ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ ПРОВІВ ЕКСКУРСІЮ ІМПЕРАТОРУ МИКОЛІ ІІ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

БІЛЬШ ЯК ПІВСТОЛІТТЯ ДОСЛІДЖУВАВ ЗАПОРОЖЖЯ ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ. Проводив археологічні розкопки, спілкувався зі старожилами, записував пісні й перекази. П'ять разів ламав руку під час розкопок, його засипало землею, кілька разів тонув у Дніпрі.

"Запорожье, запорожцы, Днепр, пороги, степь! – пише у листі до археолога Якова Новицького. – Сколько в этих простых, мало сложных словах заключается для меня обаятельного, живого увлекательного смысла! Если бы мог я вместить в своей груди широкую и далёкую степь, если бы мог я сладким поцелуем слиться со своим Днепром, никакого другого наслаждения не хотел бы на земле. Выше, глубже этого счастья для меня не существовало бы".

1902-го його, професора Московського університету, запрошують очолити історико-археологічний музей у Катеринославі – теперішній Дніпропетровськ. Приїжджає з першим експонатом – картиною "Козак у бою", що намалював на дверях його квартири Іван Струнніков, учень художника Іллі Рєпіна.

Власник помешкання – купець Бахрушин чи Бахрунін – не хотів віддавати малюнок.

 

– Двері мої, – заявив.

– А козак – мій! – наполіг дослідник.

Дійшло до суду. Там ухвалили розпиляти двері навпіл і кинути жереб, яка частина кому дістанеться. Яворницькому випала верхня.

– Я отримав козака, а купець – штани і те, що у штанах, – хвалився потім.

НЕ ВСІ ЕКСПОНАТИ ДІСТАВАЛИСЯ ЧЕСНИМ ШЛЯХОМ. ­ТРАПЛЯЛОСЯ, ЯВОРНИЦЬКИЙ ПОБАЧИТЬ ЩОСЬ ЦІКАВЕ У ЦЕРКВІ, ЗА МИТЬ ВХОПИТЬ, СПАКУЄ І ЙДЕ ГЕТЬ – СВЯЩЕНИК НЕ ВСТИГАЄ ОТЯМИТИСЯ ВІД ТАКОГО НАХАБСТВА. Або зайде на чай до знайомих і тихенько забере якийсь антикваріат. Коли обурені люди приходили в музей, бачили, що річ уже інвентаризована та належить державі. Поряд красувалася табличка з подякою "жертводавцям".

В одному селі біля річки побачив гурт селянок, які полоскали у воді білизну та голосно сварилися. Розумів: якщо підійде ближче, сполохне їх. Тому заліз в очерет, підповз ближче, витягнув книжечку й почав записувати. Так просидів увесь день – "як чорт у болоті". Хвалився, що наслухався таких виразів, яких не зустрінеш у жодному словнику.

Іншим разом поїхав у село Тритузне – тепер Солонянського району Дніпропетровської області. Чув, що тамтешній дід Остап Лищук має козацький пістоль і срібний пояс. Але свої скарби не дозволяє нікому навіть узяти в руки. Пішов разом зі священиком. Застали вдома дружину Лищука – бабу Уляну. Дід якраз косив корові отаву.

– Я показала б вам речі, але вони під двома замками, – пояснила жінка. – Один ключ у мене, інший – у діда. Так само під двома замками зберігаємо сало – щоб лише удвох брати, а не поодинці, коли інший не бачить.

Дочекалися діда. Той показав речі. Але віддавати у музей відмовився. Попросив натомість 50 рублів. За ті ­гроші можна було купити три квитки на потяг із Санкт-­Петербурга до Москви або 500 чарок казенної горілки.

– Гроші – від лукавого, – втрутився священик. – Пам'ятайте: що Господь дав, те й забрав. Нє оскудєєт рука дающого.

Остап Лищук віддав і пістоль, і пояс.

У ДІДА ОХРІМА З ОКОЛИЦЬ ЮР'ЇВКИ ПОБАЧИВ ДВІ КУПИ розкопаного з могил. На одній – кості, на іншій – іржаві сідла, шаблі, ножі.

– Шукаю золото, але ніяк не знайду, – бідкався Яворницькому. – А це все можу продати. Чув, що таке в музей беруть.

– Музей грошей не має.

– А як же моя праця? Я ж трудився!

– Ваша праця карається законом, бо ведете незаконну діяльність, – сказав Яворницький. Дав зі своєї кишені 10 рублів, склав акт вилучення та запросив старого з родиною у музей.

