Ексклюзиви
Середа, 09 квітня 2014 14:00

"Сами украинские писатели приучили нас читать и слушать на этом языке только наивности"
4

Народний дім у Львові після будівництва, 60-ті роки ХІХ століття. З початку ХVІІІ століття на цьому місці діяли костел і монастир ордену тринітаріїв, а 1784 року  тут облаштували щойно відновлений Львівський університет. Будівлю майже під фундамент знищили під час ”Весни народів” – революції 1848-го, коли місто обстріляли урядові війська. Згарище передали русинам, які вирішили звести Народний дім. 18 жовтня 1851 року австрійський імператор Франц-Йосиф І особисто заклав наріжний камінь для його спорудження. Сьогодні тут розташовані Будинок офіцерів і ”Кінопалац”
Фото: фото: Ірина Котлобулатова. Львів на фотографії. Львів, 2010
Афіша прем'єрної вистави руського народного театру ”Маруся”, що відбулася 29 березня 1864 року в залі львівського Народного дому. Засновник театру Юліан Лаврівський постановив друкувати всі його оголошення за укладеним Пантелеймоном Кулішем правописом – так званою кулішівкою. На відміну від ”язичія”, яким користувалася тодішня галицька руська інтелігенція, він більш точно передавав народну мову
Фото Теофілії Бачинської зроблене в день прем’єри вистави ”Маруся” 29 березня, де вона зіграла головну роль. Рецензент польськомовної газети Przeglad писав про її гру: ”Бачинська виявила тип молодої, невинної, скромної й чесної української селянки з незвичайною правдою. В її грі були завчені всі подробиці, кожен жест, кожне слово – так вона вірно відчула і відтворила характер, так поглибила душу тих дівчат з-під сільської стріхи, що навіть у хвилини найбільшої радості мають на чолі тінь меланхолії та душевної туги. Кожен театр із заздрістю може дивитися на українську сцену, яка має змогу величатися такою артисткою!” Переказували, що польський театр у Кракові пропонував Бачинській 200 гульденів щомісячної платні – уп’ятеро більше, ніж отримувала, за перехід до нього. Та відмовила
Омелян Бачинський

"О театрі рускім нема що думати так долго, доки література наша не викаже собою плодів драматических. Плоди драматическії не возможнії, доки не буде язик обчімханий, утончений, доки не огладиться бесіда розговорна і доки здішнії русинки не підучаться хорошого, плавного виговору, а особливо ісправного гласоударенія", – вважав анонімний дописувач "Вістника для русинів Австрійської держави". Його статтю без назви часопис надрукував 21 листопада 1863 року.

"Вістник" виходив у Відні – столиці Австрійської імперії – і був призначений для русинів Галичини й Буковини – коронних країв тієї держави. Українцями вони почнуть себе називати років за 50. Як і остаточно сприймуть своєю літературну мову, яку випрацювали письменники з Наддніпрянщини. А поки що писали "язичієм" – ним друкувався й віденський "Вістник" – мішаниною народної розмовної, російської, польської і церковнослов'янської. Бо ж одразу перейти на мову, якою спілкувалися селяни, галицька "руська" інтелігенція не відважувалася. Мовляв, непридатна вона для творення повноцінної літератури, а тим паче – театру. Іншої думки був львівський суддя Юліан Лаврівський. Двома роками раніше він опублікував у місцевій газеті "Слово" свій "Проект до заведенья руского театру во Львові". Хоч писав його також "язичієм", та переконував: "Єслі хочем, щоб наш язик поступал на полі постепенного розвою, повиннісьмо всяким способом старатися о тоє, щоб чим раз більше входил в публічноє употребленьє, а в том взгляді думаєм, що найлучшу поміч могло би нам подати запровадженьє руского театру во Львові!"

У місті було дві театральні трупи. Одна виступала польською мовою, друга – німецькою, державною НА той час. Вистави давали у величному приміщенні, збудованому 20 років перед тим польський графом Станіславом Скарбеком – теперішній театр ім. Марії Заньковецької. Він також випросив цісарський – імператорський – привілей, за яким у Львові п'ять десятиліть не можна було відкривати жодного театру.

