Іванові Карпенку-Карому заборонили жити біля сім'ї
"Перші репетиції "Назара Стодолі" проходили незвичайно. Назара й Галю грали Іван Тобілевич і Надія Тарковська. Завдяки постановці вони познайомилися й полюбили одне одного. Потім ще, як і герої п'єси, пережили ті самі перешкоди з боку багатих батьків", – писала акторка Софія Дитківська-Тобілевич у книжці "Життя Івана Тобілевича", виданій 1945-го.
Згадує столоначальника повітової Єлисаветградської поліції 24-річного Івана Тобілевича і на чотири роки молодшу Надію Тарковську. Вона працює у благодійному товаристві, що шиє білизну для дитячого притулку та лікарень.
Уперше бачаться 1869-го в читальній залі бібліотеки в Єлисаветграді – тепер Кропивницький. Поліцейський туди заходить часто. Через бібліотекарку отримує заборонену літературу для революційного гуртка. Чує, що в музичному класі хтось грає на роялі. Це Надія.
– А що якби вам виконати роль Галі? – запитує.
Вечорами він бере участь у репетиціях аматорського театрального гуртка. Ставлять "Назара Стодолю" Тараса Шевченка. Грає головну чоловічу роль. З акторкою на жіночу не визначилися. Вона складна і не кожній до снаги. Надія вагається, але наступного дня погоджується.
Пара закохується, зустрічаються щодня. Жінка походить із заможного польського роду. Її батьки в Єлисаветградському повіті засновують село Миколаївку й будують школу для селян. Для доньки шукають багатого і впливового чоловіка. Коли приходить свататися Іван Тобілевич, відмовляють.
Донька впадає у депресію і починає хворіти. Батьки змушені змінити своє рішення, і закохані одружуються. Від Тарковських отримують ділянку поблизу села Корлюгівка – тепер Кропивницький район Кіровоградської області – площею майже 10 га. Заводять господарство і будують хату на дві половини. В одній селиться подружжя, а в другу Іван забирає з Єлисаветграда батьків Карпа і Євдокію.
"Коли він, бувало, трохи вип'є і почне оповідати всякі події й випадки зі свого життя, то всі слухають, затаївши духа, – писав підприємець Євген Чикаленко у "Спогадах" про Карпа Тобілевича. – Оповідає образно, мальовничо та артистично. Коли розказував про щось страшне, то в мене, здавалося, і волосся на голові їжиться. Коли смішне – то всі аж за животи беруться від сміху".
В Івана та Надії Тобілевичів народжуються семеро дітей – Микола, Галина, Катерина, Юрій, Назар, Орися та Віссаріон. Живуть дружно й щасливо.
"Одні діти родилися, другі починали ходити, а треті вже бігали. Дитячий крик, плач, сміх і біганина – весь дім наповнювали галасом і рухом. Іван Карпович казав, що так був звик уже до того вічного гомону, що кінець-кінцем зовсім його і не помічав, – згадувала Софія Дитківська-Тобілевич. – Коли вертався в час обідній зморений і втомлений роботою, засипав під той клекіт і галас, як під тиху музику. Правда, ненадовго, бо три малі карапузики сиділи вже на ньому верхи. Вони всі любили татка".
1872-го в один день від холери помирають батьки Надії. Вона забирає до себе малолітніх брата Олександра й сестру Віру. Іван мусить розбиратися з маєтком та боргами тестя.
Віру видають заміж. Олександр цікавиться революційними рухами та стоїть на обліку в жандармів. Коли його арештовують, дядько використовує свої зв'язки, аби звільнити. Але того відправляють у Сибір. Іван Тобілевич залишається із зіпсованою репутацією і викликає підозру в керівництва.
Становище ускладнює хвороба доньки 6-річної Галини – на спині росте горб, дівчинка перестає ходити. Лікарі радять везти до Одеси, щоб купалася в лимані й мастилася грязями. Батько їде з нею на лікування.
Cеляться в землянці над лиманом. Іван Тобілевич носить відрами болото та ропу. Пізніше приїжджає дружина. Купаючи доньку в лимані, застуджується.