Біля Катеринослава жив дворянин Магденко. Вважав себе нащадком запорожців, відпускав довгі вуса, завжди ходив у вишиванці та старих, ще козацьких шароварах. Любив відвідувати музей. Але скільки не просив Яворницький у нього тих шаровар для експозиції, Магденко і слухати не хотів. Тоді Дмитро Іванович узяв ковбаси, горілки, і запросив його прогулятися човном по Дніпру. Коли дворянин добре сп'янів і задрімав, випливли на берег. Яворницький скинув із нього шаровари, поклав збоку заздалегідь приготовлені інші штани та сунув записку: "Щиро дякую вам". А згодом ще й подяку в газеті надрукував: "За те, що сам приніс і подарував шаровари музею".

"ІНКОЛИ ПИТАЮТЬ, А ЧИ БАГАТО МИ, КОПАЧІ, ЗАРОБЛЯЄМО ГРОШЕЙ, – ЗГАДУЄ АНДРІЙ ПИНДИЧ, ПОМІЧНИК ЯВОРНИЦЬКОГО. – Декому здається неймовірним, коли кажу, що ми робили зовсім безплатно. Чому? А тому, що той, хто хоч раз побував з Дмитром Івановичем на березі Дніпра, хоч раз почув його мову, його цікаві оповідання, той не відстане від нього. Таким був і я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчі він сам турбувався, голодними ми ніколи не були. Найчастіше готував юшку. Дмитро Іванович клав у казан для 10 чоловік сиру рибу, яку ми ловили в Дніпрі, добавляв туди лаврового листа, перцю душистого, картоплі. Так, було, їси, так їси, що й за вуха не відірвеш від казана. Після вечері – цікаві розповіді. Ніхто з нас ніколи не сумував, бо Дмитро Іванович завжди частував нас веселими дотепами. Ми й роти, бувало, роззявили, та й слухали, не відриваючи від старого очей".

Якось до розкопок підійшов селянин і почав розпитувати, від кого копають.

– От правительства, от самого?

– От самісінького, – відповів Яворницький.

– Ото яке дурне правительство!

– Як так?

– А так: могили копати, так гроші в нього є, а ховрашків із нір виганяти, щоб врятувати наш хліб, так для цього нема. Невостребуваним ділом занімаються.

Інший найнятий робочий чоловік починає сумніватися:

– Чи добрим ділом занімаємось, що могили копаємо? Може, за те Бог і врожаю не дає, посуха, що ми викидаємо з могил християнські кістки так, що аж шумлять?

– А чи ти знаєш, що ми копаємо? – каже Яворницький. – Скіфів.

– Що ж воно за скехва така?

– Та це така, що вона не вмивалась, Богу не молилась, церков не знала і без штанів ходила.

– Отака вона падлюка?

– Отака ж вона і є падлюка!

– Ну так маслуй же їх лопатками, коли так!

"ЙОГО ПОЯСНЕННЯ ДО ЕКСПОНАТІВ ВАРТО БУЛО ЗАПИСАТИ ФОНОГРАФОМ, – пригадує письменник Максим Рильський. – Це були блискучі імпровізації. Коли Яворницький розповідав з приводу якої-небудь старовинної шаблі про життя запорізьких козаків, про їхні походи, то здавалося, що тільки випадково цей чоловік одягнений у сучасну піджачну "пару", а не в жупан і широкі червоні штани. Словом, він здавався сучасником тих подій, про які розказував".

А його колега Іван Шаповал писав: "Він був не просто керівником музею, він там священнослужив".

 

До приходу Яворницького в музеї налічували 5 тис. ­експонатів. За кілька років колекція збільшилася у 15 разів. Приміщень бракувало. 1910-го власним коштом вирушив до Єгипту, аби дістати план сучасного музею. Зустрівся з Лесею Українкою, яка перебувала там на лікуванні.

"Видався мені симпатичним і інтересним чоловіком, – занотувала письменниця у листі до свого шваґра Михайла Кривинюка. – Тепер поїхав у горішній Єгипет оглядати тамошні руїни. Він завзятий дід – лазив і на піраміди, і в піраміди, і де його тільки не носило! Се в 60 літ з ревматизмом".

1915 РОКУ МУЗЕЙ ВІДВІДАВ РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРАТОР ­МИКОЛА ІІ. Яворницький провів екскурсію українською мовою. Почастував гостя горілкою з пляшки, яку ­викопав із могили. Потім зізнався, що налив туди ­звичайної сивухи. Насамкінець запропонував лишити відгук у спеціальній книжці. Імператор вивів: "Николай".

