Львівські гімназистки сплавлялися на човнах і каяках по волинських річках

"Наші гуртки cпускалися каяками та човнами по річках Стир і Буг до Прип'яті, ген аж до Пінська й Берестя. Несли в ці окраїнні терени не тільки вістку про "Пласт", а й ідею та віру в українство", – писав у книжці "Український пластовий улад 1911–1945" мандрівник і керівник "Пласту" Северин Левицький.

У 1920–1930-х на Галичині, що належала тоді Польщі, туристичні подорожі були популярні серед української молоді. Започатковують сплави по річках на каяках і човнах. Особливе зацікавлення викликають Волинь і Полісся. До Першої світової війни вони перебували у складі Російської імперії й були "закриті" для галичан. Тепер розташовані у спільних кордонах Польської держави. Але влада намагається обмежити вплив галичан на Волинь. Є неофіційний "сокальський кордон", за яким заборонено поширювати львівські часописи та діяльність товариств.

Згодом починають тиснути і на галичан, найактивніших репресують. Політика "пацифікації" – втихомирення – передбачає закриття українських гімназій. 1930 року забороняють "Пласт". Він продовжує діяти таємно. Зокрема працює гурток у львівській гімназії сестер Василіянок. Його наставниця – одна з найвідоміших у той час українок Олена Степанів. Воювала у складі Українських січових стрільців, була офіцером. Із російського полону поверталася через Скандинавію й викликала зацікавлення європейської преси.

 

"Кожна боязлива мати скаже, що нам приходиться спати на вогкій землі, вода глибока, б'ють громи, можуть напасти бандити. Та нема в житті таких ситуацій, де нам не загрожувала б ніяка небезпека, – писав у газеті "Діло" професор математики Мирон Зарицький зі Львова. – На кожній дорозі може нас переїхати авто, а на кожних сходах можна зломити ногу. Далеко більше людей гине при залізничних катастрофах, як при їзді каяками. Якась старша людина все очевидно потрібна, щоби на випадок потреби могла постояти своєю особою або револьвером. Але я не раз вже їздив на прогульки як "опіка" і якось досі був тільки баластом. Ніхто не потребував моєї помочи. Їду тому, що мами бояться "пускати саму дитину".

У липні 1931-го вихованки Олени Степанів організовують Перший дівочий водний мандрівний табір по Волині й Поліссю. У ньому беруть участь вісім гімназисток, двоє пластунів. Опікуном подорожі стає батько учасниці походу Катерини Зарицької – Мирон. Планують із Ковеля на Волині доплисти до Білого Озера, в теперішньому Володимирецькому районі Рівненської області, і назад.

"Започаткували ми наш табір маршем до села Колодяжне для відвідин хати Лесі Українки, в якій вона провела дитячі роки, – пише у спогадах учасниця мандрівки Марія Головка. – У часі наших відвідин ця хата була зовсім занедбана, порожня, в ній гніздилися сови".

У Ковелі пластуни човнами "Хортиця" й "Беркут" сплавляються по річці Турії. О шостій ранку прокидаються, проводять руханку, пакують речі, снідають. Із 8:00 до полудня пливуть. Потім роблять 2-годинну перерву на обід і відпочинок. Веслують від 14:00 до 18:00 і стають на ночівлю. Розбивши табір, вечеряють. Палять ватру, біля якої спілкуються та співають. Відбій о 22:00.

Харчі купують у місцях зупинок по селах. Розпитують у людей про вишиті сорочки й рушники. Найцікавіші зразки просять віддати їм для гімназійного музею. Проводять у подорожі 11 днів.

"По дорозі оглянули ми Берестечко з його типовим маломістечковим волинським ринком. Там чорні свині проходжуються по засмічених вулицях і примітивних тротуарах. Коли ми переносили каяки через греблю, то зійшлося ціле місто оглядати цю екзотичну ескападу (витівку. – Країна). Оглянули церкву, де в підземеллях зложені численні кости козаків, що згинули колись на багнах під Берестечком. Батюшка показував нам старий деревляний храм, де Хмельницький молився перед битвою. Із нього перейшли ми підземним коридором до мурованої церкви", – пише Мирон Зарицький про сплав наступного року.

1932-го про мандрівку волинськими річками домовляються кілька груп. У команді Мирона Зарицького п'ять 18-річних випускниць гімназії, членів "Пласту". Три з них належать до розвідувального відділу ОУН – Катерина Зарицька, Марія Кос, сестра композитора Анатолія Кос-Анатольського, та Віра Свєнціцька – донька директора національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького.

Стартують 30 червня із села Нивиці, тепер Радехівський район на Львівщині. На трьох двомісних каяках-байдарках пливуть річкою Радославкою до Стиру. За ними сплавляються ще дві групи теж на каяках. В одній – четверо гімназистів. У другій – брати Юрій і Роман Шухевичі, дружина Романа – Наталка та її брат Юрко Березинський. За тиждень дістаються Луцька.

"Тут відчули ми перший і не останній раз брак української туристичної пристані, де можна би спокійно причалити, – нотує Мирон Зарицький враження від міста. – Серед піль або лісів можна безпечно переночувати навіть без нічної варти, але в місті не можна обігнатися перед нахабністю і влізливістю оглядачів".

Через пів дня пошуків знайомляться з кількома хлопцями й дівчатами, які погоджуються провести екскурсію.

У Луцьку Мирон Зарицький занедужує. Плисти не може, тому переїжджає рейсовим кораблем до містечка Чорторийськ – тепер село Старий Чорторийськ Маневицького району на Волині. Туди ж за три дні припливають дівчата.