Лаврівський вважав, що руський театр не перешкоджав би роботі польської та німецької труп. Він міг би виступати в Народному домі, будівництво якого – також за безпосереднього сприяння цісаря Франца-Йосифа – русини завершували за 100 м від театру Скарбека. А для репертуару брати п'єси авторів із Наддніпрянської України, що належала до Російської імперії. Окрім того, запропонував провести конкурс драматичних творів. Найкращі з них і ставив би новостворений колектив. Керувати ним мало товариство "Руська бесіда", засноване молодими львівськими інтелігентами.

Польська трупа щороку отримувала субвенцію від уряду – 3 тис. злотих ринських, так у Галичині називали австрійські гульдени. Лаврівський закликав русинів скластися грішми на свій театр. І перший пожертвував 100 гульденів – тоді за ці гроші можна було купити коня.

"Деревенские священники давали свои гроши, чиновники тайком давали гульдены из своего жалованья, – занотував під час гостини в Галичині російський журналіст Василь Кельсієв. – Даже мужики, эти беднейшие мужики на свете, уделяли свои крейцеры на народное дело, сущность которого им, разумеется, не совсем понятна. Но крестьянин верит своему попу и поповичам, потому что он убеждён в чистоте их намерений и бескорыстной любви к нему, и куда они пойдут, туда и он двинется своим робким шагом. Владимир Хрисанфович Бучацкий, собственно юрист, а покуда jeune premier (провідний актор. – "Країна") галицкой сцены, рассказывает, что он сам, в приходе своего отца, собрал у мужиков 44 гульдена на русский театр".

До кінця 1863 року мали 1345 гульденів 61 крейцар. Найбільше – 240 гульденів – пожертвував радник крайового суду Михайло Качковський. В цей же час завершили будівництво Народного дому. Отже, час формувати трупу. Для цього Юліан Лаврівський запросив свояка Омеляна Бачинського. Уродженець села Жукотин – тепер Турківського району Львівщини – очолював польський театр у Житомирі. Серед іншого ставив українські опери Івана Котляревського. За переїзд йому заплатили 100 гульденів. Домовилися про 50 гульденів місячної платні. Окрім того, директор мав отримувати половину прибутку з кожної вистави. Із Бачинським до Львова перебралася його дружина Теофілія.

У лютому 1864-го розпочали підготовку до першої вистави. Столяр Шиманський виготовив вісім канап, 40 лавок і дві балюстради, які мали встановити в залі Народного дому. Художник Скарбекового театру Фрідріх-Людвік Польман оформив декорації, а диригент цього ж театру Лейбольд-Шмацяжинський займався з оркестром. Омелян Бачинський проводив перші репетиції.

За місяць надійшов лист від цісарського намісника в Галичині графа Александера фон МенсдорфА-Пулі. Він нагадував, що, згідно з привілеєм графа Скарбека, "Руська бесіда" мусила виплачувати польському театру таксу з кожної вистави – 25 гульденів. Також чиновник встановив "стелю" вартості квитків: 4 гульдени за місце на канапі, 1 гульден за крісло, 40 крейцарів за стояче місце в партері, 20 крейцарів – на балконі. Для порівняння: центнер сіна тоді коштував 2 гульдени, а фунт – приблизно півкілограма яловичини – 10 крейцарів. Товариство зобов'язали виділяти безкоштовні сидячі місця для директора й комісара поліції, директора міської комендатури та "міського фізика" – головного санітарного лікаря. Театр мав право давати не більш як 50 вистав на рік.

29 березня 1864-го – 150 років тому – руський народний театр дав першу виставу. Квитки, що надійшли у продаж за п'ять днів до цього, розкупили за годину. У день прем'єри продавали стоячі місця в партер і на балкон – їх вистачило заледве на третину охочих. О 20.00 під урочисту симфонію піднялася завіса, і студент Лонгин Бучацький прочитав вірш-пролог, у якому, зокрема, були такі слова:

Най отже буде та народна сцена

Науці і забаві посвящена,

Най тая муз святиня ізвіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів тих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!