"В той час Іван Карпович в одежі спав. Їв прихапцем. Був за няньку та сестру-жалібницю. Дім перетворився на лазарет", – згадувала Софія Дитківська-Тобілевич.
Навесні 1881-го засинає в кріслі біля дружини. Вона сниться йому вбрана по-святковому, підходить і цілує. Прокидається і бачить, що жінка мертва.
Важко переживає втрату. Обіцяє більше не одружуватися. На могильній плиті пише: "Надійко ти моя рідненька! Навіщо ти мене лишила з дітками дрібними. Прийди з того світу і порадь, що робити. Мир праху твоєму. Люблячий чоловік Іван".
За два роки наказом міністра внутрішніх справ Тобілевича звільняють зі служби за те, що виписав фальшиві паспорти й надавав притулок подружжю громадських діячів Русових.
Від запалення головного мозку помирає донька Галина. Поховавши її, Іван Тобілевич пристає на пропозицію керівника театральної трупи Михайла Старицького і вирушає на гастролі Російською імперією. Виступає під псевдонімом Карпенко-Карий – від імені батька Карпа та улюбленого літературного персонажа Гната Карого із п'єси Тараса Шевченка "Назар Стодоля".
Дітей залишає під наглядом батька. Мати до того часу померла.
Якось трупа Старицького обідає в ресторані. Акторка Софія Дитківська затримується. Коли приходить, не може знайти вільного місця. Іван Карпенко-Карий поступається своїм. Актори починають насміхатися, бо недолюблюють її за польське коріння.
– Годі, хлопці, досить! Чого ви причепились до дівчини? Немає недостойних національностей, а єсть недостойні і злі люди, – гримає він на колег.
Жінка закохується в нього й освідчується. Він старший на 15 років, тому відмовляє: "Ти молода. Мусиш іти в життя. Я своє вже віджив".
У Ростові отримує розпорядження поліції негайно залишити місто як "політично неблагонадійний". Забороняють жити в Україні та великих містах імперії. Обшукують, затримують і допитують.
Дозволяють оселитися під "гласним наглядом" в Новочеркаську – тепер Ростовська область Росії. Працює робітником у кузні. Відкриває невелику майстерню, де виготовляє оправу для книжок. Пише п'єсу "Бурлака", яку присвячує покійній дружині.
Отримує листа від батька, який повідомляє про смерть онуків Миколи, Катерини та Віссаріона. Орися важко хворіє. Карпо Тобілевич просить не затягувати з одруженням. 66-річному чоловіку важко ростити дітей самотужки.
"Діти мої ростуть без матері й без всякого догляду, – писав Іван Тобілевич в листі. – Я не маю змоги найняти когось, щоб придивилися за ними, бо позбавлений права заробляти на прожиток".
"Cумом могильного склепу віяло від убогої його хатинки, що містилася в підвальному поверсі будинку, ціною 7 карбованців на місяць. Ні ліжка, ні меблів, тільки стіл, лавка та пару крісел становили все умеблювання цієї пам'ятної для мене квартири", – писала про помешкання висланця в Новочеркаську Софія Дитківська-Тобілевич. Вона приїжджає туди з трупою Михайла Старицького. Після вистав навідується до Івана Тобілевича.
"Спасибі тобі, Марусе. Софія Віталіївна за твоєю ініціативою залишилась у Новочеркаську на добу – і я був щасливий, – пише в липні 1884 року до сестри Марії Садовської-Барілотті. – Але не подумай нічого недоброго. Клянусь тобі, я був щасливий лише тим, що вона була тут! Стосунки мої не змінилися, вони залишаються до сих пір такими ж чистими, як і були. Вони будуть такими, пока я не улаштуюсь так, щоб другу своєму доставити тихе і безтурботне щастя, забезпечене розумним планом життя. Марусе, захищай її!"
За кілька місяців Софія полишає трупу та приїздить у Новочеркаськ. Побачення з коханим описує так: "Зустріло мене бліде, немов крижане обличчя. Здивування. Потім радість і сльози".
