Галичани боялися фотографуватись на установчому конгресі Організації Українських Націоналістів
"Одержане нами доручення було коротке: приїжджайте на "зустріч" до Праги. Забезпечтеся необхідними документами і речами. Не забудьте умовлене гасло, – пише у спогадах про підпільну діяльність наприкінці 1920-х член Української військової організації Андрій Федина, який жив у Данцигу – тепер Гданськ у Польщі. Опублікував їх у канадському часописі "Гомін України" 1958-го. – Ми всіли до поїзду, який відходив до Праги. Вдавали, що не знаємось. За час подорожі не вели жодних розмов, хоч думки в нас були майже однакові. За піднесеними комірами ховалися перед пронизливими очима пасажирів".
Після поразки Української революції 1917–1921 років військові створюють нелегальні структури. Найпотужнішою серед них стає Українська військова організація, основана у Празі 1920-го. Її очолює колишній командир Січових стрільців Євген Коновалець (1891–1938, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН. – Країна). У країнах Європи шукає прихильників, видає газети і влаштовує акції. Члени УВО є й на Галичині та Волині, які входять до складу Польщі. Вони організовують напади на державні установи та замахи на політиків.
За кілька років виникають ще кілька організацій націоналістичного спрямування. Між ними та УВО розпочинаються перемовини. У листопаді 1927-го в Берліні відбувається Перша конференція українських націоналістів. Створюють Провід на чолі з Євгеном Коновальцем.
"Провід у своїй діяльності відмежовується від українських політичних партій та не вступає із ними у співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині також мусять стати на один шлях із ним", – пишуть у резолюції Другої конференції українських націоналістів, яка відбувається навесні 1928-го у Празі.
Домовляються провести об'єднавчий конгрес 1 вересня 1928 року. Не встигають, тому переносять на три місяці. Але на початку листопада багатьох активістів арештовують за відзначення 10-річчя проголошення Західноукраїнської Народної Республіки у Львові.
Організатори готують список делегатів і орієнтуються на кінець січня 1929-го. Більшість виступає за утворення підпільної революційної організації. Тому частину діячів відсіюють – вони проявили себе в офіційних українських партіях.
Розсилають запрошення у 12 країн. Із Галичини мають приїхати п'ять осіб. Зокрема поет і журналіст Богдан Кравців.
"Кравців, як звичайно, коли його було найбільше треба, сидів у в'язниці", – іронічно пише публіцист Степан Ленкавський, який теж збирається на конгрес. Разом із приятелем із Союзу української націоналістичної молоді Степаном Охримовичем їдуть до Тешина – теперішнє місто на кордоні між Чехією та Польщею.
Прибиваються до групи робітників і переходять на чеський бік міста. Отримують від спільників квитки на потяг до Праги. У вагон заходять останніми – щоб простежити, чи немає за ними "хвоста". Сідають на окремих лавках і вдають незнайомих. У Празі їх зустрічає зв'язковий та поселяє на квартиру.
"Для дальшої їзди через австрійський кордон ми одержали пашпорти, позичені у місцевих українських студентів, із знятками (фотографіями. – Країна) і описом осіб, до нас ніяк неподібних, – пише Степан Ленкавський у спогадах, опублікованих 1974-го. – Конспіративно нас повідомили, що конґрес відбудеться у Відні, та заладували у вагон поїзду. В ньому сиділи незнайомі нам учасники конґресу з Чехії і розмовляли по-українськи. Говорили не лише про побутові справи і своїх знайомих, а також на політичні теми. Дехто мав причеплені українські відзнаки – тризуб, хрест Української галицької армії, відзнаку Леґії Українських націоналістів".
У Відні селяться в невеликому готелі на вулиці Канта. Частина запрошених не встигають приїхати через проблеми з візами, представник із США прибуває після завершення конгресу.
Делегатам радять без потреби в місто не виходити, триматися групами по дві-три особи та уникати розмов надворі чи в коридорах. Спочатку всі харчуються в кімнатах, де відбуваються наради. Потім двічі на день ходять до ресторану.