Після цього піднялася ще одна завіса. Глядачі побачили великий портрет цісаря Франца-Йосифа І, а довкола стояли перебрані на янголів діти. Оркестр виконав гімн Австрії. Далі почалася власне вистава – мелодрама на три дії "Маруся": переробка повісті Григорія Квітки-Основ'яненка. У головній ролі – Теофілія Бачинська.

"Для дилетантів наших не нужно било надзвичайной ласкавості а взглядів публіки, они предстали вже на первоє явленьє перед нею яко совершеннії труженники іскуства, – хвалило "Слово" акторів після прем'єри. – Заучивши якнайточнійше свої ролі, понявши належито представляємії характери і, що найважнійше, уложившися к вірному отданію кождой ситуації так тілодвиженьями, як і ізустним проізношенієм, наші молодії артисти іграли сцена за сценою, акт за актом так, що ні на хвилю не іспортили так званого зрілищного очарованія, в чім собственно состоїть найвисша задача доброго театрального представленія. Дійствующії особи являлись не яко актори-комедіянти, але як будто настоящії живії типи з українського села".

Трупа налічувала півтора десятка виконавців. Більшість – новачки на сцені. За роботу вони отримували 15–40 гульденів щомісяця. Окрім подружжя Бачинських, виділялися суддя за фахом Володимир Бучацький та вихованець польського театру Антін Найбок-Моленцький. Також у колективі були диригент, хормейстер, машиніст і суфлер. Часто їздили на гастролі – до Коломиї, Станіславова – теперішнього Івано-Франківська, Чернівців, Самбора, Стрия, Тернополя. Репертуар: "Сватання на Гончарівці" Квітки-­Основ'яненка, "Назар Стодоля" Тараса Шевченка, "Наталка Полтавка" Івана Котляревського й інші українські або перекладені українською твори.

Дослідник Степан Чарнецький у 1930-х знайшов найдавніший збережений опис майна руського театру: "Дві сільські хати, червона ґотицька кімната, зелена кімната, дві сільські околиці, ліс, зимовий краєвид, зелений краєвид і ціле багатство приставок, як: дерева, скелі, сходи, пліт і таке инше".

"Над занавесом – увы, я понимаю, за что этот театр не любят поляки – красовался не белый орёл, а галицкий лев", – описував відвідини руського театру Василь Кельсієв. 14 вересня 1866 року він побував на виставі у Перемишлі. Тепер місто входить до Польщі, а до Другої світової воно було потужним українським культурним осередком.

Дійство відбувалося в приміщенні єврейського готелю "Під провидінням". За вечір показали дві п'єси – перекладену з російської версії французьку комедію "Котра з них" і оперету "Галя". Роль Галі у другій постановці виконувала Теофілія Бачинська. "Ни одной фальшивой ноты, ни одной искусственной позы!" – захоплювався нею Кельсієв. За виставою уважно спостерігав "простой сельский поп" Михайло Вербицький – автор музики до "Галі". Той самий, що 1863-го написав музику до вірша "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського.

Спершу Кельсієв ставився до руського театру скептично. Пояснював: "Во-первых, театр устроен в захолустье, на копеечные средства. Другое – малорусский язык может куда угодно идти, но никак не в водевиль". Після перегляду вистави кардинально змінив свою думку: "В Польше сильно развита провинциональная жизнь, поэтому человек из какого-нибудь Перемышля вовсе не походит на человека из какого-нибудь Царёвококшайска (нинішнє місто Йошкар-Ола в Росії. – "Країна"), а потому и польские провинциальные труппы, в которых образовалась большая часть русских актёров, вовсе не плохи. Разумеется, что публика, между которою я сидел, была далеко не так взыскательна, как наша, и что народный театр обязан нравиться ей, что неизбежно портит актёров. Но я думаю, что этим актёрам даже и не в Перемышле всякий стал бы аплодировать от чистого сердца. Язык… Сами украинские писатели приучили нас читать и слушать на этом языке только наивности, а между тем он ничуть не странен в устах светских людей, которые были выведены в этой пьесе".

