До Народних зборів Західної України обрали неписьменних
"Свистів над нами проклятий канчук пана та його посіпаки. В темряві, в злиднях, в неписьменності животіли ми й наші діти. Нам забороняли говорити рідною мовою. Закривали школи. Українця не допускали до державної роботи. Нас вважали за бидло, звали глузливим словом "хлоп" і знущалися. Та прийшов цьому край. Славна визволителька наша – Червона армія – утворила для нас цілковиту можливість уперше вільно, самим встановити свою долю", – йдеться у відозві, яку газета "Вільна Україна" – орган Тимчасового управління Львова – публікує 4 жовтня 1939-го.
За 20 років до цього міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон (1859–1925) пропонує встановити кордон між відродженою Польською Республікою та окупованою більшовиками Україною по умовній лінії. На захід від неї переважає польське населення, у східній частині – українське. Однак Ризький мирний договір 1921-го фіксує іншу межу. Населені здебільшого українцями Галичина й частина Волині – сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська та Рівненська області – опиняються у складі Польщі.
Тутешній уряд гарантує mniejszoѕ´ci narodowej – національній меншині – широку автономію. Обіцянок не дотримуються. Поляки закривають українські школи й культурно-освітні установи – як "Просвіту" чи "Пласт". У відповідь підпільна Українська військова організація влаштовує серію терактів і саботажних акцій.
"Манія великості Польщі, що мріяла про своє "моцарство" і навіть оголосила претензії до колоній в Африці, засліпила погляд малого народу, що ніколи не міг переступити 20 мільйонів, – характеризує той період публіцист Зиновій Книш (1906–1999). – Вона перевернула йому в голові і штовхала на самовбивчий шлях церковних і національних переслідувань, пацифікацій і знущань. Ця зарозумілість і нерозумна політика, спрямована на знищення всього українського в перецінюванні власних сил і можливостей, сприяла поширенню революційних настроїв серед широких народних мас".
23 серпня 1939 року в Москві керівники закордонних відомств Радянського Союзу й нацистської Німеччини – В'ячеслав Молотов і Йоахім фон Ріббентроп – підписують Договір про ненапад. Документ має секретний додаток. Що в разі падіння Польщі більшовики та нацисти поділять її територію відповідно до "лінії Керзона", з кількома незначними поправками.
Першого дня осені німецькі війська нападають на Польщу. Менш як за два тижні доходять до її східних околиць. 17 вересня з протилежного боку починають наступ частини Червоної армії. За п'ять днів займають Львів.
Поляки сприймають поразку держави як національну трагедію. Письменник-фантаст Станіслав Лем описує сцену, свідком якої він став. Зі схилів Цитаделі спускається польська кінна артилерія. Їй назустріч виїжджають верхи радянські вояки. Всі мають азійські обличчя, кожен в одній руці тримає револьвер, а в другій – гранату. Наказують противникам залишити коней, портупеї і зброю та йти геть. Артилеристи здаються без єдиного пострілу.
– Пошел вон! – наказують "монголи".
"Я бачив, як впала Польща! – згадує Лем. – Їх навіть не взяли в полон. Просто відпустили".
Прихильніше сприймають зміну влади тутешні українці та євреї. На багатьох будинках з'являються радянські стяги. Виготовити їх нескладно – достатньо від польського біло-червоного прапора відрізати верхню частину. Незабаром по установах розвішують кілька сотень портретів більшовицьких вождів і теоретиків – Йосипа Сталіна, Володимира Леніна, Карла Маркса. На вулицях красуються гасла на зразок "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"
Обивателі демонструють свою "пролетарськість" навіть у вбранні – чоловіки виходять на вулицю без звичних раніше краваток і палиць, жінки замість капелюшків одягають хустки.
На центральній алеї поряд із пам'ятником польському королю Яну ІІІ Собеському встановлюють монумент "Сталінській конституції". На дерев'яному постаменті – бетонні фігури солдата-червоноармійця, робітника, матері з дитиною, студентки та старого гуцула з хлопчиком. Написи трьома мовами – польською, українською та єврейською – прославляють радянського вождя.
"Совєтські літаки розкидали над містом пропагандивні летючки українською мовою, в яких була сила-силенна різних обіцянок, – згадував журналіст Іван Німчук (1891–1956). – По вулицях вешталися большевицькі агітатори в уніформах, що оповідали гурткам львів'ян чуда-дива про життя в совєтському раю: про широкі права робітників і селян, про їхній добробут, про безплатне навчання у школах. Пускали такі байочки, що кожний робітник має вільний доступ не тільки до кожного міністра, а й до самого Сталіна, яким може предложити особисто яку завгодно просьбу".