"Я був рішуче за розмежування нової організації та революційної діяльности, – згадував гість конгресу, політичний оглядач львівської газети "Діло" Іван Кедрин. – Членами революційного підпілля повинні бути люди, приєднувані туди за персональним, а не масовим принципом. Але я був цілком ізольований: мене переголосували і я більше у засіданнях конґресу участи не брав".
Спочатку всі учасники заслуховують доповіді. Головну "Сучасне положення на українських землях" зачитує Коновалець. Інші стосуються державного устрою та міжнародної політики України. Потім протягом трьох днів працюють у комісіях – ідеологічній, соціально-економічній, військовій, політичній, культурно-освітній та організаційній.
"Найдовше затягнулася праця ідеологічної комісії, – згадував один із учасників конгресу. – Там виникла принципова суперечка, як розуміти націю й національний ідеал. Дискусія зійшла до глибинної критики систем матеріалізму і мала вигляд семінару метафізики".
Під час одного засідання залом передають привітальну картку і пропонують підписати.
"Це було кричуще переступлення засади конспірації. Але картка починалася підписами полковника Коновальця і членів президії конгресу. Я не знав, що робити. Підсунув її Охримовичу. Він пішов із нею в другий кінець зали радитися з Барановським (Ярослав Барановський – представник УВО з Галичини. – Країна), – згадував Степан Ленкавський. – Поки він повернувся, я рішився підписати. Подумав, що ми переборщуємо конспірацією там, де сам полковник не вважає це за необережність. Охримович шепнув, що Славко каже, це недобре. Бо ми не на прогульці в горах, щоб слати привіти. Але коли полковник підписав, то картка не буде послана поштою та йде в певні руки. Ми підписали й передали далі. Картка обійшла всіх і дійшла до президіяльного столу. Там у когось застряла. Під час дальших дискусій закружляла друга привітальна картка, яку ми автоматично попідписували".
У ніч на 3 лютого 1929 року, о 00:33, затверджують "Устрій" – організаційний статут, яким офіційно створюють ОУН. Того ж дня одноголосно головою Проводу обирають Євгена Коновальця.
– Що наказує вам скласти присягу українському національному прапорові? – починають церемонію присяги перших членів Організації українських націоналістів.
– Славне минуле, трагічне сучасне й велике майбутнє Української нації! – відповідає один із делегатів.
– Знаєте ви, до чого зобов'язує вас присяга?
– До невтомної праці, до великих жертв, включно до мого життя, для визволення України, відновлення незалежної й соборної Української національної держави, її оборони та її поширення!
Наприкінці дійства слово бере Євген Коновалець:
– Невідомо, наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. Наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Сьогодні ще рано казати, що ми вже довершили велике діло. Одне знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на десятиліття. У ній кується новий світ і нова людина. У ці дні маємо вибрати: або бути творцями, або жертвами історії".
Завершують виконанням "Ще не вмерла Україна". Учасників просять не розходитися і зачекати фотографа, щоб зробити спільний знімок. Деякі делегати згадують за конспірацію і відмовляються. Але їх переконують, що фотограф надійний, а світлина потрібна для архіву.
16 вихідців із Галичини та 14 наддніпрянців узяли участь у Конгресі українських націоналістів 28 січня – 3 лютого 1929 року у Відні. Більшість із них жили в Австрії, Бельгії, Німеччині, Франції, Чехословаччині та вільному місті Данциг. Після Конгресу вирушили до початкового збірного пункту – Праги.
Публіцист Степан Ленкавський згадував: "У поїзді Відень – Прага ми поверталися, як добрі знайомі, які відшукали один одного і мали понав'язувані нитки індивідуальних симпатій та недокінчені теми розпочатих розмов"
Учасникам Конгресу українських націоналістів дали по чотири роки в'язниці
"Шість членів конґресу ОУН у Відні постали перед судом присяглих у Львові. На лаві обвинувачення засіли молоді інтеліґентні люди, яким закидають головну (державну – Країна) зраду", – пише газета "Діло" 7 вересня 1932-го.
У перші роки після конгресу Провід Організації Українських Націоналістів займався перевіркою членів. Виключають учасників конгресу у Відні Петра Кожевнікова, якого підозрюють у зв'язках із німцями, та Леоніда Костаріва, який працює на більшовиків. На Галичині існує проблема злиття з УВО. Для налагодження діалогу, приїжджають посланці з еміграції.