– Так собі, царьок, – прокоментував Яворницький. – Ні ума, ні хисту. Нічого не спромігся написати, крім свого імені.

Згодом до музею навідався Нестор Махно зі своїми хлопцями. Яворницький боявся, щоб вояки не забрали з музею зброю. Але ті нічого не чіпали, чемно вислухали екскурсію. Насамкінець Махно попросив, щоб йому подарували одну з двох старовинних пляшок.

– Ну це ж для історії, – каже директор.

– А хіба для історії не вистачить одної?

Яворницький віддав пляшку. Попросив також лишити запис. Той хотів нашкрябати своє ім'я вище "Николая". Директор відмовив. Нижче – також похитав головою:

– Ну ви ж знаєте, якої думки народ про царя. От і казатиме: "Цар був гівном, а над ним ще одне таке саме". А як нижче напишете: "Цар гівно, а під ним його посіпаки".

– А тепер, хлопці, хто ще щось тут хоч пальцем троне – сам пристрелю, – сказав Махно наостанок.

1933 року більшовики звинуватили на той час уже академіка Дмитра Яворницького в українському буржуазному націоналізмі та ідеалізації козацтва. Його усунули від керівництва музеєм та кафедрою українознавства ­Дніпропетровського інституту народної освіти

"Я не находил и теперь не нахожу более удобного и более простого способа для сближения с простым народом, как раскопки курганов и могил. Вот идет у меня раскопка кургана где-нибудь в степи: работой заняты 50, даже 100 человек. Вдруг полил дождь, и раскопка временно прекращена, но рабочие пока удерживаются на местах ввиду большой трудности собрать их вновь и в надежде на скорое прекращение дождя. Но чем же занять праздную толпу? "Хлопці, ідіть лишень сюди до палатки та кажіть мені казки. За кожну казку по копійці плата!" Начинается рассказывание "казок". От "казок" повествователи переходят к "чортам, відьмам, домовикам, упирям", далее к панам, попам, дьякам и самим же мужикам. Тут же загадываются загадки, слышатся "прислів'я", "нісенітниці", поговорки, затягиваются песни на разные голоса. Мой этнографический материал все более и более"

Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ, з промови 1914 року, надрукованої у журналі "Приднепровье"

З Харківського університету Яворницького звільнили за "сепаратизм"

1855, 6 листопада – Дмитро Яворницький народився у селі Сонцівка під Харковом. Батько – дяк зі збіднілого дворянського роду.

Частина праць дослідника підписані прізвищем Еварницький. "Біографія у мене непишна, – пояснює у листі до письменника та видавця Володимира Левицького. – Дід і батько мій писались Яворницькі. А мені у школі якийсь дурень причепив букву "Е", й вийшов я Еварницький. А воно на ділі "явор" – дерево таке, що скидається на клена, а тільки листя зеленіше. З зубцями на кінцях".

1876 – випадково вступає у Харківське повітове училище. Дружив із сином поміщика у Сонцівці. Коли того відправляли вчитися, щоб сину було веселіше, багата сім'я оплатила навчання і Яворницькому. Далі батько відправив Дмитра у семінарію. Полишив ту за три роки – було нецікаво. Продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Там і лишився працювати. Звільнений 1886-го – за "сепаратизм".

"І не думав, і не думаю бути сепаратистом, – обурюється він у листі до вчителя Полтавської гімназії Григорія Маркевича. – Люблю цей клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха – ­кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу. Так хіба це сепаратизм?"

1883 – одружується з вчителькою музики Варварою Кокіною. Пару звела мати Яворницького. За три роки розлучилися. Вдруге одружився 1918-го – також з учителькою Серафімою Буряковою. Познайомилися у музеї, коли та привела на екскурсію школярів.

1885 – починає викладати історію у санкт-петербурзькій гімназії. Там знайомиться з художником Іллею Рєпіним, письменником Львом Толстим, композитором Миколою Лисенком. Видає перші книжки про запорізьких козаків. За 11 років влаштовується у Московський університет – спершу як приват-доцент, потім як професор. Працює на кафедрі історії Росії, викладає археологію та історію малоросійського козацтва, читає "Спеціальний курс з історії Малоросії та Запорожжя".

Відвідує з науковими експедиціями Туреччину, Палестину, Персію, Стамбул. Щоліта буває в околицях Катеринослава – тепер Дніпропетровськ. 1902-го перебирається сюди, очолює історико-археологічний музей.

1940, 5 серпня – помер у Дніпропетровську. За сім років до того звільнений з музею. Аби не згинути з голоду, мусив продавати на ринку домашні речі.

×