"О театрі рускім нема що думати так долго, доки література наша не викаже собою плодів драматических. Плоди драматическії не возможнії, доки не буде язик обчімханий, утончений, доки не огладиться бесіда розговорна і доки здішнії русинки не підучаться хорошого, плавного виговору, а особливо ісправного гласоударенія", – вважав анонімний дописувач "Вістника для русинів Австрійської держави". Його статтю без назви часопис надрукував 21 листопада 1863 року.
"Вістник" виходив у Відні – столиці Австрійської імперії – і був призначений для русинів Галичини й Буковини – коронних країв тієї держави. Українцями вони почнуть себе називати років за 50. Як і остаточно сприймуть своєю літературну мову, яку випрацювали письменники з Наддніпрянщини. А поки що писали "язичієм" – ним друкувався й віденський "Вістник" – мішаниною народної розмовної, російської, польської і церковнослов'янської. Бо ж одразу перейти на мову, якою спілкувалися селяни, галицька "руська" інтелігенція не відважувалася. Мовляв, непридатна вона для творення повноцінної літератури, а тим паче – театру. Іншої думки був львівський суддя Юліан Лаврівський. Двома роками раніше він опублікував у місцевій газеті "Слово" свій "Проект до заведенья руского театру во Львові". Хоч писав його також "язичієм", та переконував: "Єслі хочем, щоб наш язик поступал на полі постепенного розвою, повиннісьмо всяким способом старатися о тоє, щоб чим раз більше входил в публічноє употребленьє, а в том взгляді думаєм, що найлучшу поміч могло би нам подати запровадженьє руского театру во Львові!"
У місті було дві театральні трупи. Одна виступала польською мовою, друга – німецькою, державною НА той час. Вистави давали у величному приміщенні, збудованому 20 років перед тим польський графом Станіславом Скарбеком – теперішній театр ім. Марії Заньковецької. Він також випросив цісарський – імператорський – привілей, за яким у Львові п'ять десятиліть не можна було відкривати жодного театру.
Лаврівський вважав, що руський театр не перешкоджав би роботі польської та німецької труп. Він міг би виступати в Народному домі, будівництво якого – також за безпосереднього сприяння цісаря Франца-Йосифа – русини завершували за 100 м від театру Скарбека. А для репертуару брати п'єси авторів із Наддніпрянської України, що належала до Російської імперії. Окрім того, запропонував провести конкурс драматичних творів. Найкращі з них і ставив би новостворений колектив. Керувати ним мало товариство "Руська бесіда", засноване молодими львівськими інтелігентами.
Польська трупа щороку отримувала субвенцію від уряду – 3 тис. злотих ринських, так у Галичині називали австрійські гульдени. Лаврівський закликав русинів скластися грішми на свій театр. І перший пожертвував 100 гульденів – тоді за ці гроші можна було купити коня.
"Деревенские священники давали свои гроши, чиновники тайком давали гульдены из своего жалованья, – занотував під час гостини в Галичині російський журналіст Василь Кельсієв. – Даже мужики, эти беднейшие мужики на свете, уделяли свои крейцеры на народное дело, сущность которого им, разумеется, не совсем понятна. Но крестьянин верит своему попу и поповичам, потому что он убеждён в чистоте их намерений и бескорыстной любви к нему, и куда они пойдут, туда и он двинется своим робким шагом. Владимир Хрисанфович Бучацкий, собственно юрист, а покуда jeune premier (провідний актор. – "Країна") галицкой сцены, рассказывает, что он сам, в приходе своего отца, собрал у мужиков 44 гульдена на русский театр".
До кінця 1863 року мали 1345 гульденів 61 крейцар. Найбільше – 240 гульденів – пожертвував радник крайового суду Михайло Качковський. В цей же час завершили будівництво Народного дому. Отже, час формувати трупу. Для цього Юліан Лаврівський запросив свояка Омеляна Бачинського. Уродженець села Жукотин – тепер Турківського району Львівщини – очолював польський театр у Житомирі. Серед іншого ставив українські опери Івана Котляревського. За переїзд йому заплатили 100 гульденів. Домовилися про 50 гульденів місячної платні. Окрім того, директор мав отримувати половину прибутку з кожної вистави. Із Бачинським до Львова перебралася його дружина Теофілія.
У лютому 1864-го розпочали підготовку до першої вистави. Столяр Шиманський виготовив вісім канап, 40 лавок і дві балюстради, які мали встановити в залі Народного дому. Художник Скарбекового театру Фрідріх-Людвік Польман оформив декорації, а диригент цього ж театру Лейбольд-Шмацяжинський займався з оркестром. Омелян Бачинський проводив перші репетиції.