"Мітинги, доповіді, лекції, антирелігійні курси. Скрізь – на вулицях, по школах, установах – мали переробити буржуазні, запаморочені "мракобіссям" душі на фасон большевицько-пролетарсько-соціялістичних ідеалів, – згадував священик Гавриїл Костельник. – Завжди те саме – казьонну, фанатичну, плитку фразеологію репетували політруки аж до зануди й замучення "добровільно" зібраних слухачів. Завжди промова кінчалась большевицьким "аменем": "Хай живе батько Сталін!" Промовець перший починав плескати, за ним плескала ціла заля".
Сучасник переказує діалог перехожих із недалеким радянським танкістом, який посеред вулиці береться розхвалювати переваги нового режиму:
– У нас этого очень много!
– А шкарлятини у вас много? – цікавляться якісь дотепники.
– Да, очень много!
– А Амстердамів теж много?
– Ну все, хватит, – каже після кількох секунд роздумів.
Закривають усі часописи – а таких виходило більше сотні – українською та польською мовами. Натомість з'являється єдиний друкований орган – щоденна газета "Вільна Україна". На передовиці першого номера – промова В'ячеслава Молотова й патріотичний вірш "поета-орденоносця" Василя Лебедєва-Кумача.
"Щоденник "Вільна Україна", не зважаючи на такі важливі події в тодішньому ближчому і дальшому світі, був, як то кажуть, хімічно випраний від цікавих вісток, – переповідав Німчук. – Це була суха, нецікава газета. А мова "Вільної України" – це був один жах. Якийсь мертвий жаргон і на диво важкуватий стиль, що їх галицькому читачеві зрозуміти було понад сили. Про засмічення тієї мови численними російськими словами нема що й згадувати".
Однак вторгнення потрібно "узаконити". Для цього керівники СРСР вирішують створити представницький орган – Народні збори Західної України.
"Народні збори повинні вирішити питання, найістотніші для устрою нашого життя, – пояснює звернення у "Вільній Україні". – Нехай загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням обере до Народних зборів своїх представників весь наш народ, всі громадяни, чоловіки й жінки, незалежно від їхньої расової та національної належності, віросповідання, освітнього цензу, соціального походження, майнового стану й минулої діяльності. Нехай зберуться ці обранці народу в українському древньому місті Львові на Народні збори Західної України, щоб вирішити питання, яка повинна бути влада".
22 жовтня 1939-го відбуваються вибори делегатів. На дільниці приходять 4,4 млн осіб – 92,8% дорослих громадян, за офіційними повідомленнями. Кінохроніки відзначають – у минулих виборах до польського Сейму брало участь менше половини виборців.
Газета публікує докладні репортажі з дільниць.
– Голосую за радянську владу, яка мені, безробітному, забезпечує працю і дальшу науку, – цитує кореспондент якогось Дмитра Горака з Левандівки, робітничого передмістя Львова. – Я щасливий, що ще перед виїздом у Донбас можу голосувати. Вже в четвер їду туди. Заживу так, як живуть трудящі квітучої Радянської України.
– Я перший раз голосував, – каже 19-річний Тадей Весоловський, робітник друкарні. – Досі навіть праці не мали, а тепер маємо і працю, і великі права.
"Усі розуміли, що ці вибори – кумедія, в якій нам припала роля маріонеток, – оповідає львів'янин, який у виданій 1958-го в Нью-Йорку книжці спогадів про радянську окупацію підписався "старий юрист". – На картці до голосування було видрукуване прізвище одного-однісінького кандидата. При урні сидів "совєт" у військовій уніформі. Він пояснив, що з карткою треба зайти до будки в куті кімнати, вкласти у конверт і вкинути до урни. Сказав, що можна перекреслити прізвище кандидата, якщо не хочу віддати на нього голос. Я нічого не скреслював, згорнув картку, вклав у конверт і віддав "совєтові". Я не цинік, але ручусь, що так само робив загал виборців".