Поліція дізнається про діяльність ОУН. Найбільше інформації отримує від колишнього члена УВО Романа Барановського. Він з 1929-го таємно співпрацює зі службами, а його рідний брат Ярослав був на конгресі у Відні.
Імена частини учасників були відомі з преси. У квітні 1931-го арештовують 25-річного Степана Охримовича, який очолює Крайовий Провід ОУН. Після допитів та побоїв він помирає. Серед речей загиблого знаходять картку з підписами учасників конгресу у Відні. Потім дістають їхнє колективне фото.
"До розправи подано в характері речового доказу знімку з Конґресу, – згадував адвокат націоналістів Степан Шухевич. – На відворотній стороні вони всі були підписані. Важним у тій справі було те, що автентичність фотографії признали підсудні. Пізніше виявилося, що знімку вислали члени Конґресу на руки і під адресою "певного" і "важного" члена організації Романа Барановського, який стояв на услугах поліції".
П'ятеро підсудних отримують по чотири роки в'язниці, підпільника Євгена Зиблікевича виправдовують. У газеті "Діло" пояснили так: "Зиблікевич перейшов еволюцію свого світогляду від націоналізму до консервативно-католицького табору".
Українські землі поділили чотири держави
Після Першої світової війни (1914–1918) українські землі входять до складу СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.
Більша частина сучасної України дістається СРСР, за винятком західноукраїнських регіонів. Наприкінці 1920-х більшовики знищують будь-які прояви українства. 45 письменників, митців і громадських діячів арештовують за причетність до вигаданої "Спілки визволення України". Вони не витримують катувань – оббріхують себе і знайомих. Багатьох розстрілюють одразу після вироку.
Україна втрачає ознаки суверенності, набуті протягом 1917–1921 років. У республіку прибувають тисячі російських функціонерів. Закривають українські школи, періодичні видання і театри. 1938-го запроваджують обов'язкове вивчення російської мови.
Союзне керівництво в Україні розвиває промисловість. Кошти отримують від продажу продовольства, що викачують із сіл. Проводять колективізацію. Грабують і висилають приблизно 200 тис. найзаможніших родин. У 1932–1933 роках влада організовує Голодомор. Гинуть майже сім мільйонів осіб.
Польщі належать Східна Галичина і Західна Волинь. Влада утискає українців. Частина з них емігрує в США, Канаду, Бразилію й Австралію.
Для протистояння люди об'єднуються в політичні партії та підпільні організації. 1920-го колишні члени Української галицької армії у Львові засновують Українську військову організацію – УВО. Влаштовують замахи на польських діячів. Лідер УВО Євген Коновалець 1929-го очолює Організацію українських націоналістів. 1933-го члени ОУН здійснюють у Львові замах на радянського консула. Наступного року у Варшаві нападають на польського міністра внутрішніх справ. Для придушення націоналістичного руху уряд вдається до створення концентраційного табору в Березі Картузькій – тепер територія Білорусі.
До Румунії відходять Північна Буковина і придунайські землі. Там закривають українські школи, присилають учителів-румунів. У Чернівецькому університеті відмовляються від українських кафедр і забороняють друкувати наукові праці українською. На румунський манер змінюють українські прізвища.
Країна переживає кризу. Румуни вивозять до Бухареста обладнання з підприємств Буковини.
Селяни 1924-го піднімають повстання й оголошують про захоплення влади у селищі Татарбунари – тепер райцентр на Одещині. Проти них кидають війська. 500 селян розстрілюють.
До Чехословаччини належить Закарпаття. Тутешні українці восени 1938 року отримують автономію. Це державне утворення називають Карпатською Україною. Уряд на чолі з Августином Волошиним береться за українізацію освіти, видавничої справи й адміністрації. Налагоджує промисловість, транспорт і торгівлю. Формують організацію оборони "Карпатська Січ", яка нараховує п'ять тисяч бійців.
Поляки бояться посилення українського національно-визвольного руху і проводять диверсійні акції на території Карпатської України. В чеській уніформі тероризують місцевих.
У березні 1939-го регіон захоплюють угорські війська за домовленістю з німцями.
3 
35413
Коментарі