За місяць надійшов лист від цісарського намісника в Галичині графа Александера фон МенсдорфА-Пулі. Він нагадував, що, згідно з привілеєм графа Скарбека, "Руська бесіда" мусила виплачувати польському театру таксу з кожної вистави – 25 гульденів. Також чиновник встановив "стелю" вартості квитків: 4 гульдени за місце на канапі, 1 гульден за крісло, 40 крейцарів за стояче місце в партері, 20 крейцарів – на балконі. Для порівняння: центнер сіна тоді коштував 2 гульдени, а фунт – приблизно півкілограма яловичини – 10 крейцарів. Товариство зобов'язали виділяти безкоштовні сидячі місця для директора й комісара поліції, директора міської комендатури та "міського фізика" – головного санітарного лікаря. Театр мав право давати не більш як 50 вистав на рік.
29 березня 1864-го – 150 років тому – руський народний театр дав першу виставу. Квитки, що надійшли у продаж за п'ять днів до цього, розкупили за годину. У день прем'єри продавали стоячі місця в партер і на балкон – їх вистачило заледве на третину охочих. О 20.00 під урочисту симфонію піднялася завіса, і студент Лонгин Бучацький прочитав вірш-пролог, у якому, зокрема, були такі слова:
Най отже буде та народна сцена
Науці і забаві посвящена,
Най тая муз святиня ізвіщає,
Що нарід руський сили розвиває,
Щоб оказалась слів тих лож сама,
Що в руськім місті русинів нема!
Після цього піднялася ще одна завіса. Глядачі побачили великий портрет цісаря Франца-Йосифа І, а довкола стояли перебрані на янголів діти. Оркестр виконав гімн Австрії. Далі почалася власне вистава – мелодрама на три дії "Маруся": переробка повісті Григорія Квітки-Основ'яненка. У головній ролі – Теофілія Бачинська.
"Для дилетантів наших не нужно било надзвичайной ласкавості а взглядів публіки, они предстали вже на первоє явленьє перед нею яко совершеннії труженники іскуства, – хвалило "Слово" акторів після прем'єри. – Заучивши якнайточнійше свої ролі, понявши належито представляємії характери і, що найважнійше, уложившися к вірному отданію кождой ситуації так тілодвиженьями, як і ізустним проізношенієм, наші молодії артисти іграли сцена за сценою, акт за актом так, що ні на хвилю не іспортили так званого зрілищного очарованія, в чім собственно состоїть найвисша задача доброго театрального представленія. Дійствующії особи являлись не яко актори-комедіянти, але як будто настоящії живії типи з українського села".
Трупа налічувала півтора десятка виконавців. Більшість – новачки на сцені. За роботу вони отримували 15–40 гульденів щомісяця. Окрім подружжя Бачинських, виділялися суддя за фахом Володимир Бучацький та вихованець польського театру Антін Найбок-Моленцький. Також у колективі були диригент, хормейстер, машиніст і суфлер. Часто їздили на гастролі – до Коломиї, Станіславова – теперішнього Івано-Франківська, Чернівців, Самбора, Стрия, Тернополя. Репертуар: "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Тараса Шевченка, "Наталка Полтавка" Івана Котляревського й інші українські або перекладені українською твори.
Дослідник Степан Чарнецький у 1930-х знайшов найдавніший збережений опис майна руського театру: "Дві сільські хати, червона ґотицька кімната, зелена кімната, дві сільські околиці, ліс, зимовий краєвид, зелений краєвид і ціле багатство приставок, як: дерева, скелі, сходи, пліт і таке инше".
"Над занавесом – увы, я понимаю, за что этот театр не любят поляки – красовался не белый орёл, а галицкий лев", – описував відвідини руського театру Василь Кельсієв. 14 вересня 1866 року він побував на виставі у Перемишлі. Тепер місто входить до Польщі, а до Другої світової воно було потужним українським культурним осередком.
Дійство відбувалося в приміщенні єврейського готелю "Під провидінням". За вечір показали дві п'єси – перекладену з російської версії французьку комедію "Котра з них" і оперету "Галя". Роль Галі у другій постановці виконувала Теофілія Бачинська. "Ни одной фальшивой ноты, ни одной искусственной позы!" – захоплювався нею Кельсієв. За виставою уважно спостерігав "простой сельский поп" Михайло Вербицький – автор музики до "Галі". Той самий, що 1863-го написав музику до вірша "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського.