Група Шухевичів виривається вперед. У Кобрині, тепер Білорусь, вони перетинаються з учасниками Другого водного мандрівного табору. В ньому беруть участь п'ятеро хлопців та 11 дівчат із "Пласту". Розповідають, що перед тим вивісили на наметах синьо-жовті прапорці й через це на них напали польські "стшельци" – члени спортивно-патріотичної організації. Одному пластуну розбили голову, табір порозкидали. Лише втручання поліції примусило нападників утекти.

"За Чарториськом береги Стиру лісисті й місцями напричуд гарні. Біда тільки, що нема там кому зорганізувати літніх осель або хоч би туристичних схоронищ. Треба б туди післати німців або англійців. Наші люди не оцінюють як слід краси свого краю", – писав Зарицький.

У Пінську, сучасна Білорусь, закінчує подорож група гімназистів. Команда Мирона Зарицького сплавляється ще три тижні. Долають річки Ясельда, Щара, Німан і Чорна Ганча.

"Дівчата вміли дати собі раду серед незнаних відносин. Привикли їсти те, що можна було роздобути, і спати там, де попадеться, – згадував наставник туристок. – Моя робота обмежувалася на прогульці до восьмигодинного веслування. Поза тим я клався в холоді на землю або йшов до села в крамницю та розмовляв із людьми. Усім займалися виключно дівчата. Але я подивляв, як швидко вони находили найліпші місця під шатра, приносили сіна, розвідували, де дістати молока, розкладали вогонь, десь від пастухів діставали рибу й пекли її незнаними досі в кулінарнім мистецтві способами".

 

Подорож завершують в Августові – місто на річці Нетта в Північно-Східній Польщі. Звідти потягами вирушають через Варшаву на Львів.

Для багатьох учасників мандрівка стає останньою. За кілька місяців під час бойової акції ОУН гине Юрій Березинський. Романа Шухевича й Катерину Зарицьку арештовують 1934-го. До політичних процесів залучають і Віру Свєнціцьку. Раптово помирає Марія Кос.

1200 кілометрів подолали на човнах п'ять випускниць Львівської української гімназії в липні 1932 року. Пливли 24 дні

Роман Шухевич хотів переплисти Ла-Манш

"Се ж перші українські змагання в плаванню! Перші від часів козаччини! Око любувалося гнучкими тілами, які з розмахом кидалися в воду, пірнали й пороли 100 метрів води за 1 мінуту 51 cекунду. Побідник звернув увагу добрим стилем, тож при пильности і праці над собою зможе далеко зайти й гідно репрезентувати наш спорт у цім напрямі", – пише в газеті "Діло" за 29 вересня 1923-го спортсмен Степан Гайдучок про IV Запорозь­кі ігрища у Львові.

Змагання започаткували 1911 року. Через Першу світову й українсько-польську війни не проводили, поновили 1923-го. На них встановлює рекорди 16-річний Роман Шухевич. Перемагає в бігу з бар'єрами на 400 м та у плаванні на 100-мет­ровій дистанції. У біговій естафеті чотири по 100 м здобуває друге місце.

– Що то сотня метрів! Я маю іншу мету: ось побачите, перепливу Ла-Манш! – каже Роман Шухевич. Б'ється об заклад до 40 років перетнути протоку. Із друзями організовує при "Пласті" спортивний гурток "Ясний тризуб", засновує Карпатський лещатарський клуб, що об'єднує лижників. Виступає за гімназійну футбольну команду "Русалка", грає в кошиківку – баскетбол, та відбивану – волейбол.

– Ромко, кидай спорт, бо в тебе пальці погрубіють, – каже йому дядько Тарас Шухевич, який вчить грі на фортепіано.

На Зелені свята 1929-го з пластовими друзями з куреня "Чорноморці" організовує естафетний біг з гори Маківка, місця боїв Українських січових стрільців у Карпатах, до могил бійців на Янівському цвинтарі у Львові.

18 пластунів долають майже 150 км за 13 год. 20 хв.

"1930 року "Чорноморці" закупили перший моторовий човен, що викликало в тому часі не меншу сенсацію в наших кругах, як вибух атомової бомби в теперішніх, – згадував 1952-го пластун Яро Гладкий. – Щоб поглибити знання морських справ, деякі члени того куреня їздили потаємно до Данцига на Балтійське море, щоб побачити правдивий корабель. Але це були часи романтики і захоплення морем".

Остання згадка про участь Романа Шухевича у спортивних змаганнях припадає на 1933 рік. Він очолює парад спортсменів у Львові. Після ув'язнення 1937-го долучається до розбудови Карпатської України. На Закарпаття у грудні наступного року добирається лижами.

"По дорозі до нього вчепився вовк. Розповідав, що коли йшов поволі під гору, то й вовк за ним ішов поволі, коли їхав з гори на лещатах, то й вовк біг так само скоро. І так цілу ніч той вовк його провадив", – згадував товариш Богдан Чайківський.

У 1940-х за Шухевичем полюють німці. Якось у Львові він тікає від облави. Рятує те, що перестрибує через високу огорожу.

"На другий день ми ходили дивитися на той паркан. Роман сказав: "Знаєш, я побив український рекорд зі скоків у висоту: перескочив ту сітку з дротами й навіть штанів не подер", – ділився спогадами Чайківський.

Роману Шухевичу виповнилося 40 років 1947-го, коли був командиром Української повстанської армії. Через Ла-Манш він не переплив. Його наступник Василь Кук згадував, як командир за нагоди любив грати в шахи. Після кожної виграної партії радісно вигукував: "Жеб так гордо не ревів!" – вислів із казки Івана Франка "Лис Микита".

×