— Давно пора було розбити оцю "шайку". Ми почали з ближчих. Прийшла черга і до Кониського. Він двічі їздив у Карпати, тепер нехай поїде ще на Урал, — міркує у своїй квартирі ректор Київського університету Микола Рененкампф.

 

10 листопада 1885 року приймає за вечерею цензора Василя Рафальського і двох викладачів — хіміка Федора Гарницького та медика Федора Ердгардта.

— А які за ним гріхи? — уточнює Ердгардт.

— В Австрії посадили в тюрму Площанського і Наумовича за те, що їздили в Росію. То чом же не можна посадити нам Кониського за те, що їздив в Австрію? Це не моя думка, а жандармів, — відповідає Рафальський.

Олександр Кониський уже відбув одне заслання — в 1863–1864 роках перебував у Вологді й Тотьмі за "распространение малороссийской пропаганды". Там осліп на одне око. Зате одружився з Марією Пестеровою, донькою купця. Через родичів жінки добився в губернатора дозволу на виїзд за кордон на лікування. Далі жили у Воронежі, Бобровиці на Чернігівщині й Катеринославі — теперішнє місто Дніпро. 1872 року отримав дозвіл перебратися до Києва.

"Скоро скінчив я "воспитаніє" в Тотемському і в Бобринецькому "університетах", добув "атестат зрілості" і право як "повнолітній" — жити скрізь, де хочу. Зараз рушив до Києва, яко до тієї криниці, де, гадав я собі, мою душу і серце напоять, нагодують і напутять мене, що і як треба робити мені на користь України", — згадує Кониський той період у листі до фольклориста Митрофана Дикаріва.

У Росії триває судова реформа імператора Олександра II. Кониський влаштовується працювати адвокатом, хоч і не має спеціальної освіти. Заробляє від 10 тис. рублів на рік. Іноді таку суму вдається отримати за ведення однієї справи. Це майже вдесятеро більше, ніж отримував капітан армії або викладач гімназії. Вимагає, щоб судові засідання проводили українською мовою.

"Не розуміючи мови суддів, а особливо мови свідків, обвинувачений не може скористатися жодним способом для виправдання, — пише під псевдонімом Переходовець у "Юридичному віснику" за 1881 рік. — Від псковитянина чи ярославця, присланого в Лубенський, Уманський чи Ізюмський суд, неможливо вимагати, щоб вони швидко освоїлися з місцевими умовами. Тим більше не можна допустити, щоб через незнайомство мови і звичаїв страждали інтереси правосуддя".

Юридична служба швидко набридає. 1882 року Кониський залишає роботу. "Щоб працювати єдине для українського народу", — пояснює Дикаріву. Стає кореспондентом газети "Київський телеграф". Купує будинок на Бібіковському бульварі — тепер бульвар Тараса Шевченка. Той стає одним з найпопулярніших салонів української інтелігенції — поряд із помешканнями композитора Миколи Лисенка і юриста Петра Косача.

"Кімната його була тим місцем, куди я приносив свої радості і жалі з приводу сучасних подій українського життя, — згадує письменник Олександр Лотоцький у книжці "Сторінки минулого". — Біля воріт незмінно чергував увечері горбатий Василь, відданий ­свойому господареві двірник, висліжуючи шпигів охранки. Підходячи, я вже почував себе в атмосфері тої лабораторії української думки й акції, що викликає спротив із боку темних сил. Ту стальову твердість, що завше мене міцнила у найгірших обставинах, я завше знаходив у тій скромній кімнаті, в твердому слові її господаря, що був втіленням безустанної праці".

Його помешкання розташоване на другому поверсі. Посеред кімнати стоять столик і диван. Під стіною — ліжко. Перед єдиним вікном — робочий стіл і стелажі з книжками. На одній із полиць — напис: "Книг із дому не даю". По стінах розвішані портрети архієпископа Юрія Кониського, письменників Тараса Шевченка і Юрія Федьковича. За порядком стежить дружина двірника Марина.

Дуже скоро Кониський розчаровується в українському русі на території Російської імперії. Пояснює: "Мені ясно стало, що настав той час, коли людині з такими поглядами, як у мене, треба зійти з ниви громадської праці. Я спостеріг, що на цю ниву вийшли інші "женці", злодії. Навіть ті, що колись здавалися за чесних людей, озлодіїлися тепер. Я сказав собі: "Годі! Моїй "пісні" прийшов кінець. Коли ж і не кінець, то на якийсь час мусить вона замовкнути". Я й замовк. Не озвусь, доки не розвидниться, доки не стане дніти, хоч би це було й до смерті".

Олександр Кониський шукає спільників у Галичині, яка перебуває у складі Австро-Угорської імперії. Тамтешні закони — ліберальніші. Дозволено видавати книжки українською мовою, легально діють українські товариства. Надсилає кошти Науковому товариству ім. Тараса Шевченка, періодичним виданням.

Влітку 1885 року відвідує Львів. На кордоні дорогою додому його затримують і обшукують. Львівські москвофіли — прихильники єдності з Росією — написали донос. Мовляв, гість везе заборонені видання. Півтора року в Києві триває слідство. У квартирі Кониського влаштовують обшуки. Його викликають на допити. Годинами тримають у холодних кімнатах.