Іван Карпенко-Карий наважується на другий шлюб. Тоді Софія зізнається, що має однорічну доньку Марію. Народила після зґвалтування в Києві. Іван приймає дівчинку.
Навідується Михайло Старицький та вмовляє писати п'єси. Так у Карпенка-Карого з'являється заробіток. З-під пера виходять "Хто винен", "Бондарівна", "Розумний і дурень", "Наймичка" та "Мартин Боруля".
1887-го дозволяють повернутися на свій хутір біля Єлисаветграда. Називає його на честь покійної дружини – Надія.
"У мене виросли крила. Напишу тобі про мою свободу, – повідомляє братові Миколі Садовському в листопаді 1888-го. – Якщо справдиться те, що обіщали, то я буду освобожден, коли отримаю приглашеніє театрального товариства. Виїду до вас, куди скажете".
"Найталановитішим із братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського. Найдосконалішим із технічного боку – Панаса Саксаганського. А найглибшим, найґрунтовнішим – Івана Карпенка-Карого", –
Михайло Старицький (1839–1904), письменник
18 п'єс написав Іван Карпенко-Карий. Серед них "Чумаки", "Сава Чалий", "Лиха іскра поле спалить і сама щезне". П'ять найпопулярніших екранізували: "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Наймичка", "Хазяїн", "Житейське море"
Називають дивним поліцейським, бо не лається й не бере хабарів
1845, 29 вересня – в селі Арсенівка – тепер Новомиргородський район Кіровоградської області, в родині зубожілого дрібного шляхтича й управителя поміщицьких маєтків Карпа Тобілевича народився син Іван. Крім нього, були молодші Михайло, Петро, Марія, Микола і Панас.
1859 – закінчує з відзнакою трикласне повітове училище в Бобринці – тепер райцентр Кіровоградської області. Цікавиться театром, грає в аматорській трупі. Працює писарем у канцелярії поліцейського пристава в сусідньому містечку Мала Виска. Там стає канцеляристом міської управи.
1865 – переходить у повітове та міське поліцейське управління в Єлисаветграді – тепер Кропивницький. У 1868–1869 роках – секретар міського поліцейського управління в Херсоні. Називають дивним поліцейським, бо не лається російською і не бере хабарів.
1869 – одружується з Надією Тарковською. Від її родини отримує землю, де ставить хутір. У подружжя народжуються семеро дітей. Жінка застуджується й помирає 1881-го.
1883 – у виданому Михайлом Старицьким альманасі "Рада" публікує оповідання "Новобранець", підписане псевдонімом Гнат Карий. Бере участь у роботі нелегального українофільського гуртка "Товариство з поширення ремесел і грамотності", розповсюджує заборонену літературу. За неблагонадійність звільняють із поліції. Вступає до театральної трупи Михайла Старицького. Засилають до Новочеркаська. 1884-го одружується з акторкою Софією Дитківською.
1886 – у Херсоні видає "Збірник драматичних творів". Наступного року отримує дозвіл повернутися в Україну, селиться на своєму хуторі. З 1888 року виступає з трупою брата Миколи, який узяв псевдонім Садовський. Потім – із колективом брата Панаса, який став підписуватися Саксаганським.
1890 – з Панасом Саксаганським створює Товариство російсько-малоросійських артистів. Воно стає найкращим українським театральним колективом. На його базі виникає Малоросійська трупа, де, крім Тобілевичів, грає і Марія Заньковецька.
1897 – складає записку до з'їзду сценічних діячів у Москві про переслідування українського театру. Її з трибуни виголосив Панас Саксаганський.
"Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя українців, – йшлося у зверненні. – Справедливо підмічають, що в українських виставах народ співає і танцює все життя. Ніби немає в них ані печалі, ані горя, ані громадських інтересів".
1906 – за станом здоров'я залишає сцену. Їде лікуватися до Берліна. Там діагностують рак печінки.
1907, 15 вересня – Іван Карпенко-Карий помирає в Берліні. Ховати везуть до його хутора – біля теперішнього села Корлюгівка Кропивницького району Кіровоградської області.
2 
1
Коментарі