Спершу Кельсієв ставився до руського театру скептично. Пояснював: "Во-первых, театр устроен в захолустье, на копеечные средства. Другое – малорусский язык может куда угодно идти, но никак не в водевиль". Після перегляду вистави кардинально змінив свою думку: "В Польше сильно развита провинциональная жизнь, поэтому человек из какого-нибудь Перемышля вовсе не походит на человека из какого-нибудь Царёвококшайска (нинішнє місто Йошкар-Ола в Росії. – "Країна"), а потому и польские провинциальные труппы, в которых образовалась большая часть русских актёров, вовсе не плохи. Разумеется, что публика, между которою я сидел, была далеко не так взыскательна, как наша, и что народный театр обязан нравиться ей, что неизбежно портит актёров. Но я думаю, что этим актёрам даже и не в Перемышле всякий стал бы аплодировать от чистого сердца. Язык… Сами украинские писатели приучили нас читать и слушать на этом языке только наивности, а между тем он ничуть не странен в устах светских людей, которые были выведены в этой пьесе".
Трупа Омеляна Бачинського працювала майже чотири роки. Восени 1867-го, невдоволений згасанням глядацького інтересу до театру, директор посеред гастролей у Стрию вирішив залишити Галичину. Не допомогли вмовляння Юліана Лаврівського, який згоден був із власної кишені підвищити платню директорові – хоч вона і так уже зросла вдвічі. Із дружиною та сімома найспритнішими акторами поїхав до Кам'янця-Подільського – на підросійську Україну.
Бачинські працювали у театрах ще 27 років, зокрема двічі поверталися до Львова. Старість провели у злиднях. Український театр у Львові проіснував до 1924 року, коли товариство "Руська бесіда" – з 1914-го "Українська бесіда" – через брак коштів припинило своє існування
"Се собитіє столь много має значенья і доносності для народной жизні нашого отечества, що справедливо заповідає єму вся современна Братія наша начало новой ери, нового лучше развитого періода в історії долго- і многострадавшого народа Русі. Язик одной з найкрасивших вітвей словянского племені, живший доселі просторно лиш под стріхою селянскою, а защепляющийся несмілим прав способом томленним полуголосом в устах не надто численно возродившойся руской інтелігенції, має от тепер полним, свободним звуком роздатися на зрілищной сцені перед великим світом образованной домашной публіки. А оттак то – от публічного розвитія сил наших і сокровищ нашого руско-народного духа в святині драматичного іскуства послідує тим ширше і загальнійшоє признаніє нашого самостійно-народного существованія во всіх сословіях тукраєвого жительства", –
писав львівський часопис "Слово" 19 березня 1864 року – за 10 днів до відкриття у місті руського народного театру
"Русский язык на сцене, в водевилях, в трагедиях, в чём угодно – всё это возбуждает в здешнем населении исторические воспоминания и гордость своим прошедшим. А прошедшее Руси и прошедшее шляхетной Польши – две вещи разные. Владимир Святой и Болеслав Храбрый, Хмельницкий и Чарнецкий, Киев и Варшава, православие и уния, пан и хлоп… Гоненье на театр таково, что дирекция в переездах своих должна за всё платить втридорога. Не всякий согласится допустить её в дом, печатать афиши – одни считают её врагом польского духа, другие не хотят ссориться с поляками. Но театр не только страдает от этого, а даже выигрывает. Когда афиши, прилепленные на стенах домов, ревнители старой Польши вымажут грязью или веществом более благородного происхождения, чем простая уличная грязь, – театр становится вдвое более полон. Одни идут из оппозиции, другие из любопытства", –
пояснював російський журналіст Василь Кельсієв нелюбов до руського народного театру в населених переважно поляками містах Галичини. У 1866–1867-х Кельсієв відвідав ці краї, а наступного року видав у Санкт-Петербурзі "Путевые письма" з подорожі. "Русским языком" називав українську мову. Вона, за його переконанням, мало різниться від "российского языка", проте дуже складна для опанування
4 905 гульденів 49 крейцарів становив дохІд руського народного театру, повідомляло "Справозданьє театрального Виділа "Бесіди рускої" за рік 1864" – тобто річний звіт товариства. 3/4 цієї суми – зібрані в попередні роки внески галичан, ще чверть надійшла з продажу квитків на 40 вистав. Витрати ж сягнули майже 6 тис. гульденів. З них 1,7 тис. становила платня акторам. Решта грошей пішли на облаштування сцени й приміщення театру, виготовлення декорацій, пошиття костюмів, гонорари за переклади іншомовних п'єс і "пенсію" – зарплатню – директора
2 
1
Коментарі