Обирають 1484 депутатів. В 11 округах голосування визнають недійсним – більшість учасників викреслили єдиного кандидата в бюлетені. Серед обранців – мовознавець Кирило Студинський, композитор Василь Барвінський, етнограф Філарет Колесса, педагог Петро Франко, лікар Мар'ян Панчишин. Однак більшість – мало відомі широкому загалу представники пролетаріату, робітники, селяни, вчителі. Тільки 5% мають вищу освіту, близько двох десятків – неписьменні.
"Хто були кандидати на депутатів? – продовжує "старий юрист". – Це була дуже різнорідна публіка. В моїй виборчій окрузі кандидатом був якийсь нікому не відомий "трудящий". Казали, кам'яничний сторож. Жоден комуніст, жоден "клясово усвідомлений", а якийсь Богу духа винний бідолаха. Були між кандидатами й наші відомі громадяни, загальношановані та поважні люди. Але політичних діячів не було, тільки "культурники" – лікарі, мистці тощо. Була теж наволоч, навіть кримінальні типи".
26 жовтня 1939 року депутати Народних зборів зустрічаються у Міському театрі у Львові – теперішній Театр опери й балету імені Соломії Крушельницької. Присутні перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, командувач Українського фронту Семен Тимошенко, голова Спілки письменників УРСР Олександр Корнійчук, кінорежисер Олександр Довженко. В театрі вони займають "цісарську" ложу.
"Я вже не пам'ятаю склад президії зборів, але це були добре відомі люди з певними політичними позиціями, – запевняє Микита Хрущов (1894–1971) у мемуарах, написаних наприкінці 1960-х і вперше опублікованих 1990 року. – Це були не підставні особи, не якісь "наші агенти", ні! Це були переконані комуністи. Коли вони виступали, я не чув жодного оратора, який би висловлював сумнів, що в них треба встановити радянську владу. Вони з радістю, з пафосом заявляли, що їхня заповітна мрія – бути прийнятими до складу Радянської України. Ось вона, сила ленінських ідей! Люди виступали зі сльозами радості".
"З плином часу я зрозумів, що ми були лише статистами у цьому спектаклі. А тоді в залі панувала ейфорія. Всі ми кричали "Ура!", "Слава!" Мало не кожен оратор закінчував виступ словами: "Хай живе наш вождь товариш Сталін!" – згадує наймолодший учасник зборів Олександр Гринько (1919–2014). Пізніше він 14 років проведе у засланні як "буржуазний націоналіст".
Засідання та "дискусії" тривають три дні. Наприкінці зачитують чотири декларації: про встановлення радянської влади на всій території Західної України, про возз'єднання з Радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель. Присутні одноголосно підтримують всі постанови. "Вільна Україна" описує цей момент:
"Зал здригається від гучних оплесків. Усі встають. В єдиних почуттях, думках, в єдиному пориві серця лунають вигуки: "Хай живе Радянська влада!" "Хай живе наш рідний товариш Сталін!" Хвилина, друга, третя, десята… Люди аплодують. Кричать. Радіють. Сміються. Плачуть, від радості плачуть. Довго не вщухає могутній рокіт народних почуттів, народного серця".
На закритті всі хором співають "Інтернаціонал".
63 уповноважені представники Народних зборів потягом їдуть до Москви. Верховна Рада СРСР так само одноголосно підтримує рішення жителів Західної України. Документи підписує Йосип Сталін. Після цього Народні збори оголошують про саморозпуск. Протягом наступних півтора року нова влада націоналізує тут усі промислові підприємства, конфіскує 2,5 млн га землі. У північні області Росії депортують понад 240 тис. осіб.
Влітку 1941 року Західну Україну займають нацистські війська. Місцеві зустрічають їх із квітами.
"Під большевиками всі засуджені на смерть. Навіть ті, що по найліпшій волі служать системі, віддаючи їй усі сили. Увесь суспільний організм, цілий народ і кожна родина марніє в атмосфері большевицької держави, нидіє, слабне. Кожний бачить перед собою немов якусь пекельну примару, ту смерть, що наближається з виснаження, з голоду, з упливу крови. Це атмосфера, в якій ніякий організм довго жити не може. І така атмосфера є наслідком марксизму, який можна назвати системою, що робить із людини машину, не беручи до уваги прав і потреб її природи", –
Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ (1865–1944), митрополит Української греко-католицької церкви. Статтю "Слово про большевизм" написав восени 1941-го, коли Галичина була окупована нацистами. Вперше опублікована в книжці "Західня Україна під большевиками", що вийшла 1958 року в Нью-Йорку
2 
35413
Коментарі