У серпні 1990 року повернулася до Києва з піонертабору в Мукачевому на Закарпатті. Мені було майже 13. Зібралися з подружкою погуляти містом. Перед тим заїхали в універмаг "Україна" по щось там до школи. Й от на шляху від площі Перемоги до площі Жовтневої революції – так тоді називався майдан Незалежності – я побачила на Хрещатику в небі між будинками синьо-жовтий прапор. Уперше. Застигла. Ясне небо, вітер розвіває полотнище. 23 липня, доки мене не було в місті, його підняли над Київрадою.
Того дня у вухах у мене були кульчики з камінцями таких самих кольорів. По два нанизані на срібний дротик: бірюза і бурштин. Їх зробив друг, Володимир Гончаров. Але я його ніколи так не називала, тільки Борода – бо завжди її мав. Ми знайомі все життя, він дружив із моїм батьком іще до мого народження. Колишній геолог, має багатющу колекцію напівкоштовного каміння. З нього виготовляв прикраси – сережки, підвіски, перстеники. На балконі облаштував майстерню.
Дядя Борода один із перших вступив до Руху. Носив значок-тризуб.
– Теж такий хочу, – якось сказала йому.
Борода засміявся, потормосив мене.
– Щось придумаємо, – сказав.
Тоді й зробив оці сережки.
Вони були як знак: дивіться, я – своя. Як нині синьо-жовта стрічка, що ношу на одязі.
1 
1
Коментарі
2