. Служить у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району. Згодом керує штабом Сірої дивізії.

1920 – очолює повстанський загін на Полтавщині.

1920, осінь – потрапляє до рук більшовиків, які спалюють його живцем у топці паровоза на станції Полтава.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×