Трупа Омеляна Бачинського працювала майже чотири роки. Восени 1867-го, невдоволений згасанням глядацького інтересу до театру, директор посеред гастролей у Стрию вирішив залишити Галичину. Не допомогли вмовляння Юліана Лаврівського, який згоден був із власної кишені підвищити платню директорові – хоч вона і так уже зросла вдвічі. Із дружиною та сімома найспритнішими акторами поїхав до Кам'янця-Подільського – на підросійську Україну.

Бачинські працювали у театрах ще 27 років, зокрема двічі поверталися до Львова. Старість провели у злиднях. Український театр у Львові проіснував до 1924 року, коли товариство "Руська бесіда" – з 1914-го "Українська бесіда" – через брак коштів припинило своє існування

"Се собитіє столь много має значенья і доносності для народной жизні нашого отечества, що справедливо заповідає єму вся современна ­Братія наша начало новой ери, нового лучше развитого періода в історії долго- і многострадавшого народа Русі. Язик одной з найкрасивших вітвей словянского племені, живший доселі просторно лиш под стріхою селянскою, а защепляющийся несмілим прав способом томленним полуголосом в устах не надто численно возродившойся руской інтелігенції, має от тепер полним, свободним звуком роздатися на зрілищной сцені перед великим світом образованной домашной публіки. А оттак то – от публічного розвитія сил наших і сокровищ нашого руско-народного духа в святині драматичного іскуства послідує тим ширше і загальнійшоє признаніє нашого самостійно-народного существованія во всіх сословіях тукраєвого жительства", –

писав львівський часопис "Слово" 19 березня 1864 року – за 10 днів до відкриття у місті руського народного театру

"Русский язык на сцене, в водевилях, в трагедиях, в чём угодно – всё это возбуждает в здешнем населении исторические воспоминания и гордость своим прошедшим. А прошедшее Руси и прошедшее шляхетной Польши – две вещи разные. Владимир Святой и Болеслав Храбрый, Хмельницкий и Чарнецкий, Киев и Варшава, православие и уния, пан и хлоп… Гоненье на театр таково, что дирекция в переездах своих должна за всё платить втридорога. Не всякий согласится допустить её в дом, печатать афиши – одни считают её врагом польского духа, другие не хотят ссориться с поляками. Но театр не только страдает от этого, а даже выигрывает. Когда афиши, прилепленные на стенах домов, ревнители старой Польши вымажут грязью или веществом более благородного происхождения, чем простая уличная грязь, – театр становится вдвое более полон. Одни идут из оппозиции, другие из любопытства", –

пояснював російський журналіст Василь Кельсієв нелюбов до руського народного театру в населених переважно поляками містах Галичини. У 1866–1867-х Кельсієв відвідав ці краї, а наступного року видав у Санкт-Петербурзі "Путевые письма" з подорожі. "Русским языком" називав українську мову. Вона, за його переконанням, мало різниться від "российского языка", проте дуже складна для опанування

4 905 гульденів 49 крейцарів становив дохІд руського народного театру, повідомляло "Справозданьє театрального Виділа "Бесіди рускої" за рік 1864" – тобто річний звіт товариства. 3/4 цієї суми – зібрані в попередні роки внески галичан, ще чверть надійшла з продажу квитків на 40 вистав. Витрати ж сягнули майже 6 тис. гульденів. З них 1,7 тис. становила платня акторам. Решта грошей пішли на облаштування сцени й приміщення театру, виготовлення декорацій, пошиття костюмів, гонорари за переклади іншомовних п'єс і "пенсію" – зарплатню – директора

Зараз ви читаєте новину «"Сами украинские писатели приучили нас читать и слушать на этом языке только наивности"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 78
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода