Повстанський отаман Андрій Гулий-Гуленко успішно боровся з "білими", "чорними" та "червоними". А потім "здав" свої таємниці чекістам
– Визнаю себе винним в тому, що справді боровся з совєтською владою, – заявляє звинувачений у "контрреволюційній діяльності" Андрій Гулий-Гуленко, коли йому дають заключне слово на закритому засіданні Харківського губернського суду 27 травня 1925 року. – Прошу прийняти до уваги, що я не боровся з совєтською владою в корисних цілях, я думав принести користь українському народові.
У російській імператорській армії він дійшов до рангу штабс-капітана – відповідник теперішнього старшого лейтенанта. А з початком національної революції долучився до українського руху. Навесні 1917-го Андрія Гулого-Гуленка обирають до дивізійного комітету, звідти – в революційну раду Румчерод, скорочено від "Румунський фронт, Чорноморський флот і Одеська округа". Потім – делегатом Всеукраїнського військового з'їзду в Києві. Повернувшись зі столиці, стає членом Української ради в Одесі. Вона виконує функції цивільної влади, та водночас формує національні військові частини. Його двічі арештовують: спершу представники гетьмана Павла Скоропадського, потім – денікінці.
Повною мірою проявити свої військові здібності вдається "безвладного" 1919-го. Гулий-Гуленко створює повстанський загін в околицях Єлисаветграда – теперішній Кіровоград. Бореться з "білими", "чорними" та "червоними" – Добровольчою армією Антона Денікіна, анархістськими загонами Нестора Махна й регулярними частинами більшовиків та їхніми прихильниками.
– Пробравшись у Єлисаветград, я приступив до організації повстанського комітету по всьому району аж до Ясинуватої, – свідчитиме на чекістському допиті. – Селяни були обурені політикою Денікіна, й організація повстань була надзвичайно вдалою по всьому району. Виконавши своє завдання, я поїхав з докладом в Центральний повстанський комітет. У той же час почалася відкрита боротьба з Денікіним. Отримавши нове завдання розлагодити тил Денікіна, сформувавши загін з декількох сот чоловік, я почав оперувати в районі Чигирин – Знаменка – Користівка – П'ятихатка. Повстання відбувалися надзвичайно легко, і цей момент вважають періодом розквіту повстанства. В моєму районі я був у буквальному значенні слова господарем становища.
8 листопада 1919-го Гулий-Гуленко на чолі відділу з 300 повстанців, озброєних двома гарматами й десятком кулеметів, пробивається в напрямку Холодного Яру на Черкащині. Утримують залізницю аж до Катеринослава – теперішній Дніпропетровськ. Кілька днів під їхнім контролем перебуває і Єлисаветград. "Переїжджаючи із села до села, повстанці будили народні маси, закликаючи їх до збройної боротьби з ворогом, і приєднували до себе людей сотнями", – оповідає підполковник УНР Олександр Доценко.
До "володінь" Гулого-Гуленка підходять війська УНР, що маневрують тилами білогвардійців і "червоних", – пізніше цей рейд назвуть Першим зимовим походом. Зустріч відбувається 26 січня 1920-го у великому селі Володимирівка – за 22 км від Єлисаветграда. "Ця злука двох національних сил: одних, що являлися войовниками на місці, і других – нас, із регулярної армії, відбилася на обох сторонах дуже добре, – згадує командувач армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. – Хата, де відбулася ця зустріч, нагадувала шумливий вулик. Тут усе гуло від розмов та вигуків, бо зустрілися старі товариші по зброї, по сучасній боротьбі, а навіть знайшлися й рідні. Враження від організованості гулівців було надзвичайне: партизани мали бравий козацький вигляд, у доброму військовому вбранні зо всіма національними відзнаками: шликами, стрічками. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня "національна гвардія".
"Бойовий російський офіцер, георгіївський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього", – характеризує Гулого-Гуленка начальник штабу Запорізької дивізії Михайло Крат. 12 лютого 1920 року партизани-"гулівці" вливаються в армію Першого зимового походу. Гулий-Гуленко стає командиром дивізії. Маневрують тилами більшовиків. Сутичок з великими підрозділами уникають, зате дрібніші розбивають ущент.
Восени українці змушені відступити за Збруч, на територію Польщі. Тим часом Гулий-Гуленко зі своїм загоном проривається до Умані – тепер Черкаська область. Отримує поранення, якийсь час лікується на радянській території – імовірно, під чужим прізвищем. Потім по вкритому льодом Дністру його переправляють до Румунії.
Більшовики остаточно утверджуються на українських землях. Навесні 1921-го у "столиці української еміграції" польському Тарнові починає діяти Партизансько-повстанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. Планують наступ регулярних частин, яких на місці підтримають повстанські загони. Головний отаман Симон Петлюра призначає Андрія Гулого-Гуленка командувачем Південної повстанської групи військ. Вона має ввійти в Україну з території Румунії, захопити Одесу й цим відвернути увагу радянського командування від дій основних повстанських сил, що наступатимуть із Польщі.
Успіх виступу залежить від волі Польщі та Румунії. Офіційний Бухарест зобов'язується забезпечити повстанців усім необхідним: зброєю, грішми, документами, обіцяє безкоштовний проїзд таємним агентам. У Кишиневі – належить Румунії – діє штаб Південної групи. А на березі Дністра, по якому пролягає румунсько-радянський кордон, у селах Непадово, Кривуляни, районі Рибниці постають пропускні пункти для переправи агентів, літератури і зброї. Для підпільної праці Гулий-Гуленко отримує в своє розпорядження близько 140 старшин і козаків із таборів інтернованих.
– Повстання було приурочене до моменту збору продподатку, тобто на серпень 1921 року, – свідчить Гулий-Гуленко. – Однак не почалося своєчасно, бо не закінчилась організація районів. Виступ гальмувався то польським, то румунським командуваннями, які з різних причин відмовлялися від виконання взятих на себе зобов'язань. Радянська влада заставляла повстанський штаб поспішати з підняттям повстань, бо назрівав провал цілих організацій через проникнення в них агентів радвлади.
Восени Тютюнник наказує Гулому-Гуленку разом зі штабом вирушати в район Умані та Звенигорода. Там треба очікувати на прибуття Запорізької дивізії під його керівництвом. Починається Другий зимовий похід. У ніч на 17 жовтня Гулий-Гуленко з 17 вояками – всі у формі червоноармійців – переходять кордон біля Кривулян. Просуваються успішно, та на місці дізнаються, що підрозділ Тютюнника розгромила кавалерія Григорія Котовського. Операцію змушені припинити. Отаман повертається до Бухареста.
18 липня 1922 року в поле зору сексота Одеської ГПУ потрапляє підозрілий чоловік старшого віку. За агентурною інформацією – полковник, який не був в Одесі три роки. Приїхав з-за кордону, виконує роботу військового агента і скоро збирається повертатися назад. Наступного дня його арештовують. Називається Василем Свистунцем. Каже, що живе в Кишиневі, до Одеси прибув у комерційних справах. Через кілька днів зізнається, що він – генерал-хорунжий армії УНР Андрій Гулий-Гуленко. Починає давати розгорнуті свідчення про повстанський рух, підпільну мережу, українську еміграцію, спецслужби Польщі й Румунії. Для чекістів ці оповіді – сенсація. Під конвоєм його перевозять до Харкова – столиці радянської України. У пресі друкують "каяття" отамана.
"Зараз голова перевертається: Гулий виявився трусом у чрезвичайці!", – пише Юрій Тютюнник у листі до підполковника Михайла Палія-Сидорянського 29 серпня. Та під час суду Гулий-Гуленко заперечує свою причетність до шпигунської діяльності. Каже, поїхав в Україну, щоб на власні очі побачити зміни в житті народу.
– З обвинувачувального висновку виходить, ніби я мав шпигунські завдання, – говорить Гулий-Гуленко під час судового засідання. – Я їздив з'ясовувати положення, чи можна вертатися емігрантам в Україну. Я ж остаточно вирішив виїхати в Аргентину і хотів забрати сина. Ось ціль моєї останньої поїздки в Україну. Справа в тім, що мене всі запитували, як бути далі. Багато хто дуже хотів вернутися в Україну, але боявся, адже ніхто нічого не знав про справжній стан речей.
Йому присуджують 10 років позбавлення волі з суворою ізоляцією та конфіскацією майна, обмеження в правах на два роки. Подальша доля отамана невідома. Найпоширеніша версія – 1927-го звільнений за амністією, переїхав на Донбас, працював там агрономом. А Михайло Чеботарів, начальник охорони Симона Петлюри, у листі до сотника Володимира Шевченка від 20 липня 1927 року пише: "Тільки для вас: Гулий-Гуленко, генерал, утік з большевії. Зараз знаходиться в мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол"
"Численні рани не знижували його запалу. У бою й узагалі в ділі він забував про себе, для нього було першим діло, а потім – власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служіння нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва. Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був винятковий. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординовувати свою працю з діяльністю отамана Гулого" –
пише про отамана Андрія Гулого-Гуленка командувач армії УНР Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (1878–1952) у "Спогадах командарма"
"Треба підкреслити ті надзвичайні труднощі, які переносили повстанці в боротьбі з ворогом: часто в негоду, вдень і вночі провадили вони свою акцію, перебуваючи в запіллі ворога. Треба було робити великі марші, часом зовсім несподівані. Ні осінні дощі, ні тріскучі морози та завірюхи не припиняли їх операцій, бо тоді ще краще було нападати на ворога. Відпочинку вони не знали. Майже 90% повстанців за час боротьби перехворувало на тиф та інші хвороби. Шпиталів не було і не було де лікуватися, хворі йшли за своїм відділом холодні й голодні. Видужували без опіки й ліків. Тяжко було й з грішми: тих, які Гулий одержав від уряду на повстання, не вистачало. Доводилось задовольнятися тим, що відбирали у ворога: він тільки й достачав повстанцям одяг, харчі й гроші" –
пише про повстанський загін отамана Андрія Гулого-Гуленка підполковник армії УНР Олександр ДОЦЕНКО у книжці "Зимовий похід"
4 
1
Коментарі