"У мене від холоду і, певно, ще більш від моральних причин, почала вертітись голова, столи, стульці затанцювали, — нотує в щоденнику у грудні 1885-го. — Я нестямився, що було далі! Не тямлю, як мене привезено додому. Під вечір трохи очуняв. Ще й сьогодні не пригадаю, що там далі діялося зо мною, про що вони мене питали і що я писав. Пам'ятаю тільки, що сказали: ні свідків, ні експертів не будемо питати. Оті 6 годин були для мене пекельними. Досі сумнівався, щоб можна було приневолити чоловіка підписати визнання проти самого себе. Але тепер з власного досвіду бачу, що хоч би таким побитом, як от зі мною було, можна чоловіка довести до того, що він не тямитеме себе. Стане автоматом".

 

Кониського часто відвідують однодумці. Сам майже не виходить із дому — через погане самопочуття.

"Не знаю міста, де б люди так були озвірені одне на другого, як у Києві. Це якась безодня сварки, клевети, інтриги. Тут треба замість нервів линву, та ще нічого й не робити. Або ховрахом сидіти мовчки, або пристати до табору злодіїв та донощиків. Тоді добре було б жити. Так це ж не для нас страва, не на нашу ногу чоботи", — пише 3 грудня 1885 року.

Зібрані за час адвокатської роботи кошти закінчуються. У записнику зберігся список витрат за 1893 рік: чай — 26 рублів 80 копійок, цукор — 22,55, вино — 4,80, тютюн — 34, світло — 10, ліки — 95,56, слуга — 34,10, прачка — 23,44, книжки — 68, переписка — 31,65, "на вбогих" — 22,60, поїздки — 60,45, візник — 11,42, членські внески — 5,40, "всячина" — 14,35. Загалом — 645 рублів 93 копійки. Доходи — значно менші. Так, 1895-го заробив 350 рублів.

Намагається обмежувати себе в трьох речах: не їсти третьої страви, не курити, не пити чаю після обіду. Найважче дається другий пункт. Описує, як позбувався цієї звички: "Першого дня покурив тільки шість разів, другого — чотири рази, вчора — тричі, сьогодні — двічі. Я не гадав, щоб так трудно було відвикати. Сам якось не свій. Так нерви неспокійні, що не те що писати або читати, навіть сидіти спокійно не дають. Бігаєш по хаті, наче чого шукаєш, якось нудно. Сум, журба облягають дух, особливо у ввечері, коли візьмешся писати. Думки наче замерзли, слова не йдуть: треба наче видавлювати їх".

Відпочиває у селі Дахнівка — тепер мікрорайон Черкас — і Криму. Лікарі радять залишитися біля моря, але повертається до Києва.

"Як бралися, у мене не було і шага за душею, — згадує про стосунки з дружиною у щоденнику 4 лютого 1886 року. — За жінкою було віно. Свояки жени остерігали її, щоб воно "не пішло на українські книжки". Така пересторога глибоко вразила. Я поклявся, доки живий, не взяти з тих грошей ні копійки ні на що українське. Жити так, щоб, умираючи, лишити усе те віно цілим. Виконав свято, хоч з великими муками, ту обіцянку. Нарешті ще заробив своїми руками і додав до того віна третину його. Через якийсь час, після сварки, жінка каже: "Ти обікрав мене, ти обкрадаєш дітей! Не мішайся ні во що, верни мої гроші".

Вони розлучаються. Починається судова тяганина за будинок на Бібіковському бульварі. 1899-го житло продають, гроші ділять порівну. Марія купує будинок на вул. Благовіщенській — тепер вул. Саксаганського. Олександр винаймає там дві кімнати.

Тоді ж складає заповіт. Своє майно оцінює у 25 тис. рублів. Майже половину доручає віддати українській академії наук у Львові. Якщо протягом 10 років її не створять, переказати цю суму на заснування сільськогосподарської школи імені небіжчика у селі Переходівці біля Ніжина. 5 тис. рублів заповідає на заснування стипендії свого імені на філософському факультеті Львівського університету. 1 тис. рублів — на премію за найкращу біографію до сторіччя уродин Тараса Шевченка 1914-го. 1,5 тис. рублів — на премію за найкращу історію української літератури XIX ст. і видання її окремою книжкою.

Наступного року Олександр Кониський помирає. Дружина оскаржує заповіт. Суд двічі відхиляє її позови.

"Розпорядитись своїм майном гірше, ніж це зробив Кониський у свойому заповіті, було неможливо, — пише Олександр Лотоцький. — Призначення мали терміни. Цим, очевидно, хотів спонукати до скоршого переведення його волі. Але сам характер таких призначень не давався до скорого переведення. Через протести родини справа затвердження затяглась майже на 15 літ. По виплаті всіх належних видатків звільнилося близько 1,5 тисячі рублів, які по нараді з ближчими людьми оддано на видавництво "Вік". Так Бог зна куди розвіялись кошти, що їх з найкращими намірами і по довгих роздумах визначала на патріотичні цілі людина, що хотіла матеріально підперти справу життя".

141 псевдонім використовував Олександр Кониський. Найчастіше — Верниволя, Горовенко, Перебендя, Переходовець. Найбільша його праця — "Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя".

"Кониський був чи не першим з українських письменників, котрий займався літературною творчістю професійно, а не в уривках часу, вільного від службових обов'язків, — пише літературознавець Сергій Єфремов у нарисі "Олександр Кониський", що зберігається у Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. Володимира Вернадського. — Його літературний доробок — вірші, оповідання, повісті й романи — є доволі вагомим не лише за обсягом, але й за місцем в українському літературному процесі. Але з натури своєї Кониський більше здався б на громадського діяча. В іншій країні вийшов би з нього, може, неабиякий політичний діяч, що своїм практичним розумом та ініціятивою вів би людей громади за собою".

×